Як живе ідеальна багатодітна мама з Бугруватого Олена Єфіменко
Що людині потрібно для щастя? Це вічне питання. І в кожної людини буде своя відповідь, бо в кожного — різні потреби. Для когось щастя — просто з’їсти щось смачне, подивитися телевізор, а комусь цікаво все на світі.
І сьогодні наша розповідь — про щасливу жінку Олену Єфіменко.
Років десять тому про неї розповідала охтирська преса у матеріалі під назвою «Selena із Бугруватого». Такий нікнейм — особисте вигадане ім’я — вона мала на своїй сторінці у фейсбуці. Під цим ім’ям Олена залишається там і досі. Та відтоді багато що змінилося в її житті.
Цікаво, чому саме таке ім’я вона собі обрала?
— Немає в цьому якогось особливого сенсу. Просто хотілося, щоб було незвично, — відповіла Олена.
Та все ж просто так нічого не буває. Заглянувши в інтернет, знаходжу таку інформацію: «Селена — із грецької означає “сяйво”, “блиск”. У давньогрецькій міфології Селена — богиня Місяця. Митці зображували Селену привабливою жінкою, яка тримає смолоскип у руках і веде за собою зірки. Богиня після тривалої мандрівки, умившись в океані, одягала осяйні шати й запрягала до своєї колісниці блискучих коней. Найвідоміший міф про Селену пов’язаний з її коханням до вродливого юнака-пастуха Ендіміона. Вона благала Зевса дарувати йому вічну молодість, і бог занурив Ендіміона у вічний сон, щоб той ніколи не старів. Селена щоночі спускалася до нього в печеру на горі Латм, щоб милуватися ним. Від Ендіміона вона народила п’ятдесят дітей».
Тож знайомтеся: Олена Єфіменко народилася, навчалася і мешкає у селі Бугрувате Охтирського району. Має вищу освіту. Закінчила Харківський педагогічний інститут імені Г. Сковороди, здобула професію дизайнера. Два з половиною роки працювала у Сонячненській школі педагогом-організатором. Вийшла заміж, народила двох дітей. Згодом подружжя розійшлося, й Олена вийшла заміж удруге. Її чоловік Микола Єфіменко — військовослужбовець. У подружжя народилося ще троє дітей. Одне з найбільших захоплень Олени — подорожі.
— Олено, якось на сторінці у фейсбуці ти підписалася: «Ідеальна багатодітна мама». Ти так себе позиціонуєш?
— Насправді це сарказм, пов’язаний із листуванням із місцевим керівництвом. Ви пам’ятаєте минулу зиму. Нам була потрібна допомога з придбанням генератора. Наше керівництво вважало, що ми не такі вже бідні й нещасні багатодітні, щоб потребувати допомоги. Тож вийшло так, що я — «ідеальна багатодітна мама», яка все ж потребує допомоги. А взагалі я вважаю, що ідеальних мам не існує, навіть небагатодітних.
— Розкажи про своїх дітей.
— Старші хлопці — Женя та Єгор. Жені 17 років, він цьогорічний випускник і надалі планує опановувати комп’ютерну інженерію. Єгору — 14 років, він продовжує навчатися у Бугруватській школі. Потім пішли малюки — Віола, якій п’ять років, і близнюки Ліза та Назар. Їм уже по три роки.
— І всім потрібна мама. Як ти справляєшся з усіма?
— Намагаюся справлятися. У мене є помічники — мої батьки, за що я їм щиро вдячна. Хоча ми живемо окремо, та все ж поряд. Наразі мої старші хлопці вже майже дорослі й завжди допомагають із малечею. Звісно, мені й самій хотілося б більше уваги приділяти дітям.
— У наш час виховувати п’ятьох дітей — це вже материнський подвиг. Не кожна жінка чи родина зважується на народження другої або третьої дитини. А як ти зважилася на таке рішення?
— Коли вдруге вийшла заміж, ми хотіли дівчинку. І в нас народилася Віолушка. Так її всі кличуть. Дивлячись на старших хлопчиків, я розуміла, що їм добре удвох. Хотілося, щоб у Віоли теж був братик чи сестричка. І вона їх отримала — Назара й Лізу.
— Твій чоловік — військовий. Чи вдається йому бачити, як підростають ваші діти?
— Так, трохи вдається. Микола захищає Україну на Донецькому напрямку. Та все ж двічі на рік має відпустку, і тоді наша родина разом. Діти бачать тата й бавляться з ним по 15 днів двічі на рік.
— Зовсім мало. Війна не дає українцям нормального життя. Як зазвичай виглядає день багатодітної мами?
— Зранку потрібно всіх підняти й нагодувати, відправити до школи й садочка. Потім — домашні справи: приготування їжі, прибирання, прання. Для себе також є час. Це фітнес-гурток, яким я керую, і дистанційне навчання в Охтирському центрі професійно-технічної освіти. А ввечері треба дочекатися дітей із гуртків. Женя займався карате, а Єгорка — танцями. Потрібно поговорити про день, що минув, і скласти плани на завтра, малим почитати казки та вкласти їх спати. А тоді ще й самій підготуватися до уроків. Захотілося вивчитися на перукарку. На практичні заняття доводиться їздити до Охтирки.
— О, як же можна все встигнути? Тут без допомоги дідуся й бабусі не обійтися. А бувають і незвичайні дні, еге ж?
— Так, звісно. Наприклад, дитячі свята. І кожній своїй дитині хочеться влаштувати найкраще, незабутнє свято — шкільне чи родинне. Насамперед піклуюся про здоров’я дітей. З Віолою ми їздимо на спеціальні заняття до логопеда в Охтирку. Нещодавно відправила старших дітей до літнього табору. Малеча полюбляє ходити з дідусем на риболовлю або з бабусею на пікніки, щоб нагуляти апетит. Буває по-різному.
