Її доля не раз випробовувала на міцність, але вона зберегла в собі любов до людей і силу бути поруч із тими, кому важко.
Бувають долі, схожі на спокійну ріку, а бувають — як стрімкий, вируючий потік, де кожен камінь на дні випробуваний на міцність. Життя Людмили Валентинівни Макайди — це саме такий шлях. Шлях безперервних викликів, де кожен крутий поворот вимагав неймовірної мужності, а кожен удар доля компенсувала її ж власною, невичерпною любов’ю до людей.
Кажуть, ідеальних людей не буває. Усі ми робимо помилки, проходимо через сумніви й прогалини молодості. Але справжня мудрість приходить тоді, коли людина здатна переплавити свій життєвий досвід у золото безкорисливого служіння іншим.
19 липня Людмила Валентинівна святкує свій красивий, мудрий 60-річний ювілей. Шість десятків літ пролетіли як один день, залишивши за плечима чотири десятиліття відданості землі, яка колись зустріла її зовсім юною дівчиною.
Колись давно, після закінчення педагогічного училища, доля привела молоду вчительку початкових класів за розподілом до Правдинської спеціальної школи-інтернату. Іванівка мала стати лише тимчасовою зупинкою, а стала домом, долею, серцем.
Тут народилася родина, тут з’явилися на світ діти-двійнята — хлопчик і дівчинка. Життя закрутилося у звичному для української жінки коловороті: робота, дім, дитячий сміх, нескінченні турботи.
Проте непересічний талант, кришталевий вокал, сильний характер та організаторський хист не могли лишитися непоміченими. Коли Людмила Валентинівна пішла з освіти за вислугою років, їй запропонували очолити комунальний заклад «Центр культури та дозвілля» Кириківської селищної ради, створений на базі Іванівського будинку культури. Вона погодилася — і з головою поринула у культурне життя всієї Кириківської громади.
Це був спадок, який вимагав не просто керівництва, а щоденної наполегливої праці. Потрібно було власноруч повертати закладу належний вигляд і водночас рятувати художні колективи.
Людмила Валентинівна ніколи не ставила себе вище за інших. Коли бракувало коштів, вона сама брала до рук клей, клеїла шпалери, прибирала, створювала затишок. Коли фінансування від дослідного господарства припинилося і культура трималася виключно на ентузіазмі, інша людина могла б відступити. Але це не про неї.
Вона взяла відповідальність на свої плечі, стала беззмінною і щирою ведучою свят, розчиняючись у роботі без залишку.
«Яких здібностей у ній більше — педагога, митця чи організатора? — замислюються земляки. — Мабуть, найбільший її талант — бути Людиною».
Людмила Макайда — передусім вірна дружина та надзвичайно любляча мама. Її сімейне життя не було всіяне пелюстками троянд.
Коли в дім постукала підступна хвороба чоловіка, яка прикувала його до ліжка й зробила інсулінозалежним, пані Людмила не зламалася. Вона стала для нього ангелом-охоронцем: лікарні, крапельниці, безсонні ночі, постійний догляд.
Зворушливими й щемливими спогадами про цей період ділиться сестра чоловіка, пані Надія:
«Я безмежно вдячна Людмилі. Як би важко їй не було, вона не кинула мого брата напризволяще. Вона розділяла з ним навпіл і біль, і втому, і, можливо, інколи відчай. Вона допомагала йому до останнього подиху триматися на цьому світі…»
Вона жила для дітей, віддаючи їм усю душу. Але найстрашніший, невимовний удар чекав попереду. На початку повномасштабного вторгнення, захищаючи рідну землю, загинув смертю хоробрих її син Іван. Він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.
Світ потьмянів від чорного материнського горя. Здавалося б, як серце жінки може витримати таку рану і не розірватися? Проте Людмила Валентинівна вистояла. Ба більше — свій власний біль вона перетворила на силу для підтримки інших.
Сьогодні вона допомагає тим, хто також пережив страшну втрату. У закладі культури її руками створено щемливий куточок пам’яті та слави із фотографіями полеглих земляків. Людмила Макайда стала однією з ініціаторок створення Алеї Пам’яті у Кириківці, якою опікується селищна рада.
Сьогодні пані Людмила намагається долати власні печалі працею. Особливе місце серед її щоденних турбот займають допомога українським військовим та підтримка людей, які через війну втратили майно і були змушені залишити свої домівки.
Розуміючи потреби земляків і переселенців, вона координує видачу гуманітарної допомоги, шукає можливості розв’язати навіть найскладніші питання.
Пані Олена, переселенка із сусідньої громади, з теплотою розповідає:
«Людмила Валентинівна — це та людина, до якої можна звернутися в будь-яку хвилину і бути впевненою: вона не відмовить. Вона неодноразово нам допомагала, за що ми їй безмежно вдячні. Така приємна жінка, чудова співрозмовниця, яка у цей складний час уміє згуртувати людей навколо доброї справи».
Попри війну, під її керівництвом творче життя громади продовжується. Художні колективи Кириківщини гідно представляють свій край, беруть участь в онлайн-заходах та виборюють призові місця.
Для Людмили Валентинівни головним орієнтиром завжди залишається людина — її почуття, безпека і спокій.
Сьогодні найбільшою радістю та джерелом сили для ювілярки є троє онуків. Саме заради них, заради їхнього мирного майбутнього вона продовжує свій невтомний рух.
За десятиліття життя в Іванівці поруч із нею з’явилися вірні друзі, куми й сусіди, які розуміють її з напівслова. А вона, як і раніше, поспішає на допомогу, організовує, підтримує, співає і гуртує навколо себе людей.
Ми щиро вітаємо Людмилу Валентинівну з 60-річчям!
Нехай доля нарешті стане ласкавою та прихильною до Вас, а затишок, який Ви так щедро даруєте іншим, повертається у Ваш дім сторицею. Нехай ніколи не вщухає Ваш чарівний голос на сцені, а людська вдячність береже від негараздів.
Многая літа, незламна Жінко з великим серцем!
Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте також
