«Де б я не їхала, де б я не була — завжди поверталась додому, в Охтирку. Бо це найкраще місце на землі», — так у 2021 році сказала Лідія Миколаївна Радько.
Нещодавно її не стало. Але залишилася історія — щира, непроста, сильна. І дуже охтирська.
Лідія Радько була з тих людей, про яких не скажеш одним реченням. Дитина війни. Поштарка. Продавчиня. Майстриня. Почесна донорка України. Активна громадянка. Патріотка. Жінка з характером, добрими руками і великою любов’ю до Охтирки.
Її життя — це не лише біографія однієї людини. Це ще одна сторінка історії міста, яке тримається на таких людях: роботящих, упертих, талановитих і небайдужих.
Лідія Миколаївна народилася у 1939 році в Охтирці. Себе називала «чистокровною охтирчанкою». Її дитинство минуло на Ганчурні — так колись називали місцевість на 2-й сотні. Нині це район Дачного, Полтавської, Снайпера.
Про дитинство вона говорила прямо: приємного тоді було мало. Її покоління недаремно називають дітьми війни.
Батька Лідія Миколаївна не пам’ятала. Знала про нього лише з маминих розповідей. Він закінчив Сумське артучилище, служив, а під час радянсько-фінської війни зник безвісти.
Початок Другої світової війни для маленької Лідії — це страшний гул і небо в літаках. У пам’яті залишилися наші солдати, які ховалися в житі навпроти будинку на Київській. Німецькі черги викосили їх за мить. Вона згадувала це так, ніби й досі бачила, як шелестять колоски.
Потім були заручники, охтирська в’язниця, дитячий будинок у приміщенні нинішнього ліцею. Маму, як дружину радянського офіцера, забрали. Лідію відправили в дитбудинок. Їли те, що діти могли назбирати на чужих городах, а вихователька-повариха з того щось варила.
Після війни легше не стало. У 1947 році вони з мамою жили дуже бідно. Довго не мали власного житла, перебивалися по знайомих. Мама ходила «по наймах», а Лідія росла фактично на вулиці. Постійно хотілося їсти.
Та саме тоді формувався її характер — неспокійний, упертий, діяльний.
До першого класу Лідія пішла у школу №13 — на території сучасної школи №5. Поруч були бараки, які називали лазаретом. Діти бігали туди на перервах і після уроків, а солдати ділилися з ними нехитрими харчами.
Свої «університети життя» вона проходила в садку колишнього поміщицького маєтку, де нині гуртожиток НГВУ. Туди сходилася дітлашня з усього району. Там Лідія навчилася прясти, вишивати, в’язати, робити квіти. З дівчатами, як сама згадувала, дружила не дуже — більше з хлопцями. Була забіякою.
Навчалася добре. Пам’ять мала чудову, любила читати і математику. Уроки часто не встигала вчити, бо треба було працювати. Що запам’ятала на уроці — те й знала. Сиділа на останній парті, могла щось в’язати, а вдома крутила паперові квіти. Так змалку заробляла на життя.
Був період, коли вона навіть покинула школу: взимку не було в чому ходити. Школа виділила валянки, куфайку і шапку-ушанку. Довчилася. Потім пішла у вечірню школу і попросилася на роботу на пошту. Їй тоді було 16 років. Начальник узяв дівчину поштаркою під свою відповідальність. І вона не підвела.
Трудова книжка Лідії Радько мала додаток — усі місця роботи просто не вміщалися у звичайну.
Першим місцем роботи стала Охтирська пошта. Потім, після вечірньої школи, вона разом із класом поїхала на будівництво КарГРЕС-2 у Казахстан. Але довго там не витримала. Клімат був важкий: степ, суховії, пил, вітер. Постійно йшла кров носом. І вона повернулася в Охтирку.
Працювала знову на пошті, потім маляром у СМУ-2, у малярному цеху заводу «Промзв’язок». У 1963 році відкривала перший кіоск «ГазВода».
Доля водила її різними дорогами. Вона працювала на Дніпропетровщині, у Новомосковську, була буфетницею і касиром. Із другим чоловіком подалася в Тюменську область, у Ханти-Мансійський округ. Там полюбила тайгу, зимову риболовлю на Іртиші, безмежні хвойні ліси, ягоди і справжню тишу.
Але, де б не була, все одно тягнуло додому.
До Охтирки. До Ворскли. До Монастирської гори. До рідних вулиць.
Повернувшись, працювала в охтирському управлінні «Змішторг», у різних крамницях. Починала на підміні, згодом стала старшою продавчинею. Магазини тоді були під номерами — №8, №43, №49, №46. Де працювала Лідія Радько, там усе мало бути в порядку.
Вона сама про себе казала, що була трудоголіком і дуже «вредна до роботи». Якщо могла зробити сама — вважала, що й інші повинні змогти. Вимагала якості, сварилася з начальством, відстоювала свою думку, виводила відсталі магазини у передовики.
