Безпілотник влетів у його двір у Великій Писарівці саме тоді, коли Альберт займався звичайними домашніми справами. Вийшов у двір, порався біля дому — і ця мить стала останньою.
Важко писати про людину, з якою пов’язано стільки спогадів, у минулому часі. Ще важче — коли день народження перетворюється на день болю.
Алік — Альберт Олексенко — був колишнім штурманом авіації. Мав житло в Криму, міг залишитися там, але повернувся на батьківщину. Жив у своєму домі біля Ворскли, майстрував, вирощував виноград, робив домашнє вино, рибалив, пригощав друзів.
До річки від його двору — якихось двадцять метрів. Здається, саме таке місце й повинне було бути в Аліка: поруч Ворскла, снасті, риба, виноград, господарські клопоти і люди, які знали, що сюди можна зайти.
Його дім був особливим. Тут можна було посидіти, поговорити, згадати молодість, помовчати, коли слів не вистачало. Сюди приходили друзі, знайомі, сусіди. Приходили й ті, кому останнім часом, під обстрілами, було особливо тяжко залишатися у Великій Писарівці. У когось не було з ким поговорити, у когось — чим зігріти душу, а в когось, може, й чого поставити на стіл.
А в Аліка знаходилося.
Він був справжнім господарем. Мав що дати — і вмів ділитися. Була риба — пригостить смаженою. Було домашнє вино — поставить на стіл. Була розмова — вислухає.
Була якась чоловіча хазяйновитість, коли руки постійно щось роблять, у дворі все потрібне, а біля столу кожному є місце.
Мені Алік назавжди залишиться ще й хлопцем із нашого дитинства. Зі шкільних років, коли Ворскла була важливішою за будь-які уроки, а риболовля здавалася найкращою наукою. Пам’ятаю, як він навчав зимової риболовлі. Там були свої правила, свої секрети, свій азарт.
Були дискотеки. Були зустрічі. Були ті роки, коли здається, що попереду ціле життя, а друзі дитинства нікуди не подінуться. Потім життя, звісно, розкидало всіх по різних дорогах. Але коли зустрічаєш таку людину через багато років, усе одно впізнаєш у ній того самого свого — з юності, з річки, з пам’яті.
Після 2024 року я кілька разів бував у нього. Уже в зовсім іншій реальності. Навколо ставало все тривожніше, людей меншало, знайомі місця змінювалися від обстрілів і страху. А Алік залишався вдома.
Коли почалися масовані обстріли, він не хотів їхати. Може, тому, що дім — це не просто стіни. Це праця батька, який колись збудував міцний підвал, де можна було сховатися від обстрілів. Це виноград, посаджений власними руками. Це Ворскла поруч. Це все життя, складене з дрібниць, які для чужого ока нічого не значать, а для господаря — цілий світ.
Спочатку біля його дому було ще відносно спокійно. Хіба що ракета прилітала, КАБи падали неподалік. Потім почалися дрони. І небезпека стала зовсім близькою, щоденною, такою, від якої не завжди встигнеш сховатися навіть у власному дворі.
Тепер залишилися тільки спогади.
Про хлопця, який умів рибалити й учив цьому інших. Про чоловіка, який повернувся на батьківщину. Про дім біля Ворскли, куди можна було зайти. Про смажену рибу, домашнє вино, виноград, розмови, гостинність. Про людину, яка просто жила так, що біля неї людям ставало тепліше.
Сьогодні ми мали б казати: «З днем народження, Аліку! Здоров’я тобі, доброї риболовлі, гарного винограду…»
А замість цього — світла пам’ять.
Світла пам’ять тобі, друже.
Читайте також
