У рідній Тарасівці ім’я Владислава Богатиренка тепер житиме не лише в пам’яті людей. Воно щодня звучатиме в назві вулиці села, де він народився, виріс, звідки пішов у доросле життя, у військо, на війну — і куди повернувся вже назавжди.
Під час 74-ї сесії Великописарівської селищної ради депутати одноголосно підтримали рішення про перейменування вулиці Сумської в селі Тарасівка на честь Владислава Богатиренка.
Владислав Богатиренко, позивний «Богатир», — уродженець Тарасівки, військовослужбовець Збройних Сил України, який віддав життя, захищаючи Україну від російських окупантів. У 2024 році йому посмертно присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».
Владислав Богатиренко народився в селі Тарасівка. Тут минуло його дитинство, тут він ходив до школи, тут його знали з малих років.
У попередньому матеріалі «Ворскли» ми писали, що земляки згадували Владислава як доброго, скромного, порядного і роботящого хлопця. Він не був із тих, хто багато говорить про себе. Більше робив. Умів допомогти, не цурався праці, був уважним до рідних і щирим із людьми.
Після школи Владислав обрав робітничу професію і вступив до філії Державного навчального закладу «Охтирський центр професійно-технічної освіти» у Великій Писарівці. Навчався за спеціальністю, яка завжди потрібна селу: слюсар з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, тракторист-машиніст, водій.
Його викладачі згадували, що Владислав мав золоті руки. Умів працювати з технікою, не боявся складної справи, був старанним, тямущим, відповідальним. Якщо треба було розібратися з трактором чи сільгоспмашиною — розбирався. Якщо треба було допомогти — допомагав.
Саме на таких хлопцях тримається село. А потім — і країна.
Коли настав час служити, Владислав Богатиренко уклав контракт із Збройними Силами України. Це був свідомий вибір молодого чоловіка, який не ховався від відповідальності.
Після початку повномасштабного вторгнення Росії Владислав залишився в строю. Він був там, де найважче, де щодня доводилося дивитися в очі війні, втратам і смерті. Але він не відступив від присяги й до кінця виконував свій обов’язок.
Його позивний — «Богатир» — звучить особливо. У ньому було і прізвище, і характер, і внутрішня сила. Це не про казкову непереможність. Це про справжню мужність — коли страшно, але ти залишаєшся поруч із побратимами. Коли боляче, але треба триматися. Коли навколо вогонь, а ти думаєш не лише про себе.
У довідковому виданні «Герої України. Російсько-українська війна» зазначено, що під час боїв на Донеччині у 2023 році Владислав Богатиренко особисто знищив дев’ятьох окупантів, зокрема бойовиків ПВК «Вагнер», а ще двох узяв у полон. Під щільним вогнем він надавав допомогу пораненим побратимам та евакуйовував їх.
Це не суха військова довідка. За цими словами — бій, ризик, кров, витримка і рішення людини не кинути своїх. Владислав рятував побратимів тоді, коли кожна хвилина могла стати останньою.
Свій останній бій Владислав Богатиренко прийняв на Донеччині — в районі села Залізнянське, поблизу Соледара.
15 липня 2023 року під час бою він знищив чотирьох найманців ПВК «Ветерани», але сам зазнав тяжких множинних поранень. Його доправили до військового госпіталю в Дніпрі. Лікарі боролися за життя воїна, але поранення виявилися несумісними з життям.
16 липня 2023 року Владислав Богатиренко помер.
Йому було лише 23 роки.
Це той вік, коли люди ще тільки будують майбутнє, ростять дітей, мріють, планують, думають, яким буде життя далі. У Владислава теж було життя, родина, любов, надії. Але Росія принесла на нашу землю війну — і забрала його в самому розквіті.
У нього залишилися рідні. Залишилися побратими, які пам’ятають його у бою. Залишилася Тарасівка, де тепер його ім’я стане частиною щоденного життя громади.
Коли Владислава Богатиренка привезли додому, Тарасівка і вся Великописарівщина схилили голови.
Люди виходили провести земляка в останню путь. Стояли живим коридором, ставали на коліна, плакали, мовчали, хрестилися. Бо є втрати, перед якими будь-які слова здаються малими.
У матеріалі «Будемо пам’ятати … не пробачимо!» «Ворскла» писала, що за Владиславом сумувала не лише Великописарівщина. Його смерть стала болем для всіх, хто знав його, хто чув про його подвиг, хто розуміє, якою ціною Україна тримається.
Свій вічний спочинок Владислав Богатиренко знайшов на батьківщині — у Тарасівці.
Подвиг Владислава Богатиренка відзначений високими нагородами.
У грудні 2022 року він був нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест».
У квітні 2023 року отримав відзнаку командувача Сухопутних військ ЗСУ — нагрудний знак «За особисту хоробрість».
23 серпня 2024 року Владиславу Богатиренку посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові.
Також Владиславу Богатиренку посмертно присвоєно звання Почесного громадянина міста Суми та Почесного громадянина Великописарівської громади.
