Пані Галина виїхала з Великої Писарівки не тому, що змирилася з евакуацією. Просто одного дня залишатися вдома стало вже неможливо. Хату побило, навколо тривали обстріли, а з собою жінка змогла взяти лише кілька клунків.
До війни і вже під час перших років великої війни до неї ходила соціальна працівниця Оля. Приносила питну воду, допомагала з ліками, їжею, городом, а головне – говорила з нею по-людськи. Для самотньої літньої людини це часто не менше, ніж пакет круп чи пігулки від тиску.
“Олічка з усім мені допомагала. І води принести питної, бо у баби в хаті води нема. І що треба, привезе. Чи то поїсти щось, чи ліків. І по городу допоможе. І по душам з нею можна було поговорити”, – згадує пані Галина.
Коли через небезпеку соціальним працівникам заборонили виїжджати до частини населених пунктів, для Галини це стало окремою втратою. Після евакуації вона опинилася у родичів. В Охтирці їй могли запропонувати іншу соціальну працівницю, але жінка відмовилася.
“Я спочатку думала, що, може, й тут, в Охтирці, моя Оля до мене ходитиме. Але сказали, що тут інша жінка обслуговує. То я й не схотіла іншої. Може ж дасть Бог закінчиться все і додому повернуся. А там як повернуся, то й Оля ходитиме знову до мене. Бо що я там без неї робитиму. Хоч бабі буде з ким поговорити”.
Ця історія не лише про самотність. Вона про те, як у прифронтовій громаді руйнується звичний доступ до базових послуг: догляду вдома, ліків, води, документів, евакуації, консультацій, допомоги з оформленням ВПО чи виплат. І про те, як система соціального захисту намагається втриматися там, де одночасно бракує безпеки, зв’язку, світла, транспорту і місць для маломобільних людей.
Для Великописарівської громади березень 2024 року став точкою різкого зламу. Після посилення російських ударів по прикордонню евакуація з небезпечних населених пунктів стала питанням життя. Передусім йшлося про самотніх людей похилого віку, маломобільних жителів, осіб з інвалідністю та тих, хто перебував на обліку Комунальної установи “Центр надання соціальних послуг” Великописарівської селищної ради.
У громаді були пошкоджені або зруйновані адміністративні будівлі, заклади освіти, культури, медицини, приватні будинки. Частина населених пунктів опинилася у зоні, куди регулярний виїзд соціальних працівників став занадто небезпечним.
До евакуації Центр працював як звичайна, хоч і прифронтова, установа: соціальні працівники ходили до підопічних, купували продукти й ліки, допомагали з побутом, підтримували людей психологічно, координували гуманітарну допомогу. За даними публікації “Трибуна. Суми”, до різкого загострення ситуації у Центрі було 34 соціальні працівники. Після того, як громада почала активно евакуйовуватися, значна частина цих людей фактично втратила звичний фронт роботи: підопічні виїхали або їх вивезли рідні, а частина населених пунктів стала надто небезпечною для регулярних відвідувань. Формально це означає простій або неповне навантаження. По-людськи – зовсім інше: соціальні працівники й далі тримають зв’язок зі своїми підопічними, де це можливо, допомагають порадами, передають інформацію, координують родичів і не можуть просто “відпустити” людей, з якими роками були поруч.
Виконувачка обов’язків директорки Центру Вікторія Єременко в розмові з журналістами пояснювала, що після переїзду першою проблемою було навіть не паперове оформлення роботи, а елементарне відновлення керованості: зібрати людей, зрозуміти, хто де перебуває, хто може працювати, які підопічні евакуювалися, а хто залишився у небезпеці.
Велика Писарівка після обстрілів. У таких умовах доступ до соціальних послуг залежав не лише від роботи установ, а й від безпеки, зв’язку та можливості дістатися до людей.
Фото: архів “Ворскли”
Інфографіка: 5 головних системних проблем соціальної роботи у прифронтовій громаді.
Станом на 2026 рік соціальна робота у Великописарівській громаді тримається на межі можливостей. І проблема тут не одна, а цілий вузол.
Цей перелік сформований «Ворсклою» на основі розмов із працівниками Центру, даних громади, відкритих джерел та зібраних журналістами цифр. Це не офіційний рейтинг, а спосіб пояснити бар’єри, які найчастіше повторюються у соціальній роботі прифронтової громади.
