Батьки кажуть і розумні книги підтверджують, що рано чи пізно усі війни, навіть найжорстокіші, закінчуються. Прийде кінець і цій несправедливій війні. І повернуться з перемогою ті, хто її кував. І буде серед них мій сусід дядько Андрій. Стомлений, поранений, із згорьованою душею, але з живим вогником в очах.
Війна змінює все: міста й села, долі людей, їхні мрії та плани. Але найбільше тих, хто щодня дивиться небезпеці в очі, захищаючи свою країну. Звичайно, кривава війна не обминула й мого сусіда-героя. Тож часто я думаю, а що ж я скажу йому, коли зустріну на вулиці. Чи знайду потрібні слова, аби висловити всю свою вдячність і повагу?
Мабуть, спочатку просто промовлю: «Дякую». Це маленьке слово не здатне вмістити всю глибину почуттів, але саме воно насамперед народиться в моєму серці. Потім потисну дядькові Андрію руку. І в тому потиску буде все, чого не скажеш словами: що вистояв, що не злякався, що і в найтемніші часи разом із побратимами був надійним щитом для Батьківщини й давав мені можливість прокидатися вранці, ходити до школи, обіймати своїх рідних, займатися улюбленою справою й вірити в майбутнє.
Не всі рани видно очима, бо деякі назавжди залишаються в душі. Тож не стану розпитувати про бої, втрати чи страшні спогади. Натомість запитаю, про що він думав під обстрілами чи в короткі хвилини затишшя. Можливо, згадував рідний дім, де пахне маминим хлібом, чи тихий вечір у колі сім’ї й дитячий сміх, який не заглушають вибухи…
Я обов’язково скажу сусіду-воїну, що пишаюся ним, що його мужність є прикладом для мене. Бо кожен день мого життя, моїх рідних оплачений надзвичайно дорогою ціною: його силою, відвагою, здоров’ям. Я захочу розповісти йому, як ми чекали наших захисників, переживаючи за кожного з них. Як писали листи-підтримки, збирали допомогу, молилися за наших воїнів. Адже війна торкнулася кожного з нас, і щодень очікування був сповнений надії на повернення наших героїв додому.
А ще я скажу йому, що тепер його час жити. Усміхатися. Будувати плани. Насолоджуватися світанками й заходами сонця. Людина, яка пройшла крізь вогонь війни, заслуговує на мир, тепло й людську вдячність! Можливо, під час нашої розмови буде багато мовчання. Але це мовчання не стане порожнім. У ньому житимуть повага, біль, співчуття й безмежна вдячність. Адже переді мною стоятиме не просто знайома людина, а Герой!
І тоді я скажу найголовніше: «Дякую, що ви повернулися … живим!»
… Саме так я б говорив із сусідом-героєм… якби він повернувся з війни.
Дядько Андрій героїчно загинув на фронті, прикриваючи собою побратимів, своїх дітей, внуків і мене, сусідського хлопчика, хто завжди пам’ятатиме його щиру усмішку й смак дарованих ним цукерок.
Олександр РОМАШКО,
учень Охтирського ліцею №1
