Власна справа після фронту: як розвивається ветеранський бізнес на Сумщині
Ветеранський бізнес у прифронтовій Охтирці: грант допоміг Віталію Баличеву відкрити «Чобіток», але за кожною такою справою стоять документи, ризики, власні кошти і щоденна робота
У магазині «Чобіток» на вулиці Шевченка в Охтирці пахне кавою і літом. Біля стелажів — люди. Хтось приміряє босоніжки дитині, хтось шукає кеди для тренувань, хтось забіг буквально на хвилинку, але вже пів години говорить із господарями про життя, війну і новини міста.
За касою — Яна Баличева. Вона легко знаходить потрібний розмір, радить, усміхається покупцям. А між рядами взуття ходить її чоловік Віталій — ветеран, колишній сапер. Після важкого поранення під Бахмутом він відкрив власну справу.
Пів року тому «Ворскла» вже писала про «Чобіток». Тоді все тільки починалося: грант, перші закупки, ремонт, хвилювання, невідомість. Сьогодні видно: магазин не зник після стартового ентузіазму. Він працює. Сюди заходять охтирчани, військові, спортсмени, батьки з дітьми.
І тепер це вже не тільки родинна справа Баличевих. Це приклад того, як ветеранські гранти можуть працювати у прифронтових громадах — там, де будь-який бізнес щодня має справу не лише з конкуренцією, а й з тривогами, відтоком людей, ризиками й невпевненістю у завтрашньому дні.
Бо грант — це не чарівна паличка. Це старт. Далі починається звичайна, часто важка підприємницька праця.
Віталій родом із Катанського Кириківської громади. До війни працював і в правоохоронних органах, і на будівництві. Потім була служба, саперна робота, Бахмут, поранення, лікування, протезування.
Каже, найважчим виявився навіть не біль.
— Коли зрозумів, що йду на списання, стало страшно. Все життя працював фізично. А тут треба думати, що робити далі. Та й сім’ю ніхто не відміняв — двоє синів ростуть, — говорить Віталій.
Ідею податися на грант підкинув його побратим Андрій із позивним «Банкір». До війни той працював у банку, добре розбирався у фінансах і буквально провів друга через усю паперову тяганину.
— Я тоді в тих бізнес-планах мало що тямив. А він навіть із фронту телефонував: «Так, тут перероби, тут цифри не сходяться». Майже всю паперову роботу допоміг зробити, — згадує Віталій.
Грант дали лише з другої спроби.
Андрій до відкриття магазину не дожив усього тиждень.
Тому «Чобіток» для Віталія — ще й пам’ять про побратима. Про людину, яка не просто сказала «спробуй», а допомогла дійти до кінця.
У «Чобітку» зараз близько двох з половиною тисяч пар взуття. Дитяче, жіноче, чоловіче, спортивне. Є навіть мотоботи.
Взуття стоїть рівними рядами — по-військовому акуратно. Віталій сміється:
— Ну а як інакше? Саперський порядок ніхто не відміняв.
Найбільше зараз беруть спортивне взуття, кеди, дитячі речі. Перед випускними приходили школярі за туфлями та босоніжками. Часто заходять спортсмени.
Але видно: люди тут не тільки купують.
Поки ми говоримо, до магазину заходить чоловік у військовій кепці. Привітався, потиснув Віталію руку, перекинувся кількома словами і пішов далі.
— Побратими часто заходять. Просто поговорити. Кави випити. Бо своїх завжди тягне до своїх, — каже Віталій.
Інколи, додає, людина може просто посидіти кілька хвилин. Без довгих розмов. І цього теж буває достатньо.
Для стороннього це звичайний магазин. Для багатьох військових і ветеранів — місце, де не треба нічого пояснювати з нуля.
«Чобіток» відкрився завдяки державній програмі підтримки малого бізнесу. Віталій Баличев отримав 500 тисяч гривень гранту.
За умовами такого гранту потрібно створити два робочі місця, офіційно працювати, сплачувати податки і виконувати взяті зобов’язання. Бізнес має працювати щонайменше три роки.
Але 500 тисяч гривень — це не повна вартість запуску магазину. До грантових коштів довелося додавати власні. Бо є ремонт, оренда, обладнання, перші закупки товару, податки, поточні витрати. У взуттєвому магазині товар — це взагалі головна стаття витрат: треба мати різні розміри, сезони, моделі, дитяче, жіноче, чоловіче взуття.
