Чоловік голосно сперечається з охороною на концерті. Його намагаються відвести від сцени, але він чинить опір. За мить охоронець застосовує силу й валить чоловіка на підлогу. Хтось знімає все на телефон, а в соцмережах уже з’являється готовий «діагноз»: агресивний ветеран із ПТСР.
Але чи справді ми знаємо, що сталося з цією людиною? І як би самі повелися, опинившись поруч?
Подібна ситуація може виникнути не лише на концерті. Уявіть, що пасажир в автобусі раптом починає кричати. Відвідувач лікарні не реагує на звернення. Людина на вулиці виглядає розгубленою, наляканою або не може пояснити, що з нею відбувається.
Що робити? Підійти чи відійти? Спробувати заспокоїти чи викликати швидку? Чому навіть дружній дотик до плеча іноді може погіршити ситуацію?
Ці запитання стосуються кожного з нас. Адже сильну стресову реакцію може пережити будь-яка людина — військовий, ветеран чи цивільний.
Як правильно діяти в таких випадках, пояснює психологиня й кар’єрна консультантка Катерина Маргітич-Філіппова, яка працює з ветеранами та військовими. Матеріал підготовлено за інформацією проєкту Dovidka.info.
Повернімося до історії з концерту. Чоловік, якого називали ветераном, мав ампутацію та поводився дуже емоційно. Цього виявилося достатньо, щоб у соцмережах почали припускати, ніби в нього стався «напад ПТСР».
Насправді визначити психічний стан людини за коротким відео неможливо.
Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) може розвинутися після пережитої або побаченої травматичної події. Але далеко не кожна людина, яка пережила війну, поранення чи інше потрясіння, має цей розлад.
Так само крик, роздратування або незвична поведінка самі собою не свідчать про ПТСР.
«ПТСР — це розлад із комплексом симптомів, певною тривалістю та історією їх виникнення. Він не встановлюється за одним епізодом поведінки. У людини з ПТСР справді можуть виникати панічні атаки, флешбеки, дисоціація або сильне збудження. Але кожен із цих проявів може існувати окремо від ПТСР. Тому вкрай важливо не грати в лікаря й не ліпити ПТСР кожному ветерану, який поводиться не так, як нам зрозуміло або зручно», — наголошує психологиня Катерина Маргітич-Філіппова.
Флешбек — це стан, коли спогад про травматичну подію переживається настільки гостро, що людині може здаватися, ніби все відбувається знову.
Під час дисоціації людина може відчувати відстороненість від себе або навколишнього світу.
Але незвична поведінка може мати зовсім інші причини, зокрема фізичне нездужання чи гостру реакцію на стрес.
Тому не поспішайте ставити людині діагноз. Значно важливіше зрозуміти, чи не загрожує їй небезпека і чи потрібна допомога.
Уявіть, що поруч хтось голосно кричить, нервує або не реагує на ваші слова. Перше бажання — підійти, взяти за плечі й сказати: «Та заспокойтеся ви!»
Саме цього робити не варто.
Раптовий дотик, особливо зі спини, може налякати людину та посилити її захисну реакцію.
Не намагайтеся силоміць посадити її на стілець, відвести в інше приміщення або втримати, якщо немає безпосередньої загрози життю чи здоров’ю.
Краще зберігайте безпечну відстань і спочатку запитайте:
«Можна я підійду?»
«Вам потрібна допомога?»
«Можна взяти вас за руку?»
Якщо людина не погоджується на допомогу й немає безпосередньої небезпеки, поважайте її рішення.
Коли людина переживає сильний стрес, підвищений голос та наказовий тон можуть лише посилити напруження.
Фрази «Візьміть себе в руки!», «Поводьтеся нормально!» або «Припиніть істерику!» навряд чи допоможуть.
Спробуйте говорити повільно, спокійно, короткими реченнями.
Можна сказати:
«Мене звати Олексій. Я поруч. Хочу вам допомогти».
«Ви мене чуєте?»
«Можемо трохи поговорити?»
Не сперечайтеся з людиною, не висміюйте її переживання та не вимагайте негайно пояснити свою поведінку.
Іноді спокійна присутність поруч допомагає більше, ніж десятки порад.
