Вийшовши на заслужений відпочинок, Анатолій Бокань повернувся до рідної Великої Писарівки. Напевно, сподівався на спокійніше життя вдома, серед знайомих людей і дорогих серцю місць.
Натомість довелося пережити обстріли, руйнування та постійну небезпеку. Постраждав і його будинок. Зрештою чоловік був змушений знову залишити Велику Писарівку та виїхати до Києва.
Та відстань не віддалила його від малої батьківщини.
Анатолій Бокань підтримує зв’язок із великописарівцями, яких війна розкидала по різних областях України та за кордон. Він переконаний: навіть коли люди більше не живуть поруч, їх можуть єднати спільні справи, пам’ять, любов до рідного краю і повага до земляків, якими Великописарівщина має право пишатися.
Одним із них є український кобзар Єгор Хомич Мовчан.
Саме пам’ять про нього стала приводом для нової ініціативи Анатолія Боканя. Наш земляк вирішив упорядкувати могилу кобзаря на Берковецькому кладовищі у Києві та запропонував долучитися великописарівцям, які нині живуть у столиці або неподалік.
Але задум значно ширший, ніж кілька годин роботи на кладовищі. Це нагода знову зібрати земляків, побачитися, згадати рідний край і не дозволити війні остаточно розірвати зв’язки між людьми.
Своєю пропозицією Анатолій Бокань поділився у вайбер-групі «Велика Писарівка».
— Ще раз про бандуристів. Єгор Хомич Мовчан похований на Берковецькому кладовищі в Києві. Земляки час від часу відвідували його могилу. Останніми роками ніхто не приходив. Війна. Є пропозиція відновити традицію. Багато наших людей зараз живуть у столиці або недалеко від неї. Було б добре зібратися, хто може. Без плакатів, транспарантів та інших урочистостей. Пом’янути славетного земляка, за традицією налити по чарці на спомин душі. Та й поспілкуватися заодно. Що скажете? — звернувся він до земляків.
Йдеться не про показовий захід, звіт чи фотографію для галочки. Пан Анатолій пропонує звичайну людську зустріч.
Разом попрацювати, згадати земляка, поговорити про Велику Писарівку, дізнатися, хто де нині живе і як тримається.
Єгор Хомич Мовчан народився 19 квітня за старим стилем, або 1 травня за новим, 1898 року у Великій Писарівці. У дитинстві він утратив зір, але опанував кобзарське мистецтво і став одним із відомих українських народних співців ХХ століття.
Його наставником був знаний слобожанський кобзар Степан Пасюга. Єгор Мовчан виконував історичні думи, народні пісні та твори на слова Тараса Шевченка.
Творчістю великописарівського кобзаря цікавився видатний український поет Максим Рильський. Їх об’єднували взаємна повага та любов до української пісні.
У 1958 році саме Максим Рильський став одним з ініціаторів широкого відзначення 60-річчя Єгора Мовчана на його батьківщині. 9 травня до Великої Писарівки на кількох автомобілях приїхала делегація науковців і діячів культури.
Рильський особисто завітав до оселі кобзаря, привітав його та сестру Оксану. Під час урочистостей поет подарував Єгору Хомичу нову бандуру, виготовлену київськими майстрами, і прочитав присвячений йому вірш.
Той день перетворився на велике свято для всієї Великої Писарівки. Відбулися виступи, привітання та концерт за участю місцевих і запрошених артистів.
Максим Рильський і надалі піклувався про кобзаря. Допоміг йому отримати довічну пенсію та влаштуватися до Будинку ветеранів сцени у Пущі-Водиці, де Єгор Хомич провів останні роки життя.
Помер кобзар 22 листопада 1968 року. Його поховали на Берковецькому кладовищі у Києві.
У Великій Писарівці Єгора Мовчана не забували. Багато для збереження пам’яті про нього зробив внучатий племінник кобзаря Володимир Мірошник.
Земляки час від часу їздили до Києва, відвідували могилу Єгора Хомича, впорядковували її та привертали увагу громадськості до кобзарської історії Великописарівщини.
У травні 1998 року, коли відзначали сторіччя від дня народження Єгора Мовчана, на Берковецьке кладовище приїхала велика делегація земляків на чолі з Віктором Гонтаренком та Володимиром Мірошником.
Уже під час повномасштабної війни біля місця у Великій Писарівці, де колись була садиба кобзаря, встановили пам’ятний знак. Існували й плани створити музей Єгора Мовчана, зібрати там документи, фотографії, спогади та інші матеріали.
Та російська агресія, руйнування селища і вимушений виїзд його жителів перекреслили або принаймні відклали ці задуми на невизначений час.
