Унікальний образ міста — це його неповторний візуальний та культурний код, який формують історія, архітектура, традиції та люди. Він створює емоційний зв’язок, перетворюючи звичайну локацію на натхненний бренд.
Наразі війна і ворог намагається знищити наші життя, будинки, унікальні споруди, нашу ідентичність. Та коли ми самі байдужі до нашого культурного надбання і самі руйнуємо або не можемо належним чином зберегти культурні цінності – це вже інше питання. І я про наболіле. Про те, що недавно трапилось. Дякувати богу, люди живі, ніхто не постраждав. Просто зникли двері. Але не прості, а справжній витвір мистецтва! І мова піде про те, як Охтирка втрачає свій унікальний образ. І що з цим робити?
На початку минулого століття, а саме у 1908 році, поряд зі спорудою Охтирського залізничного вокзалу (який знищили вороги-росіяни) з’явилася ще одна цікава споруда. У народі вона іменувалася «Експедиція» і належала Іванівській ДСС (дослідно-селекційній станції), власником якої був Павло Іванович Харитоненко, український підприємець-цукрозаводчик, землевласник, благодійник і меценат.
Привокзальний готель, споруджений для науковців та спеціалістів, які транзитом добиралися до Іванівської ДСС, мали змогу переночувати або відпочити в «будинку-експедиції». Такий собі дореволюційний хостел.
Парадні двері – це справжній витвір мистецтва, у стилі українського архітектурного модерну (УАМ). У радянський період будівля «Експедиції» змінила власника – половина будинку перейшла у приватну власність, а на другій половині запрацювала пошта.
Багато часу пройшло-пролетіло, але двері стояли собі. І нікому до них не було діла. А як відомо, всьому потрібен своєчасний догляд та періодичний ремонт. Тому двері сохли, трухли, руйнувалися, але не втрачали своєї краси і величі. Та мало хто звертав на це увагу. На жаль.
Наразі на половині приватного власника відбувається ремонт… І нещодавно сталася прикрість – дверей немає. Тож, унікальних дверей, витвору мистецтва, ви вже не побачите.
І це не перший і поодинокий випадок в Охтирці, коли місто втрачає культурні, історичні, архітектурні об’єкти, можливо не пам’ятки, але те, що перетворює звичайну локацію на натхненний бренд.
Пам’ятаєте унікальні сходи на Будинку офіцерів, фонтан із рибкою біля БК заводу «Промзв’язок», а потім і самих споруд не стало, зникли давнішні гіпсові скульптури у міському парку і дерев’яні скульптури теж зникають або падають, за відсутності догляду у «Саду українських пісень та байок».
Що ж робити? Як зберегти унікальний образ Охтирки?
Щодо зниклих дверей ми, насамперед, звернулися до власниці будинку. Вона повідомила, що мала намір зберегти двері. Щоб їх реставрувати, їх потрібно було зняти. При демонтажі двері розвалилися, бо з плином часу значно деформувалися, потрухли. Власниця вибачилася, що не змогла врятувати красу.
Хтось прокоментував так:
– А що ж із тим старьйом робити? Поставлять нові двері, соврємьонні, пластікові…
Та ні, так не має бути! Уже маємо таку практику: автентичні двері на колишній друкарні замінили на металічні. А в Будинку молоді (старому кінотеатрі) поставили саме пластикові. Зверніть увагу як змінився образ споруди. Будинки втратили свою унікальність. І місто, в свою чергу, теж. Це ніби зафарбовувати на картині яскраві зображення…
Прошу спеціалістів культури прокоментувати ситуацію.
ОЛЕНА БОЙКО, головний спеціаліст культури, туризму та охорони культурної спадщини:
«Завжди, коли проходила повз цю частину будинку милувалася цими дверима. На жаль, дісталися вони людям, які не зрозуміли їхньої історичної цінності. Щоб демонтувати такі двері, потрібно залучати спеціалістів. Це копітка робота, яка потребує професійних навичок і знань. Зараз знайти таких спеціалістів велика проблема.
Але треба виявляти такі цінні «образи» Охтирки і певним чином вказувати на це господарям, щоб зберегти. У просторі нашого міста чимало таких цінностей історії та архітектури. Це важлива складова нашої роботи. Сталася прикрість із тими дверима. Але якби зберігся хоча би фрагмент, треба передати його в музей».
