Грац, Нью-Йорк, Мюнхен, Лодзь, Київ, Дніпро, Мукачево, Богодухів… Кілька днів тому «Ворскла» просто попросила земляків обізватися й написати, звідки вони родом та де живуть тепер. А в коментарях почала складатися карта Великописарівщини, яку війна розкидала по Україні, Європі й навіть за океан.
Та дуже швидко стало зрозуміло: ця перекличка — зовсім не про географію.
Майже незалежно від того, де сьогодні живе людина — за кілька десятків кілометрів від Великої Писарівки чи за тисячі кілометрів від України, — у коментарях повторюється одне й те саме:
сумую; тимчасово; хочу додому; повернемося.
Саме тому ми вирішили не просто підрахувати міста і країни, а уважніше перечитати написане земляками.
Географія нашої переклички вже вражає.
В Україні великописарівці та жителі сіл колишнього Великописарівського району обізвалися з Києва, Охтирки, Богодухова, Тростянця, Сум, Харкова, Дніпра, Ірпеня, Борисполя, села Вишеньки на Київщині, Чупахівки, Кириківки, Іванівки, Кудрявого, Миколаєва, Мукачева, Корця на Рівненщині, Сміли Роменського району, Полтавщини, Одещини та Херсонщини. Писали також про земляків, які живуть у Солдатському.
А за межами України вже позначилися Австрія, Німеччина, Польща, Фінляндія, Норвегія, Велика Британія, Іспанія, Швейцарія та Сполучені Штати Америки.
Є й конкретні міста: Грац, Нью-Йорк, Мюнхен, Фрайзінг, Франкфурт-на-Майні, Лодзь.
І це лише ті, хто побачив наш допис і встиг обізватися.
Серед тих, хто написав, — люди з Великої Писарівки, Ямного, Олександрівки, Лугівки, Розсошів, Вільного, Пономарків, Яблучного, Ясного, Плівки, Братениці та інших наших сіл.
Карта вже велика.
Але за кожною точкою на ній — не просто нове місце проживання.
За нею — людина і її дім, який залишився на Великописарівщині. А в когось — уже лише пам’ять про нього.
Переселенці в нових громадах: історії підтримки та взаємодопомоги
Одним із найсильніших став коментар Олексія Скоромного.
Він родом із Лугівки, жив у Великій Писарівці, а війна привела його до австрійського Граца.
«Сподіваюсь повернутись живим, а душа повернеться у будь-якому випадку. А як інакше?! Адже все трудове життя присвячене розбудові Великописарівщини у галузі будівництва», — написав земляк.
У цих кількох реченнях, мабуть, умістилися почуття багатьох наших читачів.
Бо далеко не всі пишуть, що живуть у новому місті чи країні. Дуже часто вони пишуть саме «тимчасово живу».
Надія Акулініна з Великої Писарівки так і говорить: тимчасово живе у Франкфурті-на-Майні.
Анна Амерова вже три роки у Німеччині, але її коментар закінчується зовсім просто:
«Як же хочеться додому!»
А Зоя Гевало, яка зараз у Мюнхені, згадує Велику Писарівку зовсім інакше — через запахи та відчуття:
«Надвечір’я в рідному селищі, улюблена пора року осінь, запах свіжоскошеної трави — все в душі, подумки дома, у Великій Писарівці, наразі в Мюнхені, Німеччина. Тут добре, але все чуже…»
Останні п’ять слів тут говорять дуже багато.
Тут добре, але все чуже.
Наталія Соколова родом із Великої Писарівки. Тепер живе в Америці, у Нью-Йорку.
Відстань величезна — через океан.
Але вона пише:
«Серце і душа на рідній Великописарівщині».
Ольга Юхно родом із Братениці, жила у Великій Писарівці, нині — у Фінляндії.
Катерина Гулай з Великої Писарівки — у Норвегії.
Сергій Скоркін із Лугівки, який також жив у Великій Писарівці, тепер у Польщі.
У польській Лодзі живе Галина Васильєва. Її коментар теж варто прочитати не як адресу, а як привіт додому:
«Дуже сумую за рідною домівкою, за рідними, друзями, сусідами, знайомими! Всіх люблю і пам’ятаю!»
Такі слова не потребують пояснень.
Не менш вражають коментарі тих, хто залишився зовсім поруч із Великою Писарівкою.
Хтось живе в Охтирці, хтось у Богодухові, Кириківці, Чупахівці чи Тростянці.
Начебто зовсім недалеко.
Але Любов Гонтаренко з Олександрівки, яка нині в Охтирці, пише:
«Хоч і поряд в Охтирці, але сумую дуже».
Анатолій із дружиною перебралися з Великої Писарівки до Кириківки:
«Зовсім не далеко, але рідний дім є рідний дім».
У Чупахівці, за словами Валентини Ракової, великописарівців уже «багатенько». Там навіть виник своєрідний осередок земляків навколо магазину «Фобос» Олександра Кулинченка.
Але й вона завершує свій коментар словами:
«Рідної домівки в В. Писарівці не зможе замінити ніщо на світі».
Отже, відстань вимірюється не кілометрами.
Можна бути в Америці.
Можна — у сусідній громаді.