У листопаді 2025 року, за дорученням жителів Великописарівської громади, очільниця громади Людмила Бірюкова передала дружині загиблого захисника Христині Богатиренко колар та посвідчення почесного громадянина громади.
Це був не лише офіційний знак пошани. Це був уклін родині, яка заплатила за нашу свободу найтяжчу ціну.
У лютому 2026 року пам’ять про Владислава Богатиренка вшанували ще одним важливим знаком — в Охтирці відкрили меморіальну дошку земляку з Тарасівки Великописарівської громади.
Ініціаторами її встановлення стали бойові побратими Владислава. Це дуже промовиста деталь. Бо найкраще ціну воїна знають ті, хто був поруч із ним на війні. Побратими хотіли, щоб пам’ять про «Богатиря» мала видимий знак, до якого можна прийти, схилити голову, привести дітей, розповісти правду про людину.
Спочатку меморіальну дошку планували встановити у Великій Писарівці — на будівлі філії Охтирського центру професійно-технічної освіти, де навчався Владислав. Це було б дуже символічно: на стіні навчального закладу, звідки він пішов у доросле життя.
Але зробити це у Великій Писарівці виявилося неможливо. Селище перебуває під постійними російськими обстрілами, а сама будівля філії вже неодноразово зазнавала пошкоджень. Більше того, саме в день відкриття меморіальної дошки в Охтирці у приміщення філії у Великій Писарівці знову прилетів снаряд.
Так війна ще раз нагадала, за що загинув Владислав. За те, щоб українські школи, училища, села і міста не були мішенями для російських снарядів. За те, щоб діти могли навчатися, а не ховатися від обстрілів.
На відкриття меморіальної дошки в Охтирці прийшли побратими Владислава, представники Великописарівської селищної ради, керівництво Охтирського центру професійно-технічної освіти, викладачі, друзі, земляки — усі, хто знав Владислава або хотів віддати йому шану.
Особливо болісним і зворушливим був момент, коли до дошки підійшла дружина Владислава — Христина. Вона приїхала на церемонію разом із маленькою донечкою.
У таких митях дуже гостро відчувається ціна війни. Бо за кожним портретом на меморіальній дошці — не просто військове звання, нагорода чи дата. За кожним іменем — родина, яка вже ніколи не буде такою, як раніше. Дружина, яка залишилася без чоловіка. Діти, які зростатимуть із пам’яттю про тата. Батьки, які поховали сина.
Меморіальна дошка стала знаком пам’яті в Охтирці. Але серцем ця пам’ять завжди тягнулася до Тарасівки — рідного села Владислава.
Тепер пам’ять про Владислава Богатиренка буде увічнена і в його рідній Тарасівці.
Під час 74-ї сесії Великописарівської селищної ради депутати одноголосно підтримали рішення про перейменування вулиці Сумської на вулицю Владислава Богатиренка.
Це рішення важливе не лише для рідних. Воно важливе для всієї громади. Бо назви вулиць — це не дрібниця і не формальність. Це пам’ять, яку ми щодня промовляємо вголос. Це адреса, яку пишемо на конвертах, у документах, у шкільних творах, у родинних історіях.
Колись діти питатимуть:
— А хто такий Владислав Богатиренко?
І дорослі розповідатимуть їм про хлопця з Тарасівки. Про «Богатиря». Про воїна, який захищав Україну на найважчих напрямках. Про людину, яка під вогнем допомагала пораненим побратимам. Про молодого чоловіка, який не дожив до свого мирного майбутнього, але допоміг вибороти майбутнє для інших.
Перейменування вулиці — це знак глибокої вдячності, поваги та вічної пам’яті про земляка, який пожертвував найдорожчим за свободу й незалежність України.
Села прикордоння нині живуть у дуже важких умовах. Велика Писарівка, Тарасівка, навколишні населені пункти знають, що таке обстріли, руйнування, евакуація, тривога за близьких. Але навіть під ударами ворога громада знаходить сили не лише виживати, а й берегти пам’ять.
Це дуже важливо. Бо війна триває не тільки за землю. Вона триває і за пам’ять, за імена, за правду про тих, хто став на захист України.
Владислав Богатиренко був молодим хлопцем із Тарасівки. Він міг би працювати, ростити дітей, допомагати батькам, ремонтувати техніку, будувати дім, зустрічати старість у рідному селі. Але Росія принесла на нашу землю війну, і Владислав став воїном.
Він виконав свій обов’язок до кінця.
Тепер наш обов’язок — пам’ятати.
Вулиця Владислава Богатиренка в Тарасівці стане не просто адресою. Вона стане тихим щоденним нагадуванням про мужність, жертовність і любов до України. Про те, що свобода має імена. І одне з них — Владислав Богатиренко.
Блок “Читайте також”
Будемо пам’ятати … не пробачимо!
У пам’ять про Владислава Богатиренка родині Героя передали відзнаки від громади
