«МИ НЕ ОБИРАЄМО ЧАС, У ЯКОМУ ЖИВЕМО, ЧАС ОБИРАЄ НАС…»
Ця крилата фраза українського письменника особливо доречна нині. 5 серпня виповнюється 127 років від дня народження Бориса Антоненка-Давидовича — письменника, публіциста, літературознавця, мовознавця, громадського діяча, учасника визвольного руху в Україні 1917–1920 років.
Його ім’я тісно пов’язане з Охтиркою. Тут він жив, навчався, працював, опікувався збереженням пам’яток і стояв біля витоків Охтирського краєзнавчого музею. Тож сьогодні згадаємо й ушануємо Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича.
Український письменник Юрій Самброс, який знав його ще молодим, згадував:
«Згадуючи тепер Антоненка-Давидовича, я думаю про те, яка це була незвичайна людина… Розумний, високообдарований, талановитий, з усміхненим лагідним обличчям; огрядний, трохи вайлуватий, але внутрішньо енергійний і напористий, спостережливий, емоційний, дошкульний на слово, завжди витриманий і культурний.
Він недавно скінчив Охтирську гімназію й вступив до університету, але вже тоді був широко освіченою, начитаною людиною з політичними переконаннями й українською душею. З ним завжди було цікаво говорити: він умів дивитися на речі й явища по-своєму та помічав у них те, чого не бачили інші».
КОРОТКА БІОГРАФІЯ
Борис Антоненко-Давидович народився 5 серпня 1899 року в родині залізничника Дмитра Давидова в селі Засулля Роменського повіту. Його мати Юлія Яновська походила із Сорочинець, із роду Гоголя. Подвійне прізвище майбутній письменник узяв на згадку про своїх дідів-козаків.
У 1905 році родина переїхала до Охтирки. Борис навчався в чоловічій гімназії, яку закінчив 1917 року. Потім став студентом фізико-математичного факультету Харківського університету, а згодом — історико-філологічного факультету Київського університету.
У 1917–1920 роках Борис Антоненко-Давидович служив у Запорізькому корпусі та Армії Директорії, був комендантом Мелітополя.
У 1920–1921 роках очолював народну освіту Охтирського повіту.
«Я мало держався свого “комісарського” кабінету й більше крутився по школах, дитячих будинках і садках, терся між селянами і ходив з рушницею в загоні ЧОНу проти Махна та місцевих повстанських ватаг, збирав продрозкладку й провадив вибори до Рад…» — писав він в «Автобіографії. Про самого себе» 1967 року.
Антоненко-Давидович заснував в Охтирці комітет охорони пам’яток старовини, був ентузіастом музейної справи й, по суті, став засновником Охтирського краєзнавчого музею. Також створив природний заповідник і три заповідні урочища за містом, планував відкрити картинну галерею.
Юрій Самброс згадував, що навесні 1921 року Борис влаштував свою «романтичну втечу» з Охтирки й партії більшовиків. Нікому нічого не сказавши, залишив роботу, сів у потяг і виїхав до Києва.
У столиці працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом став секретарем журналу «Глобус».
1930 року разом із Валер’яном Підмогильним, Іваном Багряним та Борисом Тенетою здійснив велосипедну подорож із Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку.
«І ось у вівторок 18 червня 1930 року, з приїздом Підмогильного, Багряного, Антоненка-Давидовича, Тенети, в Полтаві розпочався місячник української культури. А літо було трагічне…» — писав Олександр Шугай у книзі «Через терни Гетсиманського саду».
5 січня 1935 року Бориса Антоненка-Давидовича заарештували за сфабрикованою справою та засудили до розстрілу. Згодом вищу міру покарання замінили десятьма роками концтаборів.
Він пройшов Сиблаг, Бамлаг і Баклаг, працював землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Довбав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю та суттєво підірвав здоров’я.
Після повернення в Україну 1946 року його знову заарештували й відправили на довічне заслання до Красноярського краю. Про пережите в радянських концтаборах письменник згодом розповів у «Сибірських новелах».
Творчий шлях Антоненка-Давидовича поділяють на два періоди: 1923–1933 та 1957–1982 роки.
Складним було і його особисте життя. Перша дружина Віра Баглій, лікарка, була репресована. Їхній син Лев помер у Києві під час Другої світової війни. Другою дружиною була акторка Наталя Карпенко, у подружжя народилася донька Ярина Голуб. Третю дружину, Ганну Антонівну Шемердяк, також репресували. Вона мала доньку Ярину Тимошенко. Був у письменника і син Євген.