Тому грант дав поштовх, але не зробив усе замість родини.
— Гроші допомогли дуже сильно. Без них ми б так швидко не відкрилися. Але далі все одно треба самому крутитися. Шукати постачальників, рахувати, домовлятися, завозити, продавати, — каже Віталій.
За офіційними даними Міністерства економіки України, з липня 2022 року за програмою «Власна справа» ухвалено понад 34 тисячі рішень щодо надання мікрогрантів. Загальна сума підтримки — майже 9 млрд гривень. Завдяки цим грантам в Україні створено або створюється понад 60 тисяч робочих місць.
Окремим напрямом працюють гранти для ветеранів, ветеранок та членів їхніх родин. У 2025 році в Україні ухвалено 1,6 тисячі рішень щодо ветеранських грантів на 766 млн гривень. Очікуваний результат — близько 3 тисяч робочих місць.
| Довідка «Ворскли» Щоб отримати грант, заявник подає бізнес-план через «Дію», проходить перевірку й бере на себе зобов’язання створити робочі місця, працювати офіційно та сплачувати податки. Для прифронтових регіонів, зокрема Сумщини, діють підвищені суми підтримки: до 300 тис. грн за створення одного робочого місця або до 500 тис. грн — за створення двох. Консультації щодо бізнес-планів, документів і вибору напрямку справи надає служба зайнятості. Окрім державної програми, ветерани та члени їхніх родин можуть шукати підтримку в Українському ветеранському фонді та програмах міжнародних партнерів. Частина таких програм дає кошти не тільки на старт, а й на обладнання, матеріали або товар для розвитку справи. |
Інфографіка «Ворскли»: грант дає старт, але разом із ним людина бере на себе зобов’язання.
Для Сумщини ветеранське підприємництво має особливе значення. Тут бізнес часто працює не просто в умовах конкуренції, а поруч із війною: тривоги, обстріли, відтік людей, нестача кадрів, зіпсована логістика, зниження купівельної спроможності.
За даними, озвученими Сумським обласним центром зайнятості, за майже три роки дії програми учасники бойових дій та члени їхніх родин на Сумщині отримали 67 ветеранських грантів на загальну суму 32,3 млн гривень. Завдяки цим проєктам має бути створено 140 робочих місць.
За відкритими повідомленнями обласних структур, у 2025 році ветеранським напрямом грантової програми скористалися десятки жителів Сумщини. Тобто попит на таку підтримку є, але разом із ним зростає потреба в супроводі після отримання коштів.
Напрями різні: торгівля, сільське господарство, спорт, деревообробка, харчування, б’юті-сфера.
Ці цифри важливі. Бо вони показують: ветеранський бізнес на Сумщині вже не поодинокий випадок. Але для прикордонної області важливо бачити не тільки кількість виданих грантів. Потрібні й наступні відповіді: скільки справ реально працюють через рік, скільки закрилися, які напрямки витримують прифронтові умови, чого бракує підприємцям після отримання коштів.
Поки такі дані у відкритому доступі неповні. Окремої офіційної статистики щодо кількості ветеранських бізнесів, які закрилися або призупинили роботу на Сумщині, у публічному доступі немає. У звітах переважно видно кількість переможців, суми грантів і заплановані робочі місця, але не завжди подальшу долю справи.
А без цього громадам важко зрозуміти, яка підтримка справді працює, а де люди після гранту залишаються сам на сам із проблемами. Для прифронтової області це особливо важливо: бізнес може мати хороший план, але потім зіткнутися з обстрілами, відтоком клієнтів, перебоями з постачанням чи нестачею працівників.
Інфографіка «Ворскли»: ветеранські гранти на Сумщині — це вже десятки справ і сотні робочих місць.
Державний грант — найпомітніший інструмент, але не єдиний. Ветерани та члени їхніх родин можуть звертатися і до програм Українського ветеранського фонду, і до міжнародних партнерських ініціатив, які підтримують мікро- та малий бізнес у прифронтових регіонах.
Зокрема, Mercy Corps через партнерські організації оголошував фінансову підтримку для старту або розвитку власної справи у розмірі від 1000 до 5000 доларів США. Такі кошти можуть стати додатковим ресурсом для закупівлі обладнання, матеріалів, товару або відновлення роботи після втрат.