1. Небезпека виїздів.
Соціальні працівники не можуть працювати за довоєнною логікою: прийти у двір, принести ліки, допомогти в хаті, занести воду. Там, де тривають удари FPV-дронами, артилерією чи авіацією, кожен такий виїзд може коштувати життя. Центр уже не проводить евакуацію самостійно, а передає запити на порятунок поліцейському екіпажу “Білі Янголи” та іншим службам.
Пошкоджена аптека у Великій Писарівці. Коли в громаді руйнується звична інфраструктура, доступ до ліків для літніх і маломобільних людей дедалі більше залежить від соціальних працівників, родичів, волонтерів і безпечної логістики.
Фото: архів “Ворскли”
2. Зруйнований зв’язок.
Через удари по телекомунікаційній інфраструктурі у частині прикордонних сіл немає стабільного мобільного зв’язку й інтернету. Це означає, що людина може потребувати ліків, евакуації чи просто консультації, але повідомити про це вчасно майже неможливо. Для соціальної роботи відсутність зв’язку – це не побутова незручність, а розрив між людиною і допомогою.
3. Відсутність електроенергії.
Без світла складно зберігати продукти й ліки, заряджати телефони, користуватися обігрівачами, підтримувати зв’язок із родичами. Для літніх людей і людей з інвалідністю це швидко перетворюється на питання виживання.
4. Брак місць для маломобільних.
Якщо самотня людина втратила житло або вже не може жити без догляду, її потрібно не просто евакуювати, а кудись поселити. Саме тут виникає болюча проблема: стаціонарні соціальні заклади перевантажені, а родичі є не в усіх.
5. Психологічний спротив евакуації.
Частина людей не хоче виїжджати навіть тоді, коли небезпека очевидна. Для них дім, город, господарство, речі, могили рідних – це не “майно”, а все життя. Саме тому соціальні працівники часто працюють не лише з документами й продуктами, а з довірою.
Інфографіка: евакуація та соціальний супровід у цифрах станом на 1 травня 2026 року.
Станом на 1 травня 2026 року, за даними Центру, із 83 людей, які раніше відмовлялися від евакуації, у громаді залишалося 37. Інші все ж виїхали: частина – за допомогою служб, частина – самостійно, тому точний облік у таких умовах складний.
Через небезпеку регулярне обслуговування довелося припинити у 8 населених пунктах громади. Частина соціальних працівників офіційно залишилася без повного навантаження, бо їхні підопічні евакуювалися або були вивезені рідними у безпечніші місця. Водночас робота не зупинилася повністю: один соціальний працівник Центру нині працює в Охтирці й обслуговує 10 евакуйованих жителів Великописарівщини, які потребують догляду, а інші працівники за можливості підтримують зв’язок із людьми, яких обслуговували роками.
«Найважче не принести продукт чи оформити документи, а не втратити зв’язок із людиною після евакуації. Люди розгублені, часто тримаються за свій дім і за того працівника, якого знали роками. Ми телефонуємо, пояснюємо, допомагаємо з довідками, ліками, гуманітарною допомогою. Іноді людині треба просто почути, що її не залишили», — каже соціальна працівниця Центру, яка нині в Охтирці супроводжує евакуйованих жителів Великописарівщини.
Окремо до Центру звертаються за консультаціями: як отримати гуманітарну допомогу, відновити документи, оформити статус ВПО, соціальні виплати або інші види підтримки.
Ці цифри показують, що евакуація у прифронтовій громаді не завершується одним рішенням чи одним автобусом. Люди виїжджають поступово, часто через рідних, а соціальні служби змушені працювати з неповним і дуже рухомим обліком.
За даними державного порталу OpenBudget, у бюджеті Великописарівської селищної територіальної громади на напрям “Соціальний захист та соціальне забезпечення” відображено 8 665 721,02 грн. Це 16,19% у структурі бюджету громади.
Водночас ця сума стосується всього бюджетного напряму «Соціальний захист та соціальне забезпечення», а не лише утримання Центру надання соціальних послуг. Тому вона показує масштаб соціальних видатків громади, але не дає повної відповіді, скільки саме коштів іде на щоденну роботу Центру.