— Олено, зрозуміло, що ти не «квочка», яка сидить удома і переймається лише дітьми й кухнею. Розкажи про свої захоплення, зокрема про фітнес-гурток.
— Усе почалося під час декретної відпустки. Хотілося активності й можливості реалізувати себе в житті. Свого часу я закінчила курси фітнес-тренерів при Сумському педагогічному інституті. Тож вирішила організувати фітнес-гурток у селі. Запросила своїх подруг, а вони — своїх. Зібралося десять жінок. Вік моїх учасниць — від 30 до 50 років і старше. Займалися тричі на тиждень.
Наші спортивні заняття тривають уже понад десять років. Колись вони починалися майже «з нічого» — без обладнання, але з великою потребою жінок бути разом і підтримувати одна одну. Нас не завжди підтримували. Але ми шукали й знаходили місця для наших занять. Я вперта і, можливо, незручна для декого людина. Але намагаюся досягати своєї мети.
Заняття безкоштовні. Я писала багато проєктів. Після участі у проєкті «ФУРТ. Мама+» нам вдалося відновити ці заняття у місцевому Будинку культури. Потім я вирішила розвивати простір далі — створити фітнес-залу для жінок і дитячий куточок для малечі. Бо навіть під час війни життя не зупиняється.
Нещодавно наша фітнес-команда отримала щедре фінансування від ГО «Молоток» та асоціації NeSTU «Мережа Швейцарія — Закарпаття — Україна» у межах реалізації проєкту «ФУРТ. Мама+». Кошти спрямували на закупівлю фітнес-обладнання, облаштування зали для групових тренувань різних напрямів, а також куточка для малюків, чиї мами тренуються. Ми придбали шість батутів, шість бордів і спеціальне взуття для нових напрямів фітнесу.
— З яких напрямів починали і який вигляд мають ваші тренування зараз?
— Спочатку була степ-аеробіка. Синхронність у степ-аеробіці, як і в танцях загалом, — це відчуття ритму, координація і здатність запам’ятовувати рухи. Степ-аеробіка — це не тільки тренування для тіла, а й для мозку.
Потім пробували інші напрями. Наприклад, новий напрям у моїй роботі, можна сказати, протилежний енергійній степ-аеробіці. Спокійний та врівноважений Balance Functional Board допомагає навчитися краще відчувати своє тіло, розвивати координацію, зміцнювати м’язи та покращувати поставу.
Наразі тренування зі степ-аеробіки, джампінгу та BFB безкоштовно проходять у Бугруватському будинку культури. Ми все ж знайшли для себе ідеальне місце для занять.
— Розшифруй для наших читачів, що це за BFB.
— BFB, або Balance Functional Board, — це сучасний комплексний вид фітнесу, який поєднує пілатес, барре та функціональний тренінг. Усі вправи виконуються на спеціальній нестійкій дерев’яній дошці — баланс-борді. Тепер ми їх маємо.
— З фітнесом зрозуміло. Це просто неймовірно, здорово і сучасно. А нагадай про ще одне твоє захоплення — подорожі.
— Так, я і моя родина любимо мандрувати, особливо здійснювати велоподорожі. Люблю відкривати нові місця поблизу Бугруватого та загалом в Україні. Раніше, коли мала лише двох дітей, подорожували разом із мамою, дітьми та подругами. Об’їздили всю нашу округу. А це три області: Сумська, Харківська й Полтавська.
Неодноразово бували у селах Сонячне, Мойка, Каплунівка, Козіївка, Городнє, Пильнянка, Володимирівка, Наталівка, Пархомівка і Сидоряче… Потім посвятила свого Миколу у велотуристи.
Тепер, коли маю п’ятьох дітей, доводиться балансувати й вибирати слушний момент для подорожей. Та вважаю, що немає нічого неможливого. Я люблю складні маршрути. Це таке собі випробування на міцність, витривалість і стресостійкість.
І мої діти вже стали мандрівниками. Рік тому Євген, Єгор і Віола вперше їхали потягом. Зараз Женя каже, що готовий подорожувати залізницею без мене. Здається, я навчила хлопчиків такої важливої навички, зважаючи на те, що сама вперше самостійно подорожувала потягом у 36 років.
— Де довелося побувати в Україні?
— Намагаюся використовувати всі можливості. Коли відвозила хлопців у табір на Закарпатті, неподалік були Хуст і Мукачево. Як же не відвідати такі цікаві туристичні міста? Потім трапилася нагода побувати на фітнес-події в Ужгороді. А там ще й фестивалі проходили.
— А де мрієш побувати?
— Перед початком великої війни планували відвідати Заліщики й Тернопіль. Але війна порушила плани не тільки мої, а й багатьох українців. Нещодавно запланували веломандрівку до Більського городища й Куземина.
— А що хотілося б додати чи змінити в Бугруватому?
— Додати більше активностей, зокрема для нашого фітнес-гуртка. Облаштувати, наприклад, місце для кемпінгу та відпочинку туристів.
— Бажаємо вам, Олено, міцно тримати позиції, зберігати своє сяйво і вести за собою зірок разом із вашими дітками-зірочками.
Погодьтеся, село Бугрувате цікаве вже тим, що в ньому живуть такі неординарні й непосидючі люди, які змінюють світ на краще: виховують майбутніх лідерів України, займаються спортом, степ-аеробікою, джампінгом та BFB.
А ще у селі Бугрувате у 2020 році для туристів уперше проводили майстер-класи з малювання нафтою. Та це вже зовсім інша історія…
Спілкувалася Валерія Бакуліна.
Успішна жінка і багатодітна мама
Читайте також
