Тоді, навчаючись у Полтаві, хлопець повертався додому через Зіньків. Прямого сполучення із селом не було, тож останні 18 кілометрів доводилося долати пішки через ліс. Землю огортав зимовий вечір, коли помітив, що за ним іде вовк.
– Я знав, що не треба озиратися. Просто йшов уперед, а сіроманець невідривно слідував за мною. Так тривало майже до самого виходу з лісу, – розповідає чоловік.
Ця історія добре передає характер самого Анатолія Тарабана – людини, яка звикла не боятися, не відступати перед труднощами.
Народився й виріс у Груні, що на Охтирщині. Був найстаршим із трьох дітей у родині колгоспників. У часи його дитинства життя в селі було непростим: селянам навіть не одразу видавали паспорти. Проте це не завадило хлопцеві закінчити школу із золотою медаллю та вступити до Полтавського інженерно-будівельного інституту.
Після навчання доля привела його до Сум, де майже пів століття працював тоді у ПАТ «Сумихімпром». Навіть у складні 90-ті роки не залишив професію, якій присвятив життя.
Та не лише робота наповнює його життя спогадами. У молодості Анатолій Тарабан грав у вокально-інструментальному ансамблі та разом із товаришами виступав на весіллях і святах по всій Охтирщині. Один із таких виїздів ледь не завершився черговою пригодою.
Тоді після концерту музикантів у дорозі застала сильна хуртовина, і машину замело серед поля, а зв’язку тоді ще не було. Усю ніч довелося чекати допомоги, поки аж уранці їх не знайшли дорожники.
Пізніше життя подарувало пану Анатолію чимало подорожей – від Рима й Венеції до Пекіна й Стамбула. Та попри побачений світ, чоловік із теплом згадує саме рідну Грунь і дороги Охтирщини, із яких починалися його великі мандрівки.
Любов до музики, до слова й нині є частиною його життя. Отож особливого настрою заходам у Сумській обласній універсвльній науковій бібліотеці й не тільки там додає активний член клубу «Грань», бард, музикант, виконавець і волонтер Анатолій Тарабан. Саме своїми проникливими піснями створює емоційний настрій та ще більше об’єднує однодумців – музикантів і літераторів.
Про що колишній грунянин мріє сьогодні?
– Щоб закінчилася війна, а молоді українці більше ніколи не знали того, що таке йти на фронт, – відповідає коротко й упевнено. А ще передає великий привіт землякам, рідному селу, яке завжди живе в серці.
Історія пана Анатолія – це історія покоління людей, які виросли в селах Охтирщини, багато працювали, не боялися труднощів і залишалися вірними своїй справі.
Богдан Яременко,
студент Машинобудівного
фахового коледжу СумДУ
Колаж створено ШІ
Читайте також:
Тато косить — син репостить або З серпом до ювілею “Ворскли”
Кириківка. Простір прикордоння
Її усмішка — мов промінь світла, її появу — називають подарунком долі
Читайте також