Ця цифра важлива не сама по собі. Вона показує: навіть у громаді, яка втратила частину інфраструктури, бізнесу, приміщень і нормального доступу до території, соціальний захист залишається одним із великих напрямів витрат. Але бюджет не закриває всього. Коли потрібні транспорт, засоби гігієни, генератори, павербанки, продуктові набори, техніка, місця для тимчасового проживання чи допомога з евакуацією, на перший план виходить співпраця з донорами й благодійними організаціями.
Саме це важливо показувати відкрито: яку проблему закрила конкретна допомога, хто її отримав і що лишилося невирішеним.
Інфографіка: гуманітарна допомога та донорська підтримка громади.
У Великописарівській громаді донорська допомога стала не додатком до роботи Центру, а способом утримати доступ людей до базових послуг там, де місцевого ресурсу не вистачає.
Мобільність соціальних працівників.
За даними публікації “Трибуна. Суми”, благодійники передали Центру 12 електровелосипедів. На той час у Центрі було 34 соціальні працівники, а першочергово транспорт спрямували для Великої Писарівки, яка найбільше потерпала від обстрілів. Для соціальної роботи це не дрібниця: електровелосипед означає, що працівник може швидше дістатися до самотньої людини, привезти ліки чи продукти, не витрачаючи дорогоцінний час.
Побутова підтримка дітей і родин.
У попередні роки Центр разом із партнерами залучав допомогу для сімей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Зокрема, за даними “Трибуни”, було закуплено 22 ліжка з ортопедичними матрацами для дітей.
Техніка для роботи Центру.
Міжнародна організація Medair допомагала з обладнанням. Для установи, яка після евакуації мусила відновлювати роботу поза рідним приміщенням, комп’ютери, оргтехніка чи інші речі – це не комфорт, а можливість вести облік, готувати документи, приймати звернення і не втрачати людей із поля зору.
Засоби гігієни й гуманітарна допомога.
Товариство Червоного Хреста України, “Мирне Небо Харкова”, World Central Kitchen, “Проліска” та інші організації закривали різні потреби: продуктові набори, засоби гігієни, підтримку людей, які залишаються у громаді, допомогу евакуйованим. У відкритих повідомленнях громади та гуманітарних організацій є згадки про видачі допомоги для мешканців Великої Писарівки, Добрянського та інших населених пунктів, а також про роботу “Проліски” після обстрілів.
Насіння, комунальне поле і підтримка продуктами.
Окремий напрямок допомоги пов’язаний із World Central Kitchen. У 2025 році Великописарівська громада повідомляла, що отримала насіння для вирощування овочів на комунальному полі. Урожай мали передавати соціально незахищеним жителям і внутрішньо переміщеним особам. Це важливий приклад не разової роздачі, а спроби створити локальне джерело підтримки.
Підтримка піклувальників і евакуйованих.
У відкритих повідомленнях Medair згадується захід для піклувальників із Великописарівської громади, які нині проживають в Охтирці. Для людей, що доглядають за літніми або маломобільними родичами після евакуації, така підтримка часто не менш потрібна, ніж гуманітарний набір: вони залишаються сам на сам із побутом, лікуванням, документами і втомою.
Допомога з евакуацією маломобільних.
ГО “Бар’єр Фрі” пропонувала програму евакуації маломобільних людей та осіб з інвалідністю за кордон, до Німеччини, із забезпеченням спеціалізованого догляду. За словами працівників Центру, жоден із підопічних не погодився виїхати за межі України. Це ще раз показує: вразливість у прикордонні має не лише матеріальний, а й психологічний вимір.
Те, що відбувається у Великописарівській громаді, є частиною ширшої проблеми. Мінсоцполітики розвиває Реєстр надавачів та отримувачів соціальних послуг, який має допомагати бачити потреби й планувати підтримку. Але для прифронтових громад цифрові рішення працюють лише тоді, коли є електрика, інтернет і безпека.
У грудні 2025 року Мінсоцполітики повідомляло, що в межах програми підтримки соціальних послуг допомогу вже отримали понад 12 700 людей, зокрема ВПО, діти та люди з інвалідністю. Було укладено 120 договорів із надавачами соціальних послуг на понад 274 млн грн. Окремо у 13 прифронтових громадах послуги отримали понад 1 600 людей. Для Великописарівщини ці цифри важливі як контекст: держава й партнери визнають, що саме наближення послуг до людей у громадах є критичним.
