У мешканки села ІванівкИ Кириківської громади Наталії Биканової – троє своїх дітей та троє онуків, але вона вже другий рік допомагає чужим синам, які знаходяться далеко від рідного дому.
«Ворскла» поспілкувалася з героїнею матеріалу та розпитала, як їй вдається бути багатодітною мамою-волонтеркою.
Все почалося з підвалу
Пані Наталії — 47 років, 19 з яких живе в Іванівці. Велика родина заробляла реалізацією речей з секонд-хенду: возили, продавали їх по селах. Чоловік Олег — умілий будівельник. Але з настанням війни сімейний бізнес припинився, бо під кулями багато не наїздишся, та й людям не до оновлення гардеробу. Але речі не залишилися на домашньому складі. Наталія Биканова безкоштовно віддавала їх потребуючим. А потім жінка знайшла, куди застосувати свою енергію та стати корисною в складний для України час.
— Перший місяць ми сиділи у підвалах, а потім разом з донькою почали відвозити велосипедами їжу військовим, які оселилися в нашому населеному пункті, — каже Наталія.
Воїн має бути ситим
Зі слів співрозмовниці, їй було дуже шкода тих молоденьких хлопчиків, яким років по 18 — 20, та й старших чоловіків, відірваних від звичайного сімейного побуту. Тому вона намагалася їх усіх нагодувати чимось домашнім та смачним. Взяла під своє крило п’ять військових та опікувалася ними, як рідна мама. Піднімалася о четвертій ранку та готувала їм обіди: варила, випікала, смажила. Все — зі своїх продуктів, що були в її хаті. «Я запаслива господарка, тому в мене всього було вдосталь, особливо борошна, — ділиться секретами армійської кухні героїня статті. — Чого не вистачало — купувала. Перед виїздом на позиції мої підопічні привозили порожній посуд, а натомість забирали з собою банки з борщем та пловом. Все це я ретельно замотувала в рушники, аби не охолонуло та скло не розбилося, бо їздити їм доводилося багато. А компоти навпаки — морозила. Щоб бійці прохолодного попили, вгамували спрагу».
Обіцяли повернутися живими
Військові називали Наталію другою мамою і дуже дякували їй за допомогу та підтримку. Коли змінювали місце дислокації і переїжджали на інші позиції, принесли своїй покровительці подарунок, у тому числі й торт. Волонтерка проводжала їх зі сльозами на очах і просила повернутися живими. І вони їй пообіцяли. Хоча живі з них вже не всі. І для співрозмовниці це – як особиста трагедія, адже вона вважає хлопців рідними. Брала участь у їхньому житті. Одного навіть одружила за програмою «Шлюб за добу»: до солдата приїхала кохана дівчина, і молодята побралися в пошкодженому бомбардуванням Охтирському РАЦСі.
А Наталія Биканова не могла сидіти склавши руки в час, коли в Україні війна: почала співпрацювати з благодійним фондом «Повернись живим» та Херсонською благодійною організацією «Захист».
Час віддавати борги
Наша землячка розуміла, що для того, аби мати можливість допомагати армії, необхідно десь заробляти гроші. Тому оформила ФОП і зайнялася офіційною торгівлею товарів, що були у використанні, через інтернет. Бази секонд-хенд, баули з одягом, сортування, реалізація, перевірка рахунків та неприємності з недобросовісними покупцями — з цих моментів також складаються Наталчині заробітки.
На запитання, невже секонд-хенд дає достатній прибуток, що вистачає на утримання великої родини, та ще й військовим допомагати, співрозмовниця запевнила, що так! Але буває, що на сім’ю й не вистачає. До того ж, вона фінансово підтримує не лише українську армію, а й цивільну інфраструктуру та людей. Наприклад, перерахувала 10 тисяч гривень на місцеву школу.
Зі слів Наталії, в Іванівському закладі навчалися всі її три доньки. Дві вже закінчили школу, а третя перейшла до випускного класу. Статків завжди не вистачало, адже Наталія сиділа без роботи. З мізерного сімейного бюджету, який наповнювався лише заробітком чоловіка, важко було виділити кошти на шкільні витрати. Тобто, славнозвісні батьківські внески сплачувати було нічим. Тому тепер віддала навчальному закладу так званий борг, накопичений за роки безгрошів’я та складних часів.