Окремий напрям — людський супровід. За інформацією Сумської обласної військової адміністрації, в області розгортають мережу фахівців із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб. Їхнє завдання — допомагати людині не загубитися в документах, послугах, програмах підтримки, а за потреби скерувати і щодо підприємницьких ініціатив.
Саме тому питання для громад звучить ширше, ніж “чи є гранти”. Важливо, чи знає ветеран про ці можливості, чи має кому поставити просте запитання, чи отримає підтримку після схвалення заявки, коли починаються оренда, податки, закупки, кадри й перші ризики.
У прифронтових громадах проблема часто не тільки в грошах. Буває, люди просто не вірять, що зможуть пройти цей шлях.
Фахівчиня із супроводу ветеранів Великописарівської селищної ради Віта Виноград звертає увагу: ветеранам і членам їхніх родин часто потрібна не лише інформація, а й людський супровід.
— Багато хто думає: «Та кому я там потрібен», «все одно відмовлять», «я не розберуся в документах». Хтось не має досвіду бізнес-планування. Хтось боїться зобов’язань на три роки, бо в прикордонні важко планувати навіть на місяць. Тому завдання громади — не просто сказати людині: «Є така програма». Треба допомогти зробити перший крок, пояснити, куди звернутися, як підготувати документи, де взяти консультацію, — говорить вона.
За її словами, після війни питання ветеранської адаптації стане одним із головних для громад.
— Ветеранський бізнес — це заробіток, але не тільки. Це повернення людини до активного життя. Коли після фронту є справа, відповідальність, клієнти, колектив, родина поруч — людині легше втриматися в нормальному ритмі. Але без підтримки багатьом буде важко, — додає Віта Виноград.
Український ветеранський фонд у дослідженні за 2024 рік зафіксував показовий розрив: 68,8% ветеранів і ветеранок зацікавлені у відкритті власної справи, але лише 9,4% уже мають бізнес.
Тобто бажання є. Програми теж є. Але між бажанням і відкритими дверима магазину стоять документи, бізнес-план, власні кошти, ризики й дуже часто — страх не впоратися.
Редакція «Ворскли» також провела мініопитування серед 29 ветеранів, членів родин військових і людей, дотичних до ветеранського бізнесу. Опитування проводилося у червні 2026 року в розмовах наживо, телефоном та через повідомлення. Це не репрезентативне соціологічне дослідження, а редакційний зріз проблем, які найчастіше називали співрозмовники. Респонденти могли обирати кілька варіантів відповіді, тому загальна сума відповідей перевищує 100%.
Інфографіка «Ворскли»: бар’єри ветеранського бізнесу за результатами редакційного мініопитування.
Сам Віталій говорить, що найбільшою проблемою стали навіть не фінанси.
— На фронті все просто: є наказ, є завдання. А тут ти сам собі бухгалтер, юрист, директор і вантажник одночасно, — усміхається він.
У прифронтовій Охтирці додаються свої труднощі. Люди виїжджають. Складно знайти працівників. Тривоги зупиняють роботу. Покупці економлять. Ніхто не знає, що буде завтра.
Але магазин працює.
Раз на місяць тут роблять великі розпродажі. Постійно шукають нових постачальників. Думають, чим розширити асортимент. Яна жартує, що вже хоче завозити не тільки взуття, а й ковдри, рушники та інші домашні речі.
На папері бізнес виглядає просто: грант, робочі місця, податки, строк роботи. У житті все інакше: оренда, товар, клієнти, електрика, тривоги, доставка, бухгалтерія, родина, протез, лікарі й щоденне питання: що робимо далі?
Начальник відділу з питань ветеранської політики Охтирської районної військової адміністрації Микола Данилюк каже: найважче для багатьох ветеранів — навіть не знайти програму, а наважитися почати.
— Люди часто недооцінюють себе. Хтось боїться документів, хтось фінансових розрахунків, хтось думає, що не впорається фізично чи психологічно. Але коли з’являються такі приклади, як у Віталія Баличева, інші ветерани теж починають вірити, що можуть спробувати, — говорить він.
За словами посадовця, у прифронтових громадах додатковою проблемою стає безпека.
— Бізнес біля фронту — це завжди більший ризик. Людина може мати хороший бізнес-план, але не може гарантувати, що завтра не буде обстрілу, що не виїдуть клієнти, що не доведеться тимчасово зупинити роботу. Тому для таких територій особливо важливі консультації, гнучкість і зрозумілі правила на випадок форс-мажору, — каже Микола Данилюк.