Ще один вимір – житло для евакуйованих. Мінсоцполітики заявляло, що у 2026 році житлові програми мають покрити потреби понад 41 тисячі ВПО, а на ці програми передбачено 5,4 млрд грн. Для людей із Великописарівської громади це не абстрактна державна політика: якщо людина втратила дім або не може повернутися через обстріли, їй потрібні не лише виплати, а безпечне місце для життя і догляд.
Мешканці Великописарівської громади можуть звертатися до відділу соціального захисту населення селищної ради. На офіційному сайті громади вказано фактичну адресу в Охтирці: вул. Слобідська, 16. Там також оприлюднені контакти працівників відділу.
У 2026 році в громаді діє Цільова програма соціального захисту населення та фінансової підтримки окремих категорій громадян. Вона передбачає, зокрема, матеріальну допомогу на складні хірургічні операції та післяопераційне лікування, а також інші види підтримки для жителів громади залежно від підстав і документів.
Щоб оформити допомогу, зазвичай потрібні:
Для людей, які залишаються у небезпечних населених пунктах, найскладніше навіть не зібрати пакет документів, а передати інформацію, дочекатися зв’язку, знайти транспорт і фізично дістатися до послуги.
Після розмов із соціальними працівниками і аналізу доступних даних видно кілька потреб, які не закриваються разовою гуманітарною допомогою.
По-перше, потрібен стабільний канал зв’язку з людьми, які залишаються у небезпечних селах. Без цього соціальна служба часто дізнається про проблему із запізненням.
По-друге, потрібні рішення для маломобільних евакуйованих людей, які втратили житло або не мають родичів. Переповнені стаціонари означають, що евакуація не завершується виїздом із села.
По-третє, потрібна системна психологічна робота з людьми, які відмовляються від евакуації. Одного оголошення чи наказу тут недостатньо. Люди виїжджають тоді, коли довіряють тому, хто з ними говорить.
По-четверте, потрібна прозора й регулярна публікація даних про допомогу: що отримала громада, від кого, скільки, кому передано, яку потребу це закрило. Це важливо і для довіри мешканців, і для донорів.
Працівники Центру згадують літню жінку, яку у 2024 році вивезли до Охтирки. Коли обстріли тимчасово стихли, вона повернулася додому: здавалося, що небезпека менша, а вдома чекали город, речі, хата. Згодом удари знову посилилися, але жінка довго не погоджувалася виїжджати. Не допомагали ні вмовляння соціальних працівників, ні дзвінки родичів. Лише коли залишатися стало зовсім нестерпно, вона погодилася на евакуацію.
“Шкода надбаного, шкода будинку, господарства. Але коли геть стає нестерпно – виїжджають”, – каже очільниця соціальної галузі Великописарівської громади Вікторія Єременко.
У цій фразі – вся складність роботи на прикордонні. Соціальний захист тут не зводиться до виплат чи довідок. Це щоденне переконування, пошук транспорту, дзвінки родичам, координація з поліцією і медиками, допомога з документами, ліками, житлом, а іноді просто присутність поруч.
Допомога тримається на людях, але потребує системи
Досвід Великописарівської громади показує, що у прифронтових умовах соціальна допомога тримається не на одній установі. Вона працює лише тоді, коли в одному ланцюгу є Центр надання соціальних послуг, селищна рада, медики, поліція, родичі, донори, волонтери й самі мешканці.
Але цей ланцюг дуже крихкий. Якщо немає зв’язку, людина не може попросити про допомогу. Якщо немає безпечної дороги, соціальний працівник не може доїхати. Якщо немає місця у стаціонарі, евакуйовану маломобільну людину фактично нікуди везти. Якщо немає довіри, літня людина не залишить хату навіть під обстрілами.
Саме тому історія Великописарівського центру – не лише про доброту окремих людей. Це питання доступу до базових послуг у громаді, яка живе на межі війни. І це той випадок, коли кожен електровелосипед, кожен павербанк, кожен продуктовий набір, кожен дзвінок і кожна поїздка мають дуже конкретну ціну: вони допомагають людині не залишитися сам на сам із війною.
Таїсія Сукачова
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.
Читайте також
Пішки 30 кілометрів із коровами. Як родина з Ямного рятувалася від обстрілів
Росіяни самі показали, як ФАБом руйнують Велику Писарівку
У Ямному дрони знищили будівлю старостату та низку інших споруд
Дрони знищили ще чотири подвір’я у Розсошах. Люди повернулися додому — а вранці втратили житло
Читайте також