Пізніше працювала завгоспом і бухгалтером в АУТТ, в управлінні «Агрохімсільгосп», а тоді влаштувалася охоронцем на маслозавод. Звідти й вийшла на пенсію.
Лідія Миколаївна тричі виходила заміж. Сама казала, що щасливим її заміжжя не було. Від першого шлюбу народилася донька Валентина, від другого — син Андрій.
Її життя було таким, як у багатьох жінок того покоління: сім’я, дім, город, господарство, робота. Тримала кролів, кіз, фредок. Зранку треба було накосити трави, всіх попорати, на городі впоратися, після роботи — їсти наварити. А ввечері й уночі — шити, в’язати, щось робити руками.
Вона старалася все для дітей. Ще й заочно вчилася в технікумі радянської торгівлі, була активісткою-сандружинницею, брала участь у спортивних змаганнях із легкої атлетики.
Пізніше зізнавалася, що шкодує: дітям приділяла мало часу й уваги. Але й свою матір розуміла — бо та теж жила в страшні часи, коли треба було насамперед вижити.
Після смерті мами на горищі знайшли сім молочних бідонів із крупами. Старі люди боялися голоду і робили запаси.
А ще Лідія дуже любила квіти. У мами на городі було «все, як у людей»: картопля, редиска, буряки, огірки. А в Лідії — пів городу квітів. Мама сварилася: «Лідко, що ти оце насадила?!» А їй хотілося краси.
У 1990-ті роки, коли навколо було брудно, непривітно і безробітно, Лідія Миколаївна прийшла до церкви. Спершу ходила в Юріївську, а потім опинилася в українській церкві на вулиці Армійській.
Грошей не було, роботи не було. І вона згадала: вишивати ж уміє.
Після благословення отця Сергія почала вишивати ікони для церкви. За схемами їздила аж до Львова. Пенсію витрачала на взірці й нитки.
Україна для Лідії Радько була на першому місці. Вона відстоювала незалежність держави, очолювала охтирський осередок Народного Руху, не пропускала з’їздів і конференцій. Їздила на марші Свободи до Києва, йшла поруч із молоддю, вояками УПА, патріотами з різних куточків країни.
Ольга Косарєва, голова ГО «Охтирський Майдан», згадує, що Лідія Миколаївна завжди тримала ритм. У 2012 році, на День Соборності, у люту зиму вони разом поїхали до Києва. На світлині — люди, засипані снігом і закутані жовто-блакитними прапорами.
Востаннє разом із охтирськими майданівцями Лідія Радько була в Києві у 2019 році. Вони відвідали Алею Небесної Сотні. Коли інші пішли до Михайлівського золотоверхого, вона сказала: «Я посиджу тут, біля хлопців, а ви йдіть, потім мені все розкажете».
У цих словах — уся вона. Без гучності, але з дуже точною внутрішньою позицією.
Лідія Радько була великою майстринею. У 1970-х її світлина висіла на Дошці пошани в центрі міста. Вона — почесний донор України, мала нагороди, дипломи, відзнаки.
Її вишиті картини, портрети, ікони, рушники, серветки, скатертини, панно прикрашали школи, бібліотеки, музеї, домівки в Охтирці, на Київщині, у Канаді.
Вона вишила портрети Тараса Шевченка, Івана Котляревського, Івана Франка, Івана Мазепи, Богдана Хмельницького, Лесі Українки, Івана Багряного. Для Успенської церкви — ікони Введення та Різдва Богородиці. Для отця Олександера в Канаду — Охтирську ікону Божої Матері.
Її руками створені рушник «Дружба», панно «Троянди», картина «Тайна вечеря», «Несе Галя воду», рушники до ікон, весільні рушники, великодні й спасівські речі, подушки для дітей, подарунки друзям.
Вона любила ніжні пастельні та ніжно-блакитні кольори — як маленькі незабудки на охтирських луках.
Кажуть, життя — як довга нива. У Лідії Радько вона почалася з воєнних колосків, які назавжди залишилися в дитячій пам’яті. А завершилася тими колосками, квітами, рушниками й іконами, які вона вишивала своїми невтомними руками.
Її життєва нива була різнокольорова, непроста, оброблена працею, характером, любов’ю, впертістю і силою духу.
Лідії Миколаївни Радько не стало. Але залишилася її Охтирка. Її вишивки. Її слова. Її дорога додому.
І пам’ять про жінку, яка, де б не була, завжди поверталася до свого міста.
Повну версію статті Валерії Бакуліної про Лідію Радько читайте в друкованій газеті «Ворскла» та у PDF-форматі. З питань передплати звертайтеся до редакції: 066 717 28 98, vorskla1930@ukr.net.
