Від редакції: У нашій журналістській буденності бувають дзвінки, які не просто зігрівають душу, а й нагадують, заради чого ми працюємо щодня — попри релокацію, тривоги й відстані. Днями до редакції зателефонував наш новий читач із обласного центру. Ця щира розмова переросла в справжню життєву історію, якою ми просто не можемо не поділитися з вами.
Робочий ритм у редакції, як завжди, є звичним: верстка газети, дзвінки, збір матеріалів. Наша рідна великописарівська «Ворскла», яка бере свій початок ще з далекого 1930 року, нині виходить у нових умовах, але затишне друковане слово продовжує шукати шлях до своїх читачів по всьому регіону.
Аж раптом телефонний дзвінок. Я зняла слухавку:
— Редакція газети «Ворскла», слухаю вас! Добрий день!
— Добрий день! — залунав у відповідь упевнений і привітний чоловічий голос. — Вибачте, що турбую. Мене звати Артемій. Купив ось у нас в обласному центрі на пошті вашу газету. Спочатку назва зацікавила — одразу згадалася Полтава й колишня фабрика «Ворскла». А потім дивлюся на вихідні дані: Велика Писарівка! Підкажіть, а як ви зараз працюєте? Це ж прикордоння… Чи виходить газета й досі там, чи ви релокувалися? І яка вартість передплати?
Я усміхнулася — такі запитання завжди додають наснаги.
— Дуже приємно, Артемію! — відповіла я. — Знаєте, для нас кожен читач зараз — як ковток повітря. Газета наша справді має багату історію, але через постійні обстріли та небезпеку редакція змушена була релокуватися. Працювати складно, але ми тримаємося. А передплата у нас цілком доступна…
— Ви справжні молодці, тримайтеся, — щиро мовив співрозмовник. — А знаєте, мене з вашою Великою Писарівкою пов’язує один давній, але дуже пам’ятний спогад. Дізнався, що «Ворскла» родом звідти, і мені одразу згадалося своє, особисте… Років із півтора десятка тому мене туди, як кажуть, занесло вітром.
— Та Ви що? — зацікавилася я, відклавши ручку. — Розповісте? Якраз маємо хвилинку.
— А чому ж ні! — засміявся Артемій. — Мені тоді було вже за сорок. Життя не раз випробовувало на міцність, до пенсії ще далеко, а в голові панувала та особлива мудрість, коли вже нічого не боїшся, бо бачив усякого, але все ще прагнеш починати спочатку. Мені хотілося знайти дівчину, скоріше молоду жінку, серце якої також бажало знайомств. Таку, яка б запала в душу.
Він зробив коротку паузу, ніби гортав сторінки пам’яті, і продовжив:
— Взагалі дівчат у моєму житті вистачало — доля на них не скупилася. Я мав легку вдачу, любив галасливі компанії, міг перехилити чарку-другу міцного напою для розкутості та завжди був трохи впевнений, що всі вони мене люблять. Але напередодні того Нового року серйозних стосунків не мав. І треба ж такому статися — в інтернеті познайомився з Машею. Вона розповіла, звідки вона, і я вирішив довго не роздумувати: сів за кермо й поїхав на побачення до Великої Писарівки, сподіваючись разом зустріти свято.
— І як Вас зустріло наше селище? — запитала я з посмішкою.
— По дорозі зупинився біля магазину, купив торт на знак поваги. Моє авто швидко домчало до будинку, що стояв у самому центрі, де жила Маша та її мама, тож знайшов його легко. Передноворічна Велика Писарівка жила своїми святковими клопотами: хтось розливав холодець, хтось прикрашав ялинку… Маша зустріла мене привітно, обвела оцінюючим поглядом із ніг до голови та запросила до хати.
Артемій трохи стишив голос, згадуючи ті хвилини:
— Мені з перших хвилин хотілося справити якнайкраще враження. Незважаючи на те, що мешкав у місті, я дуже любив фізичну працю, зокрема рубати дрова. По-хазяйськи озирнувся по господарству й одразу помітив чоловічу роботу — на подвір’ї акуратно складеними лежали колоди. Подумав: чоловіка в домі немає, рубати нікому. Тож, не чекаючи прохань (та й хто ж на першому побаченні запропонує таке?), узяв колун і взявся до діла! Морозна зимова погода сприяла настрою. Попрацював добряче й гадав, що тепер просто не можу не сподобатися!
— А Маша? — перебила я з цікавістю.
— А Маша хоч і була доброю та порядною, але я чітко відчув: продовжувати стосунки зі мною вона не хоче. Та я не з тих, хто плачеться чи не розуміє, що насильно милим не будеш. Подякував за години спілкування, допоміг ще трішки дров підкинути, щоб було чим піч топити на свята, та й вирішив повертатися додому.
— І що ж, так і поїхали назад напередодні самого свята? — співчутливо мовила я.
— А от і ні! — бадьоро відповів Артемій. — Дорога пролягала через Охтирку. Дивлюся — вулиці перед святом багатолюдні, сяють вогнями. Зупинився. Зайшов до одного з розважальних закладів випити шампанського. Озирнувся з надією побачити симпатичних жінок, які б, можливо, так само шукали співрозмовника на вечір. І, знаєте, мені пощастило! Мені вдалося не бути самотнім у новорічну ніч, свято вийшло чудовим, адже хто шукає — той завжди знаходить!
Я не втрималася й щиро розсміялася у слухавку:
— Оце так історія! З гумором і життєвою мудрістю!
— Отож-бо, — підсумував Артемій. — Я анітрохи не жалкував про поїздку до Великої Писарівки, зате відкрив для себе нові місця. Ну й що з того, що не сподобався? Скільки людей — стільки й смаків. Інколи глянеш на людину — і відразу розумієш: це твоє, серця стукають в унісон. Але як можна дізнатися, хто найкраща, якщо не шукати? І це є життя! Дякую вам за розмову та за вашу «Ворсклу», обов’язково передплачу!
— І вам щире дякую, Артемію, за цей дзвінок і за світлий спогад! — відповіла я.
Коли я поклала слухавку, на душі стало тепло. Оце і є справжній зв’язок газети з читачем. Життя триває, гортає свої сторінки, а ми продовжуємо писати його історію — разом із вами.
Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте також:
