Коли людина їде за кордон у пошуках кращої роботи чи нових можливостей – це один шлях. Але коли вона залишає рідний дім через війну, не знаючи, чи побачить його ще колись, це зовсім інша історія. Вона не про нове життя. Вона про втрату.
Сьогодні тисячі українців живуть за кордоном. Збоку може здатися, що тут усе добре: безпечні вулиці, мальовничі гори, чисті міста, спокійне життя. Але за цим спокоєм часто ховаються очі, які сумують за домом.
Тут українці знаходять одне одного дуже швидко. Ніби сама доля зводить людей, яких об’єднала одна біда. Збираються на каву, допомагають із документами, підтримують тих, хто тільки приїхав, передають дитячий одяг, шукають роботу, разом святкують українські свята. Але найцінніше, чим вони діляться між собою, – це власні історії. Бо майже кожен втратив щось дуже важливе. У когось на Батьківщині залишився будинок, який будували роками. У когось – улюблена робота чи могили рідних, до яких уже неможливо приїхати. А в багатьох – найдорожчі люди, яких війна розкидала по різних куточках світу.
Іноді здається, що найбільше в українців туга навіть не за самим будинком. Вони скучають за звичайним життям. За ранковою кавою на власній кухні. За запахом саду після дощу. За городом, який потрібно було полоти. За сусідами, які заходили “на хвилинку”. За можливістю просто обійняти маму чи тата, не рахуючи кілометрів і кордонів.
Одну таку історію мені розповіла пані Оксана, подруга моєї мами, з якою вона познайомилася на мовних курсах.
До війни пані Оксана жила на окупованій нині Херсонщині разом із донькою, сином та чоловіком. У них був великий будинок, власне фермерське господарство, теплиці, де вирощували розсаду. Це була справа всього життя, у яку вкладали всі сили, душу й роки праці.
Після окупації життя змінилося в одну мить. Росіяни постійно тиснули на місцевих, примушуючи отримувати їхні паспорти. Оксана та її родина відмовлялися. Особливо принциповою була неповнолітня донька Саша – вона категорично не хотіла брати російські документи. Саме через цю відмову виїзд на підконтрольну Україні територію став для них надзвичайно складним і небезпечним.
Під час перетину одного з російських блокпостів їх зупинили. Коли військові побачили, що у Саші немає паспорта рф, дівчину відвели на допит. Це тривало дві години. Мати стояла поруч із озброєними окупантами, не маючи жодного уявлення, що зараз відбувається з її дитиною. Військові ретельно перевіряли всі речі Саші, читали особисті переписки в телефоні, ставили провокативні запитання. Для Оксани ці години очікування стали найстрашнішими в житті – вона просто не знала, чи відпустять доньку.
На щастя, їх пропустили. Маршрут евакуації пролягав через нашу Сумщину – саме тут вони вперше за багато місяців відчули себе в безпеці. Після цього родина переїхала до Одеси, де Оксана з Сашею прожили цілий рік. Вони до останнього сподівалися, що скоро зможуть повернутися на рідну Херсонщину. Пізніше Оксана прийняла важке рішення вивезти доньку за кордон, щоб дати їй можливість нормально вчитися й жити без сирен.
Уже рік вони перебувають у Швейцарії. В Україні залишилися чоловік, дорослий син та літні батьки. Вона не може просто сісти в автомобіль і поїхати до них на вихідні. Не може обійняти маму. Не може накрити стіл для всієї родини. Кожен телефонний дзвінок починається з однакового запитання:
– Як ви там?
І кожне “у нас усе нормально” не завжди означає, що справді нормально.
Найважче нині для пані Оксани й Саші – це розуміти, що повертатися їм, по суті, нікуди. Їхнє місто досі під окупацією. Великий будинок пошкоджений, а фермерське господарство з теплицями, куди вони роками вкладали всі зароблені гроші та сили, повністю розбите. Жінка усвідомлює, що праця всього їхнього життя просто знищена.
Саме тому українці в Швейцарії так тримаються одне одного. Тут ніхто не питає, чому тобі сумно. Бо відповідь і так усім відома. Вони збираються разом не лише на свята. Вони підтримують тих, кому важко, допомагають новоприбулим освоїтися та завжди готові вислухати. Бо інколи найбільша допомога – це людина, яка розуміє тебе без зайвих слів.
Українці навчилися усміхатися навіть тоді, коли дуже болить. Навчилися працювати, ростити дітей, будувати нове життя. Але майже кожен із них зізнається: якби можна було повернути час назад і прокинутися в мирну Україну, вони не вагаючись залишили б усе, що мають тут. Бо жодна країна, навіть найкрасивіша, не здатна замінити Батьківщину.
Можна звикнути до нової мови. До нових вулиць. До нових людей. Але неможливо перестати сумувати за домом. Кажуть, час лікує. Можливо. Та є рани, які загояться лише тоді, коли українці знову зможуть повернутися додому – не в чужу країну, а в свою мирну Україну.
І поки цей день не настав, вони продовжують жити з Україною в серці. Допомагати одне одному. Вірити. І берегти найголовніше – надію, що одного дня дорога додому все ж стане дорогою не в спогади, а в життя.
Каріна ЗАБАРА,
студентка Машинобудівного
фахового коледжу СумДУ
Читайте також:
Дрон знищив будинок у Катанському: донька врятувала 85-річну маму
Як Великописарівська громада зберігає доступ до базових послуг під обстрілами
Росіяни самі показали, як ФАБом руйнують Велику Писарівку
Бізнес на паузі, мрії на згарищах: реальний стан підприємництва у прикордонних громадах
«Ворсклу» тепер можна придбати у поштових відділеннях по всій Сумщині
Читайте також