Наталія побачила, в якому стані сільська школа (немає змоги завершити розпочатий ремонт першого поверху), тому й запропонувала свою допомогу, таким чином віддячивши за все, що дав заклад її донечкам. А тепер ще й онуки підуть сюди навчатися!
Тепер — і своїм
— З початку повномасштабної війни ми допомагаємо усім, окрім своїх, бо не було змоги», — каже жінка. Тому ось вже тричі їздила разом з активістом, волонтером, підприємцем Сергієм Кузьменком до села Загризлове Ізюмського району, де мешкає рідна сестра Наталії Світлана зі своєю родиною.
Понад пів року Світлана разом з чоловіком та двома дітьми (21-річною донькою та 16-річним сином) провели в окупованому селі. За цей час вони лише тричі вийшли на зв’язок. Завжди це були два слова: «Ми живі». І все. Більше – жодної інформації.
Наталія багато разів намагалася додзвонитися до родичів, але марно. І лише наприкінці жовтня минулого року, коли жінка вкотре набрала номер сестри, почула таки рідний голос! Та спілкування виявилося напруженим — як з чужою людиною.
Вирішила до них з’їздити. Перший візит тривав годину-півтори: віддала гостинці, і повернулися додому, адже нещодавно деокуповане село продовжували обстрілювати.
Із недовгої розмови з ріднею героїня статті дізналася, як важко їм було жити сім місяців під ворогом.
Рила могилу
Пересування в окупованому селі було виключно в межах чітко окресленого квадрату розміром 5 на 5 на подвір’ї. Окупанти-буряти відчували себе навіть не господарями, а володарями світу: поводилися агресивно, зухвало та жорстоко. Наприклад, змусили Світлану йти до підвалу за тушонкою, а коли щось не сподобалося, розстріляли там навколо неї всю консервацію на полицях.
А одного разу російські військові забрали з двору мопед, щоб порозважатися, хоча той був вкрай необхідним в господарстві. Світлана побігла за солдатами, кричала, щоб віддали транспортний засіб. І вони її покарали: загнали на кладовище та змусили рити собі могилу голими руками. Коли вирила вже до колін, у жінки задзвонив телефон. Хто та з якого приводу телефонував — Наталії не відомо, бо сестра в подробиці не вдавалася. Але те, що саме той дзвінок врятував їй життя – це точно! Нелюди відволіклися від знущань і Світлану відпустили.
Пий воду
Під час окупації села Загризлове в населеному пункті не було електропостачання. Звісно ж, колонки для води — свердловини не працювали. Сім’я родичів Наталії від цієї проблеми не потерпала, бо на їхньому подвір’ї є свій колодязь. А з іншого боку, через це і йшли буряти до них. Вимагали давати їм воду, але спочатку змушували Світлану випити першою. Потім — вимити чашку і набрати вже їм. Боялися, щоб не отруїла їх ця українка! Дії солдатів були принизливими, але окуповані робили все, як ті скажуть, бо будь-який супротив міг вартувати життя.
Вибиті зуби
Самоуправству окупантів не було меж: солдати розстрілювали живність та смажили її на багаттях. Якщо хтось не погоджувався віддавати птицю та худобу — жорстоко лупцювали непокірних. Якось зник чоловік Світлани. За два дні знайшли його непритомного та ледь живого, з вибитими зубами, на вулиці під лавкою. Скільки б він там ще пролежав — невідомо. Адже росіяни сказали жінці, щоб вона його не шукала, бо той вже помер.
Взагалі ж, родичі неохоче розповідають про той жахливий період. І ніколи не діляться з Наталкою сокровенним: щось явно приховують та недомовляють.
Студентка в терновнику
Особливо турбувало Наталію питання, чи не чіпали вороги її племінницю Анастасію, якій 21 рік. Адже не секрет, що вороги знущаються над українськими дівчатами. Але окупація дуже змінила людей, вони майже нічого не розповідають про ті часи.
— Взагалі, таке враження, нібито ми зовсім чужі, а не рідні, — каже співрозмовниця. — Я до них обійматися, а вони стоять нерухомо, без жодної емоції.