ЛЮДМИЛА МІЩЕНКО, директорка Охтирського краєзнавчого музею:
«Мені також це болить. Ніхто не чує. І від того, що нам шкода, нічого не зміниться. На це треба бажання власників. А оцифровувати такі об’єкти потрібна техніка і фахівці».
НАТАЛІЯ ГЛАДЕНКО, головний спеціаліст зі збереження культурної спадщини:
«Насамперед, потрібно дотримуватися чинного законодавства. Існують реєстри пам’яток національного та місцевого значення. Під час обстеження таких у Охтирці зафіксовано 63 пам’ятки місцевого значення і 4 – національного.
Якщо історичні або архітектурні пам’ятки або об’єкти знаходяться у приватній власності – то це не означає, що власник не відповідальний за стан об’єкта культурної спадщини.
Наприклад, будинок на вулиці Грабовського, 61 (будинок у якому народився і жив Іван Багряний) – значиться у державному реєстрі нерухомих пам’яток України. І власник садиби зобов’язаний скласти охоронний договір, у якому прописано фізичний стан об’єкта і власник зобов’язаний підтримувати будинок належним чином.
Також, до цього списку у реєстрі відносяться історичні поховання, церкви, храми, собори. І релігійні організації також повинні підписати охоронний договір.
Якщо у власників є цінні експонати потрібно звернутися до краєзнавчого музею. Якщо людина свідома – то звернеться. Наразі на державному рівні ведеться активна робота у цьому напрямку.
Радянська влада катком проїхалася по нашій культурі, історії, архітектурі. Тому закликаю до свідомості громадян, при виявленні у вашій приватній власності елементів, що вказують на історичну, культурну або архітектурну цінність, звертатися до спеціалістів Охтирського краєзнавчого музею, відділу культури, архітектури, тощо».
Відомо, що у Європі «трусяться» над кожним старим камінчиком, цеглиною, деревом, спорудою. А як же в інших містах України з питанням збереження культурної спадщини?
У соціальних мережах ще до великої війни зустрічалася інформація про збереження дверей. Про це і зараз пишуть:
«В Україні навіть під час війни не припиняють роботу локальні волонтерські ініціативи, які намагаються зберегти автентичну місцеву архітектуру і власним прикладом надихають містян цінувати спадщину, яка їх оточує.
У Чернігові волонтери “Дерев’яного мережива» відновлюють різьблені елементи на будинках. В Івано-Франківську волонтери об’єдналися в команду «Франківськ, який треба берегти», яка реставрує старовинні двері в місті. У Харкові діє проект “Дверики Харків”, який започаткували архітектори та реставратори міста, щоб відновлювати історичні двері.
Координаторка харківської ініціативи dveryki з реставрації харківських дверей Сандра Струмскас вважає:
«Здавалося б, що двері – це щось маленьке та непомітне, але насправді це дуже важлива деталь будинку, архітектури, міста. Це його перлини. Це та частина будівлі, яка завжди взаємодіє з людиною, на рівні її погляду.
Найголовніша цінність харківських дверей, які збереглися на сьогодні – це їхня рідкість. Порівняно з іншими містами, це лише 5-10% автентичних брам. Історичні будівлі міста також не в кращому стані. Тому автентичні збережені двері – це одна з небагатьох можливостей дізнатися, як будівля або вулиця виглядали в минулому.
У Львові реставрація старовинних дверей (брам) перетворилася на системну муніципальну програму, тоді як у Харкові цей процес тримається переважно на плечах волонтерів та архітекторів. До початку повномасштабного вторгнення порятунком історичних дверей займалася волонтерська, заснована місцевими архітекторами.
Оскільки місто постійно зазнає обстрілів, фокус змістився на екстрену консервацію та порятунок автентичних елементів. Ентузіасти документують старовинні дверні групи віком понад 100 років, знаходять майстрів для точкового ремонту вцілілих деталей, замінюють зіпсовані дубові або соснові вставки та шукають фінансування для збереження культурної спадщини».
(«РБК – Україна», «spadshchyna.lviv.ua», «bzh.life.Новини»).
Так, що все можливо. Приклад громадських ініціатив Харкова, Львова, Чернігова, Франківська вельми показовий. Українці намагаються зберегти красу та автентичність своїх міст.
В Охтирці активна молодь. Їм і карти в руки. І спеціалісти підтягнуться. А може навпаки. Головне, це спільне бажання зберегти унікальний образ Охтирки.
Валерія Бакуліна
Вперед у минуле. Історія будинку, якого вже немає
Музеї Охтирки: як краєзнавчий музей пережив війну і зберігає історію
