Кілька тижнів тому «Ворскла» започаткувала проєкт «Перекличка земляків». Ми попросили людей із Великописарівської громади написати, де вони зараз, як склалося життя після виїзду і що найбільше згадується про дім.
Дуже швидко стало зрозуміло, що це вже не просто перелік міст і країн. Люди згадують свої села, школи, вулиці, Ворсклу, кладовища, свята, сусідів, старі фотографії й речі, які вдалося забрати з дому. Пишуть великописарівці, жителі Ямного, Попівки, Розсошів, Лугівки, Лукашівки, Олександрівки, Рябини та інших сіл громади. Відгукуються і земляки з інших куточків Сумщини.
За цей час ми вже почули десятки голосів. Наталія Мороз згадувала Лугівку і могили рідних, до яких тепер не може дістатися. Людмила Мельниченко — знищену Лукашівку. Тетяна Гордієнко писала, що навіть оселившись у Тростянці, серцем залишається у Великій Писарівці. Ольга Гуцал згадувала міст через Ворсклу, яким колись їздила на роботу і гуляла з онуком. Антоніна Мовчан — школу, де пропрацювала 42 роки, і професійне училище, з яким пов’язана ще одна частина її життя.
І щоразу ці історії повертають нас до рядка Тетяни Надточій: «Хай на карті обрис не зникає». Він став майже девізом нашого проєкту. Бо війна може спорожнити село, зруйнувати будинок, перекрити дорогу до кладовища, розкидати людей від Охтирки до Канади. Але поки люди називають свої села, згадують вулиці, річку, школу, сусідів і пишуть одне одному, той обрис не зникає.
На жаль, повернутися додому зможуть уже не всі.
Мабуть, і тому ці історії треба записувати зараз. Не потім, не «коли все закінчиться», а поки люди можуть самі розповісти, що пам’ятають і куди хочуть повернутися.
Та ця перекличка все одно не стала літописом самих втрат. У ній постійно з’являється майбутнє. Хтось уже думає, що відбудовуватиме першим, хтось береже стару газету як частинку дому, а 13-річна дівчинка планує найкраще свято після війни.
Сергій Кривонос із Великої Писарівки нині живе в Німеччині. Про матеріальне становище майже не говорить. Схоже, для нього це справді не головне.
У Великій Писарівці залишився пошкоджений будинок. А ночами Сергію часто сниться Ворскла. Разом із нею приходять дитинство, юність, доросле життя — усе, що пов’язане з домом.
Якби війна закінчилася, каже, Німеччину залишив би в перший же день.
Почав би не з великого будинку, а з літньої кухні. Вона невелика, її простіше відновити. А там уже подивився б, чи треба взагалі щось більше. Може, й цього вистачило б.
Головне — що вдома.
Сьогодні такі слова звучать особливо гостро. Обстріли прикордоння не припиняються. Станом на ранок 17 вересня Великописарівська громада знову була серед тих, що потрапили під російські удари; по Сумщині застосовували міномети, артилерію, FPV-дрони, безпілотники та керовані авіабомби.
Тож поки Сергій уже подумки прикидає, з чого почне відбудову, тут усе ще триває боротьба за те, що залишилося.
Ольга Кисла нині живе в Італії. Нещодавно, переглядаючи сімейний альбом, вона натрапила на старі номери «Ворскли» за 2014 рік.
«“Ворскла”, 2014 рік. Знайшла в альбомі, який мама колись привезла з Великої Писарівки», — написала Ольга.
Для когось це просто стара газета. Для нас — зовсім інша річ.
Колись мама повезла її з Великої Писарівки, не викинула, поклала між сімейними фотографіями. Через багато років донька знайшла ці сторінки вже в Італії.
Ми в редакції звикли, що газету читають тиждень, іноді кілька тижнів. А тут виявилося, що «Ворскла» пережила переїзд, кордони й роки і лежала в альбомі поруч із тим, що в родині хотіли зберегти.
Маленький шматочок Великої Писарівки в Італії.
Софія Нікітенко народилася й виросла в Ямному. Зараз їй 13, і вже п’ять місяців вона не була вдома. Тимчасово живе в Харкові, але до міста так і не звикла. Думками постійно повертається у своє село.
«Я дуже хочу додому і я впевнена, що нашу громаду чекає дуже щасливе майбутнє, і всі люди повернуться в свої домівки», — написала Софія.
Найяскравіше їй запам’яталися День села в Ямному та День борщу у Великій Писарівці, особливо великі свята 2021 року. Та Софія не зупиняється на спогадах: «Я впевнена, що коли війна закінчиться, ми влаштуємо найкраще свято в нашій громаді».
І хай так і буде. Щоб знову вирішували, де ставити сцену, хто варитиме борщ, хто співатиме, а потім рахували, скільки людей зібралося цього разу.
У 13 років вона говорить не лише про те, що втратила. Вона вже уявляє, що буде після війни. І це, мабуть, найкраща відповідь тим, хто вважає наші села приреченими.
Земляки за кордоном продовжують стежити за тим, що відбувається вдома. Відкривають сайт «Ворскли», дивляться нові фотографії з Великої Писарівки та сіл громади.
На знімку може бути понівечена стіна чи купа цегли. Але людина, яка звідси, бачить інше – пам’ятає вікна, дерева біля двору, людей, які там жили, дорогу повз цей будинок.
Саме тому фотографії руйнувань так боляче дивитися. І саме тому земляки все одно їх переглядають.
Бо це не чужі руїни.
Це місця, де минуло життя.
У цій перекличці поруч опинилися пошкоджений будинок Сергія, стара «Ворскла» в Італії та спогади Софії про свято в Ямному. На перший погляд — нічого спільного. Насправді все це про одне: дім продовжує тримати людину навіть тоді, коли між ними сотні чи тисячі кілометрів.
Тому пишіть нам далі. Де ви зараз? Звідки ви родом? Що найчастіше згадується? Яка вулиця сниться? Яку річ ви встигли забрати? Яке фото шукаєте в наших архівах? Чого хочете найбільше зробити, коли повернетеся?
Не обов’язково писати багато. Іноді кількох речень достатньо, щоб інший земляк прочитав і відповів: «Я теж це пам’ятаю».
Так і тримається наша спільнота.
Можна написати кілька речень. Можна розповісти цілу історію. Можна просто сказати: «Я звідти. Я пам’ятаю». Бо саме з таких слів і тримається той обрис, про який написала Тетяна Надточій.
Хай на карті обрис не зникає. «Ворскла» об’єднує.