Жінка вважає, що це — наслідки знущань та постійної напруги. Мовляв, психіка родичів всерйоз постраждала. Наталія пропонувала сестрі віддати їй дітей, щоб вони поїхали з нею на Великописарівщину, в Іванівку, бо тут спокійніше. Окрім того, Наталія наполягала на медичному обстеженні Насті та Максима, казала, що і до лікарні їх сама покладе, якщо потрібно. Але Світлана навіть слухати цього не хоче — в неї своя материнська думка стосовно власних дітей. Взагалі, родичі досить дозовано надають інформацію про справи своєї сім’ї: поверхово, в загальних рисах, без подробиць (а жаль, так часто поводяться люди, які побували під окупацією). Розповіли лише, що дівчина писала роботу для захисту диплому Харківського вищого навчального закладу в колючих тернових кущах – лише там можна було заховатися і певною мірою спокійно писати. Попрацює — і поспішає додому.
Лежанка
Доньку Настю та сина Максима сестра Наталії Світлана ховала від ворожих солдатів в засіках. Раніше там зберігала борошно, а під час окупації — дітей. Зробили з чоловіком для них лежанку, і це було доволі надійним місцем схову — вороги не шукали нікого в коморі.
Школа під прицілом
Під час третьої поїздки до Загризлова в Наталії побачили в будинку російські підручники. Про те, що дітей примушували навчатися за російською шкільною програмою, волонтерка знала ще з першого візиту сюди.
— Та все не до роздивляння книжок мені було, — розповідає героїня статті. — То обстріли, то ще щось заважало.
Книги 2022 року випуску для 10 класу російської школи Сергій Кузьменко вилучив та передав до відповідних органів, а частину привіз у музей газети “Ворскли”, як свідчення воєнних злочинів росіян.
Забрати їх у Максима, щоб той не дивився та не читав російську гидоту, було нелегко: юнака довелося вмовляти та навіть пропонувати йому за ці підручники гроші на смаколики. Казав, що підручники йому потрібні…, щоб взимку розпалювати піч.
Подяка від «Барвінка»
Коли стаття готувалася до друку, стало відомо про те, що пані Наталія надала фінансову допомогу дитячому садку «Барвінок» Кириківської селищної ради на придбання матеріалів для проведення ремонту в приміщенні. Адміністрація дитсадочка, працівники та вихованці подякували Наталії Бикановій у місцевих інтернет-групах. Черговий добрий вчинок ще раз підкреслює, що наша героїня небайдужа до проблем воєнного сьогодення як на фронті, так і в тилу.
Не проходить повз жодної “банки”
Ну і як же без коментаря патріота та активіста Сергія Кузьменка, який разом з Наталією займається волонтерством? Як вони познайомилися? Про це ми запитали в самого Сергія. З його слів, одного разу йому зателефонував чоловік Наталії і сказав, що вона бажає допомогти 93-й бригаді, якою опікувався Сергій Кузьменко ще під час звільнення нашого краю від ворогів.
— З тих пір у в нашій команді прибуло справжніх патріотів! — каже співрозмовник. І розповідає, що тричі з Наталією з’їздили в деокуповані села: перший раз з нею вдвох, другий — залучили ще одну волонтерку, а третій — взяли з собою Наталчину доньку.
Допомога родини Биканових українській армії не залишилася без уваги тих, кому вона адресована. Нещодавно, наприклад, бійці через Сергія Кузьменка передали для Наталії сувенір — власноручно зроблену дощечку зі словами вдячності за її внесок у наближення перемоги.
— Вона в Охтирці не проходить повз жодної банки для пожертвувань для ЗСУ», — говорить про Наталію Сергій Кузьменко.
“Ранок починається з кави”
Так каже про свій буденний день наша героїня.
— Вип’ємо кави, а потім починаємо працювати, — розповідає Наталія.
Інакше не буде нічого: щоб допомагати іншим, необхідно важко трудитися самим. Починати треба з себе. І родина Биканових — яскравий приклад патріотизму та працьовитості на благо України. У них роботи вистачає усім, навіть малюкам.
— Мій 5-річний вантажник, — так називає свого онука благодійниця. Чи важко жити в такому режимі? Важко. Але вони не шукають легких шляхів. Кому зараз легко?
Оксана Ковальова