Навіть вулиця, названа на честь кобзаря, нині зазнала тяжких руйнувань. У травні 2026 року російські дрони випалили там кілька будинків.
Старші люди, які ще особисто пам’ятали Єгора Мовчана або чули розповіді безпосередніх свідків, поступово відходять у засвіти. У молодших поколінь свої турботи. Війна змусила багатьох думати насамперед про безпеку, житло та порятунок родини.
Але саме тому, переконаний Анатолій Бокань, не можна втрачати свою історію.
Анатолій Бокань вирушив на Берковецьке кладовище, щоб відшукати могилу Єгора Мовчана та оцінити її стан.
Зробити це одразу не вдалося.
— Сьогодні їздили на Берковецьке кладовище шукати могилу Єгора Хомича Мовчана. На жаль, за прізвищем, ім’ям, по батькові й датою смерті нічого не знайшли. Але то справа часу, — повідомив він землякам після першої поїздки.
Пошуки ускладнила неточність у відкритих джерелах щодо дати смерті кобзаря. На великому старому кладовищі така помилка мала суттєве значення.
Допомогли працівниці Великописарівської бібліотеки.
Навіть після руйнування закладу вони змогли вивезти та зберегти матеріали, присвячені Єгору Мовчану. Саме бібліотекарки назвали точну дату смерті кобзаря.
Після уточнення інформації місце поховання вдалося встановити.
Єгор Хомич Мовчан похований на Берковецькому кладовищі: ділянка 28, ряд 17, місце 17.
За словами Анатолія Боканя, заходити краще з кінця 28-ї ділянки неширокою ґрунтовою дорогою. Далі потрібно відрахувати 17-й ряд. Могила кобзаря — сьома від краю.
До ділянки йти доволі далеко. Щоб іншим землякам було легше зорієнтуватися, пан Анатолій зробив фотографії маршруту.
— Коли хто захоче піти разом зі мною, телефонуйте. Як немає номера телефону, то спитайте у мене або в добрих людей, — написав він.
Могила Єгора Мовчана нині дещо занедбана, як і значна частина старого кладовища.
Територія поросла травою. Біля огорожі виросло дерево, стовбур якого вже має близько 12 сантиметрів у діаметрі. Воно погнуло невисоку металеву огорожу.
На пам’ятнику передбачене місце для овальної фотографії на металі, але самого портрета немає.
Анатолій Бокань уже визначив основні роботи: прибрати дерево, розчистити територію, виправити й пофарбувати огорожу, виготовити та встановити фотографію кобзаря.
За його підрахунками, якщо працюватимуть хоча б двоє людей і матимуть усі необхідні інструменти та матеріали, впоратися можна приблизно за три години.
— Я тут усі дії називаю у множині. Впевнений, що не тільки мені це треба, — зазначив наш земляк.
На ініціативу відгукнулися великописарівці, які нині живуть далеко від Києва або за кордоном.
Приїхати особисто вони не можуть, але запропонували допомогти коштами на фарбу, інструменти, виготовлення фотографії та інші необхідні матеріали. Земляки попросили Анатолія Боканя надати номер банківської картки.
Проте пан Анатолій поки що відмовився відкривати збір. Каже, що на першому етапі спробує впоратися власними силами.
Найбільше він сподівається не на кошти, а на людей.
— Разом ми завсігди сила, але спробуйте хоч когось разом зібрати! Проблєма, — з властивим йому гумором написав Анатолій Бокань.
Однак відразу додав:
— Та ні. Писарівських у Києві повно. Але вони про наші наміри нічого не знають. Треба поінформувати, у кого є така можливість. Молодь навряд чи піде, а старше покоління може й відгукнеться. Стимул гарантую.
Певно, найкращим стимулом стане сама зустріч. Можливість побачити знайомі обличчя, згадати Велику Писарівку, розповісти, хто де нині живе і як тримається.
Ініціатива Анатолія Боканя не обмежується впорядкуванням одного поховання.
Пам’ять про Єгора Мовчана стала приводом нагадати великописарівцям: навіть розкидані по різних містах і країнах, вони залишаються земляками.
Сьогодні можна зібратися, щоб ушанувати кобзаря. Завтра — підтримати когось із великописарівців, зберегти іншу важливу сторінку місцевої історії або разом зробити щось корисне для рідного краю.
Могилу можна впорядкувати за кілька годин. Набагато складніше не втратити зв’язок між людьми, яких війна розкидала по Україні та світу.
Анатолій Бокань уже зробив перший крок. Тепер він закликає земляків не забувати свою історію, знаходити одне одного і триматися разом.
Читайте також