Але якщо ти не вдома, то однаково далеко.
Найтяжче читати інші коментарі.
Ті, де люди вже не просто сумують за домом.
Вони знають, що повертатися фізично немає куди.
Олександра Бикова з Великої Писарівки тепер живе у Дніпрі:
«Повертатись немає куди. Демони спалили хату…»
Валентина Статівка з Ямного нині в Сумах:
«Думками кожного дня дома, якого, на жаль, зруйнували».
Тетяна Шевчук з Олександрівки живе на Херсонщині:
«Хочу додому, а немає куди».
Світлана Книш із Розсошів нині в Богодухові:
«Дуже сумую за селом, все там залишили, але повертатись майже неможливо!»
Любов Івченко з Великої Писарівки живе у Корці на Рівненщині:
«А додому хочеться — не передати як…»
Та навіть після втрати дому люди не перестають говорити про повернення.
Наталія Єрмолова з Вільного разом із сином евакуювалася до Миколаєва ще у 2024 році й пише:
«Не втрачаю надію, що колись повернусь до рідного села».
Це теж одна з головних рис цієї переклички.
Людина може втратити будинок.
Але не обов’язково втрачає дім.
Анатолій Юхименко сьогодні живе в Іванівці Кириківської громади.
Його будинок у Великій Писарівці, який батьки подарували на весілля у 1980 році, ворог знищив. Батьківський будинок — теж.
І саме він розповів одну з найболючіших історій цієї переклички.
Нещодавно зустрів землячку на ринку в Охтирці.
Жінка плакала й сказала:
«Закінчиться війна, то до Великої Писарівки піду пішком і буду жити у наметі».
Мабуть, після цього вже не потрібно пояснювати, чому люди, які сьогодні мають дах над головою в різних містах України чи за кордоном, продовжують називати домом місце, де іноді вже навіть немає їхньої хати.
Наша перекличка зачепила не лише земляків.
Особливо цінними для нас стали коментарі двох колег — Віталія Сергійка та Галини Мінялук.
Вони не з Великописарівщини. Тому їхні слова — це певною мірою погляд збоку на те, чого ми самі через щоденне життя можемо вже й не помічати.
Віталій Сергійко написав:
«Не передати словами ті відчуття, коли читаєш слова людей, які з таким теплом говорять про рідний край, який довелося залишити через клятого ворога. І як приємно, що у кожному з цих коментарів ще жива надія, бо ключовими словами є “нині проживаємо тимчасово”, “сумуємо”, “повернемось”.
Теж живу на прикордонні. На Чернігівщині. За 25 км від скажених. І дуже страшно уявити те, що довелося пережити людям, які вже мають статус “переселенець”. Особливо на фоні повідомлень про очікуваний черговий наступ.
Віримо в краще! Хай надія на краще не полишає нас ніколи!»
А ось повний коментар Галини Мінялук:
«Після прочитання таких постів і коментарів ще більше переконуєшся в тому, що належиш до найкращого у світі народу. Бо наші люди попри пекельні воєнні випробування живуть любов’ю до рідних місць, до України, намагаються єднатися, триматися гурту навколо національних символів, цінностей, пам’яті про видатних людей рідного краю. Це прекрасно і надихаюче! Хочеться обійняти кожного і кожну! Ви – найкращі!!! І безстрашний колектив уже відомої не лише в Україні, а й за кордонами “Ворскли” є у центрі цього єднання! Супер, колеги! Пишаюся!»
Дякуємо колегам.
Бо вони дуже точно побачили те, заради чого, власне, й почалася ця перекличка.
Не для статистики.
Не для того, щоб порахувати країни.
А щоб люди знайшли одне одного.
Так поступово складається карта Великописарівщини.
Грац. Нью-Йорк. Мюнхен. Фрайзінг. Франкфурт-на-Майні. Лодзь. Фінляндія. Норвегія. Велика Британія. Іспанія. Швейцарія.
Київ. Охтирка. Богодухів. Тростянець. Суми. Харків. Дніпро. Ірпінь. Бориспіль. Вишеньки. Чупахівка. Кириківка. Іванівка. Кудряве. Миколаїв. Мукачево. Корець. Сміле. Полтавщина. Одещина. Херсонщина.
І це ще далеко не всі.
Такої карти не мало бути.
Її намалювала війна.
Але є одна річ, якої вона зробити не змогла: розірвати зв’язок людей із рідною землею та одне з одним.
Тому наша перекличка триває.
Земляки, обізвіться!
Просимо писати саме під попереднім дописом «ДЕ ТЕПЕР ЖИВУТЬ НАШІ? ОБІЗВІТЬСЯ!», щоб не розпорошувати коментарі по різних публікаціях.
Напишіть, звідки ви родом і де живете тепер. Без адрес та зайвої особистої інформації — достатньо назвати село, місто, область чи країну.
Хочемо зібрати там якомога більше великописарівців.
Можливо, хтось знайде сусіда.
Хтось — однокласницю.
Хтось — людину, про яку багато років нічого не чув.
Гуртуймося.
Бо війна змогла нас розкидати по Україні та світу.
А зробити чужими одне одному — ні.
Читайте також