Він переконаний: ветеранський бізнес треба розглядати як частину відновлення громад.
— Це робочі місця, податки, послуги для людей і дуже важливий сигнал: ветеран після служби не залишається сам. Але для цього потрібен супровід — від ідеї до бізнес-плану, від отримання гранту до перших місяців роботи, — додає він.
Приклад Віталія показує: грант може стати добрим стартом. Але він також добре показує, де системі потрібне підсилення.
Перше — інформація. Не всі ветерани та члени їхніх родин знають, що можуть подаватися на гранти.
Друге — бізнес-план. Для людини, яка все життя працювала руками або служила у війську, фінансові таблиці й податкові нюанси можуть стати серйозним бар’єром.
Третє — супровід після отримання грошей. Отримати грант — це тільки початок. Перший рік часто найважчий: треба знайти постачальників, клієнтів, працівників, вести облік, платити податки, не зламатися після першої невдачі.
Четверте — безпека. Для Охтирщини це не теорія. Обстріли, тривоги, пошкодження майна, відтік людей і логістичні проблеми напряму впливають на бізнес.
П’яте — відкриті дані. Громадам, журналістам і самим ветеранам потрібна зрозуміла статистика: скільки бізнесів працюють, скільки закрилися, які галузі найстійкіші, які проблеми виникають найчастіше.
Без цього важко оцінити, де програма справді спрацювала, а де людині дали гроші й залишили сам на сам із ризиками.
Для прикордонної Сумщини це питання не зайве.
Сумський обласний центр зайнятості роз’яснював: якщо отримувач мікрогранту через об’єктивні причини не може виконати умови договору, існує механізм форс-мажору. Зокрема, коли приміщення або майно зруйновані внаслідок обстрілів.
Але факт форс-мажору потрібно офіційно підтвердити. Для цього потрібна довідка Торгово-промислової палати України, а Державну службу зайнятості треба письмово повідомити у встановлені строки.
Для бізнесу біля кордону це важливо. Бо людина, яка бере грант і зобов’язується працювати три роки, має розуміти не тільки можливості, а й правила на випадок біди.
| Перед заявкою на грант: 5 питань до себе 1. Яку справу я реально зможу вести щодня? 2. Чи є покупці або клієнти у моїй громаді? 3. Скільки власних коштів треба додати до гранту? 4. Хто допоможе з бухгалтерією, документами й податками? 5. Що робитиму, якщо через обстріли доведеться тимчасово зупинитися? Для прифронтових громад бізнес-план має враховувати не лише прибуток, а й безпеку, логістику, відтік людей, тривоги й можливі паузи в роботі. |
У Катанському за Віталія говорять тепло.
Колишня сусідка ветерана-підприємця каже:
— Ми всі дуже раді за нього. Бо хлопець пройшов таке, що не дай Боже нікому. А не зламався. Та ще й свою справу відкрив. Для села це гордість.
Один із земляків, який зараз через обстріли живе не вдома, а в Охтирці, говорить просто:
— Знаєте, що найголовніше? Що він не опустив руки. Бо зараз багатьом важко. А коли бачиш, що людина після війни піднялася і щось робить — то й самому трохи легше стає.
У нас часто люблять або героїзувати ветеранів, або жаліти їх.
Віталій до цього ставиться спокійно. Каже, хочеться просто жити, працювати, ростити дітей і щоб над містом поменше літало.
Великі плани має. Але, як справжній сапер, наперед не розказує.
— Ще рано. Хай спочатку все вийде, — усміхається він.
І поки десь далеко знову чути тривогу, у «Чобітку» люди міряють взуття, п’ють каву й говорять за звичайні речі.
Мабуть, саме з таких простих речей і починається повернення до мирного життя.
Бо ветеранський бізнес — це не тільки гроші. Це робота, гідність, податки, люди поруч і право після війни бути не «колишнім військовим», а батьком, чоловіком, підприємцем, сусідом, господарем своєї справи.
У матеріалі використано дані Міністерства економіки України, Державної служби зайнятості, Сумського обласного центру зайнятості, Українського ветеранського фонду, Сумської обласної військової адміністрації (зокрема щодо розвитку мережі фахівців із супроводу ветеранів), програм підтримки міжнародних партнерів та редакційного мініопитування «Ворскли».
Колаж до статті створений ШІ
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.