У 1957 році Антоненко-Давидович повернувся до Києва й знову взявся за перо. Довгий час писав у стіл, мандрував Україною. Радянська влада вважала його неблагонадійним і не дозволяла друкуватися. Цькування тривало, у пресі про письменника майже не згадували. Його твори виходили переважно за кордоном, у виданнях української діаспори.
8 травня 1982 року Борис Дмитрович помер. Повноцінного некролога не було — лише 17 скупих слів у «Літературній Україні». Поховали письменника на Лісовому кладовищі в Києві.
Через п’ять років після його смерті в Україні вперше видали збірку художньої прози Антоненка-Давидовича. 1992 року письменника посмертно відзначили Шевченківською премією.
ПОШАНУВАННЯ
У 1994 році на фасаді Охтирської гімназії урочисто відкрили меморіальну дошку письменнику та створили Літературний музей Антоненка-Давидовича.
Падчерка письменника Ярина Антоненко-Давидович передала до музею речі й документи з його київської квартири. Охтирка належно вшанувала людину, яка так багато зробила для міста.
У 2008 році пані Ярина приїздила до Охтирки, відвідала літературний музей і залишила запис у книзі відгуків:
«Наразі у Києві мені дорікають, що я не зовсім правильно зробила, що віддала кабінет Б. Антоненка-Давидовича в Охтирську гімназію. Але я вірила своєму внутрішньому голосу, який підказав мені саме так зробити.
І от сьогодні я щаслива, що побувала у батька. Все так, як було в його кабінеті, нема тільки його живого. Всі речі розставлені й зберігаються з такою любов’ю і пошаною. Такий створено затишок, що здається: ось-ось зайде Борис Дмитрович з іншої кімнати, сяде за письмовий стіл і почне друкувати, запаливши свою улюблену цигарку.
Низький уклін і щира подяка директору Наталі Віталіївні, Ользі Миколаївні, усьому педагогічному колективу, а також учням за добро.
Ярина Антоненко-Давидович. 5 березня 2008 року».
Чоловіча гімназія, в якій навчався Антоненко-Давидович, пережила кілька реорганізацій. Вона була гімназією, школою-інтернатом, знову гімназією, навчально-виховним комплексом та загальноосвітньою школою імені Б. Д. Антоненка-Давидовича.
5 серпня 2024 року заклад офіційно перейменували на Ліцей імені Б. Д. Антоненка-Давидовича Охтирської міської ради Сумської області.
В Охтирському краєзнавчому музеї зберігається прапор 2-го Запорізького піхотного полку з написом: «З вірою твердою в конечну перемогу. Вперед за Україну!», під яким воював Антоненко-Давидович.
В Охтирській міській бібліотеці є його книги. Багато творів письменника мають автобіографічний характер, а на їхніх сторінках живе Охтирка.
«Перший період ще довго писав за рахунок своїх охтирських вражень, виводив охтирський типаж і використовував сцени, що бачив у Охтирці на великій арені життя.
Охтирка довго правила мені за творчий Клондайк і невичерпне джерело спогадів і типажів. Водночас чи не Охтирка визначила нарешті мою манеру письма: тиха, мальовнича Ворскла, романтика минувшини й перших революційних бур надали моєму перу ліризму, а калейдоскоп міських диваків та сільських “малахольних” привчив бачити між серйозним і смішне, спинятися на гумористичному боці людського життя-буття, а часом і загострювати своє перо до сатири», — писав Борис Антоненко-Давидович в «Автобіографії. Про самого себе».
НЕЗАБУТНЯ ЕКСКУРСІЯ
У листопаді 2019 року учасники «Українського клубу Охтирки» відвідали Літературний музей Антоненка-Давидовича.
Сказати, що екскурсія сподобалася, — це нічого не сказати. Усі були зворушені. Насамперед тим, що в Охтирці є такий музей, який діє ще з 1994 року, а ми потрапили до нього вперше.
Гіди провели не просто екскурсію, а ніби влаштували зустріч із Борисом Антоненком-Давидовичем. Здавалося, ми потрапили до його київської квартири, доторкнулися до особистих речей, побачили книги, документи, улюблені картини й подарунки.
За це величезна подяка тодішній директорці гімназії Наталі Шейко, керівниці літературного музею Ользі Гайдар та екскурсоводкам Юлії Баленко, Дар’ї Роскошній і Ніні Убоженко.
Дівчата вже давно закінчили школу, Наталя Шейко відійшла у засвіти, а музей нині законсервований. Проте зворушливі спогади про ту екскурсію залишилися на все життя.
Та все ж із твердою вірою в конечну перемогу України сподіваємося, що настануть кращі часи, музеї знову відчинять двері, а українці матимуть змогу пізнавати свою історію.
Валерія Бакуліна
Читайте також