Якщо людина переживає сильне емоційне потрясіння, їй може бути важко зосередитися через гучну музику, яскраве світло або велику кількість людей навколо.
У таких випадках варто зменшити кількість подразників.
За можливості попросіть присутніх відійти, припинити знімання на телефони, вимкнути гучну музику.
Не потрібно, щоб навколо людини збиралися десятеро охочих допомогти й одночасно ставили їй запитання.
Нехай із нею спокійно говорить одна людина.
Можна запропонувати відійти в тихіше місце, але не варто змушувати до цього силою.
Під час сильного стресу людині може бути важко орієнтуватися в тому, що відбувається навколо.
Допоможіть їй поступово повернути відчуття контролю над ситуацією.
Для цього не потрібно ставити складні запитання або вимагати розповіді про пережите.
Спробуйте запитати:
«Хочете присісти чи вам краще постояти?»
«Принести вам води?»
«Можливо, зателефонувати комусь із ваших близьких?»
«Покликати медика?»
Якщо людина розгублена, можна спокійно уточнити, чи знає вона, де перебуває, і чи є поруч хтось із її знайомих.
Пропонуйте допомогу, але не нав’язуйте її. І перш ніж щось зробити, поясніть людині свої наміри.
Бажання допомогти не означає, що потрібно наражати на небезпеку себе та інших.
Якщо людина має зброю або небезпечні предмети, погрожує собі чи оточенню, не намагайтеся самотужки її стримувати.
Відійдіть на безпечну відстань, за можливості допоможіть іншим відійти та викликайте екстрені служби.
Якщо ж прямої загрози немає, фізична сила не повинна бути першою реакцією.
Головне — не погіршити ситуацію необережними діями.
Не кожен сильний емоційний стан потребує втручання медиків. Але є ситуації, коли зволікати небезпечно.
Телефонуйте 103 або 112, якщо людина:
Якщо людина погрожує іншим або має зброю, відійдіть на безпечну відстань і телефонуйте 102 або 112.
Диспетчеру потрібно повідомити місце події та конкретно описати, що відбувається. Не називайте стан людини «нападом ПТСР», якщо такий діагноз вам невідомий.
Україна живе у війні вже дванадцятий рік, а повномасштабне вторгнення триває п’ятий. За цей час мільйони людей пережили обстріли, втрату близьких, поранення, вимушену евакуацію та інші важкі події.
Тому знання про те, як допомогти людині в кризовому стані, потрібні не лише родинам військових.
Вони можуть знадобитися в магазині, громадському транспорті, лікарні, на роботі або просто на вулиці.
Водночас важливо пам’ятати: ветеран або військовий — це не діагноз. ПТСР також не означає, що людина обов’язково буде агресивною або небезпечною.
Не кожна незрозуміла нам реакція пов’язана з війною, а пережитий бойовий досвід не визначає характеру людини.
Військові повертаються в суспільство, яке теж змінилося за роки війни. І наше спільне завдання — навчитися жити поруч із людьми, які мають різний досвід, не навішуючи ярликів і не вимагаючи, щоб усі реагували на життєві ситуації однаково.
Ми не завжди можемо знати, що саме переживає людина поруч. Але можемо не поспішати з осудом, подбати про безпеку та запропонувати допомогу.
Іноді саме спокійне запитання «Чим я можу вам допомогти?» стає тим першим кроком, який справді потрібен людині у важку хвилину.
Матеріал підготовлено за інформацією проєкту Dovidka.info та роз’ясненнями психологині й кар’єрної консультантки Катерини Маргітич-Філіппової.
«Коло незламних»: як діти й ветерани відновлюються через мистецтво – Медіа “Ворскла” Як діти та військові знаходять спільну мову через творчість і підтримують одне одного.
«Коло незламних»: діти та ветерани створюють телепроєкт – Медіа “Ворскла” Інклюзивний телепроєкт, який об’єднав дітей і захисників України.
Медиків вітали артисти двох громад – Медіа “Ворскла” Історія медиків Великописарівщини, які продовжують допомагати людям після евакуації.
«Коло незламних»: як діти й ветерани разом відновлюються через мистецтво
«Коло незламних»: як діти та ветерани разом створюють унікальний телепроєкт
Маршрут ветеранів і ветеранок у громаді: куди і з якими питаннями звертатись після демобілізації
Читайте також
