Минулої неділі ми потрапили в Куземині на чуже весілля. Щоправда, молодята стали на рушник багато років тому, але цього дня були і весільні пісні, і давні обряди, і рушники, і коровай.
Свято відбулося у «Прокопенковій хаті» — самобутньому родинному музеї, який нещодавно почав діяти в Куземині.
Господарі садиби самі недавно відзначили ювілейну річницю свого подружнього життя й вирішили з цієї нагоди подарувати свято землякам. На подвір’ї старої хати зібралися місцеві жителі, артисти з Куземина, В’язового та Груні.
Тут співали, згадували давні весільні обряди, розглядали фотографії земляків і збирали кошти для Збройних сил України.
У Куземині ми буваємо не вперше. Тут є Ворскла, давні городища, Замкова гора, старі легенди й чимало місць, біля яких хочеться затриматися.
Останніми роками село стало відомим ще й завдяки мистецькій резиденції Art Kuzemyn, яку курує Наталя Іванова.
Резиденцію заснували 2021 року. Сюди приїздять художники й скульптори, які працюють із глиною, природними матеріалами, місцевими традиціями та історією села. Митці проводять заняття для дітей, організовують виставки та створюють артоб’єкти.
Наталя Іванова не випадково обрала саме Куземин. У цьому селі минули її дитинство, шкільні канікули та студентські роки. Саме родинна садиба стала основою для створення мистецької резиденції.
Торік ми також побували тут на культурному заході й знімали відео про те, як у Куземині народжувався «Землецвіт».
Велику глиняну скульптуру у формі квітки митці випалювали просто на місці — у спеціально зведеній для цього конструкції.
Процес був незвичним і видовищним. Біля скульптури працювали художники, збиралися місцеві жителі та гості. Глина, вогонь і людські руки разом створювали новий символ Куземина.
Цього разу ми хотіли знову побачити «Землецвіт», але на звичному місці скульптури не було.
Наталя Іванова пояснила, що верхню частину квітки тоді не вдалося якісно випалити. Тому скульптуру довелося перенести до галереї, яка постійно діє на території мистецької резиденції.
Але це, можливо, не кінець історії «Землецвіту».
За словами пані Наталі, у Куземині можна знову влаштувати культурну подію, запросити митців і гостей та повторно обпалити скульптуру.
Думаємо, охочих побачити таке дійство буде чимало. Ми б також приїхали.
Та цього разу головна подія чекала на нас не біля мистецької резиденції, а у «Прокопенковій хаті».
За інформацією зі сторінки музею, хату звів Яків Прокопенко ще 1859 року. Отже, їй уже понад півтора століття.
Тут збереглася справжня глиняна долівка. У хаті представлені старовинний одяг, посуд, рушники, фотографії та інші речі, якими користувалися попередні покоління куземинців.
Це не великий музей із сучасними вітринами й табличками біля кожного експоната. Це стара сільська оселя, у якій усе хочеться уважно роздивитися, а потім обов’язково розпитати господарів, звідки взялася та чи інша річ і кому вона колись належала.
Господарі «Прокопенкової хати» нещодавно самі відзначили ювілейну річницю свого подружнього життя.
Після цього вони вирішили влаштувати весільне свято для земляків — із піснями, обрядами, старими фотографіями та короваєм.
Так у музейному подвір’ї зібралися люди, щоб згадати, як колись гуляли весілля, які пісні співали, яких звичаїв дотримувалися та як проводжали молоду до нової родини.
Особливу увагу гостей привертала виставка весільних фотографій жителів Куземина.
Світлини розмістили просто на подвір’ї. Біля них постійно юрмилися люди, які впізнавали себе, своїх рідних, сусідів і знайомих.
Згадували, чиє то було весілля, хто стояв біля молодих, де накривали столи та скільки років минуло відтоді.
Дехто показував старі фотографії дітям та онукам. На багатьох світлинах були й люди, яких уже немає серед нас.
Тож виставка стала не просто добіркою старих весільних фото, а справжньою історією Куземина в обличчях його жителів.
До свята долучилися місцеві артисти, а також виконавці з В’язового та Груні.
Звучали весільні й народні пісні, відтворювалися давні обряди, лунали жарти. Глядачі підспівували, а дехто не втримався й пішов у танок.
Великої сцени тут не було, та вона й не була потрібна. Артисти виступали зовсім поруч із людьми, а гості легко ставали учасниками дійства.
Провести весілля у «Прокопенковій хаті» планували ще на тиждень раніше. Але в Куземині була жалоба: село прощалося із земляком, який загинув, захищаючи Україну.
Тому святковий захід перенесли.
Під час свята присутні вшанували пам’ять усіх воїнів, які віддали життя за Україну.
На території садиби встановили скриньку для збору коштів на підтримку Збройних сил України. Також організатори провели благодійну лотерею. Зібрані кошти спрямують на допомогу нашим захисникам.
Бо навіть коли люди збираються на свято, вони не забувають, завдяки кому можуть зустрічатися, співати, берегти свої звичаї та будувати плани.
У «Прокопенковій хаті» діяла й виставка старовинних рушників.
Про експонати, їхнє призначення, орнаменти та особливості вишивання розповідала керівниця місцевої бібліотеки Оксана Філатова.
Розповіді пані Оксани були настільки цікавими, що ми вирішили не намагатися вмістити все в один матеріал.
Про рушники, їхню історію та значення підготуємо окрему публікацію з відео. Кожен із цих експонатів вартий того, щоб розповісти про нього докладніше.
Каємося: за весіллям, піснями, обрядами та зустрічами зі знайомими нам не вдалося спокійно поговорити з організаторами свята й докладно розпитати про сам музей.
Цього разу екскурсія до «Прокопенкової хати» була для нас лише ознайомчою.
Ми встигли оглянути стару оселю, побачили частину експонатів, весільні фотографії та виставку рушників. Але зрозуміли, що про це місце не можна розповісти похапцем — між піснею, танцем і зустріччю зі знайомими.
До речі, тут ми зустріли й нашого однокурсника Володимира. Так часто буває на сільських святах: їдеш за матеріалом, а заразом бачиш людей, з якими не зустрічався багато років.
Тому до «Прокопенкової хати» обов’язково приїдемо окремо. Поговоримо з господарями, розпитаємо, як виникла ідея музею, кому належали збережені речі та які історії з ними пов’язані.
А поки можемо сказати впевнено: у «Прокопенковій хаті» варто побувати.
Тут цікаво не лише подивитися на давні речі, а й послухати людей, які пам’ятають історію села та своїх родин.
Завершилося свято так, як і належить справжньому українському весіллю.
Господарі винесли коровай і пригостили ним усіх присутніх.
Шматочок дістався і нам. І скажемо чесно — був смачний.
Тож на чуже весілля інколи потрапити дуже добре. Особливо коли там щиро зустрічають, гарно співають і ще й короваєм пригощають.
Читайте також
