Сьогодні, 14 серпня, у Тарасівки — День села. І цього дня нам захотілося не рахувати роки й не переповідати суху історію, а просто відкрити старі папки з фотографіями.
Ті самі папки, які колись переглядали зовсім інакше.
Ось сцена. Ось люди зібралися на свято. Хтось уже виступив, хтось тільки чекає своєї черги. Хтось помітив фотоапарат і дивиться просто в об’єктив, а хтось зайнятий значно важливішою справою — розмовою із сусідом, якого давно не бачив.
Звичайний День села.
Тоді ми саме так його й сприймали — звичайним. Бо попереду буде ще один. І ще. І ще багато таких свят.
Тепер на ці фотографії дивишся довше.
Тарасівка завжди була селом людей роботящих. Тут уміли працювати на землі, тримати господарство, ростити дітей, будувати й гуртом робити те, що одному не під силу.
А ще тут уміли святкувати.
День села був тією нагодою, коли щоденні клопоти хоча б на кілька годин відкладали. Люди сходилися до центру, зустрічали знайомих, слухали пісні, дивилися концерт, вітали старожилів, трудівників, ювілярів.
І, звичайно, яка ж Тарасівка без пісні?
Окремої згадки заслуговують наші славні «Вечорниці».
Для Великописарівщини це давно більше, ніж просто назва самодіяльного колективу. Це голоси, які впізнавали. Пісні, які підхоплювали. Жінки, на виступ яких чекали й тарасівці, й глядачі далеко за межами села.
Коли виходили «Вечорниці», ставало якось по-особливому по-домашньому. Бо народна пісня в селі — це не номер концертної програми. У ній і молодість батьків, і бабусині слова, і весілля, і застілля, і проводи, і зустрічі.
Скільки було репетицій, скільки поїздок, скільки виступів — про це найкраще можуть розповісти самі учасниці колективу.
Але одне можна сказати точно: «Вечорниці» стали частиною культурної пам’яті Тарасівки.
І на старих фотографіях ця пам’ять оживає.
Сьогодні ми публікуємо фотографії тих років, коли повномасштабної війни ще не було.
Не шукайте в них якоїсь особливої постановки. Їхня цінність саме в іншому — там наші люди такими, якими ми їх пам’ятаємо у мирному житті.
Можливо, хтось упізнає себе.
Хтось — маму чи батька.
Сусідку. Однокласника. Колишнього колегу. Сільського артиста. Людину, з якою разом працювали або біля якої просто багато років жили через кілька дворів.
А когось із тих, хто дивиться на нас із цих світлин, уже немає.
Тому сьогодні особливо не хочеться поспішати, гортаючи ці кадри.
Подивіться на обличчя.
Пригадайте прізвища.
Згадайте, хто як співав, хто завжди жартував, хто організовував свято, хто сідав поближче до сцени, а хто казав: «Та я лише на хвилинку» — і залишався до самого кінця.
Напишіть у коментарях, кого впізнали. Може, хтось пам’ятає й рік, коли зроблена та чи інша фотографія. А може, за одним кадром стоїть історія, якої ми в редакції просто не знаємо.
Розкажіть її.
Сьогодні Тарасівка живе зовсім в інших умовах. Війна прийшла надто близько. Слово «обстріл», яке колись чули переважно в телевізійних новинах, стало частиною життя прикордонної громади.
Але є те, чого ворог не може знищити жодним дроном.
Пам’ять.
Відчуття свого села.
Людей, серед яких виріс.
Пісню, яку знаєш із перших нот.
І бажання одного дня знову зібратися разом не тому, що треба комусь допомогти після чергового прильоту, а просто тому, що сьогодні День села.
Зі сценою. З музикою. З «Вечорницями». З дітьми, які бігають поміж дорослими й не слухають концерту, бо їм і без того є чим зайнятися.
І щоб найбільшою проблемою організаторів знову було одне: чи не піде дощ.
З Днем села, Тарасівко!
Усім, хто сьогодні залишається вдома, — безпеки.
Тим, кого війна розкидала по Україні й світу, — не втрачати дороги до рідного села хоча б у пам’яті.
А всім нам — дочекатися того Дня села, на якому старі фотографії ми будемо переглядати вже разом і робити нові.
Мирні.
Більше фото дивіться за посиланням на сторінку “Ворскла. Життя прикордоння!
https://www.facebook.com/profile.php?id=100092874194482
Підписуйтеся
