Наталії Гузь — 54 роки, і вже четвертий рік вона захищає Україну від ворога. Вона — військовослужбовиця, медикиня, волонтерка, жінка з непростою долею і сильним характером. А нещодавно героїня нашого матеріалу вийшла заміж за свого побратима.
Це історія не лише про військову службу. Це історія про родину, відповідальність, медицину, війну, поранення, любов і вміння залишатися потрібною там, де найважче.
Народилася Наталія у Киргизстані в родині військового, тож змалечку знала, що таке життя «на валізах». Через службу батька родині доводилося часто переїжджати, звикати до нових місць, людей, шкіл і побуту.
Родина об’їздила увесь Радянський Союз. Для дівчинки це тоді здавалося майже пригодою. Військова романтика їй подобалася, а татом вона дуже пишалася. Професія військового тоді вважалася престижною, і Наталія з дитинства бачила поруч людину у формі, для якої служба була частиною життя.
Та згодом сім’я повернулася в Україну, на Сумщину. Голова родини звільнився з військової частини, і в житті Наталії почався новий етап. На той час їй було 10 років. Вона стала новенькою в Сумській школі.
Попри те, що таткова військова служба їй дуже подобалася, спочатку Наталія обрала зовсім іншу дорогу — медицину. У дитинстві мала певні проблеми зі здоров’ям, часто хворіла, тож, можливо, саме тому людське здоров’я стало для неї особливо близькою темою.
Після школи Наталія вступила до Сумського медичного училища. Отримала диплом акушерки і 26 років пропрацювала в дитячій поліклініці., а 13 років із них – як реабілітолог дітячий.
Через її руки в цей світ прийшла численна кількість нових людей. Це робота, де не буває байдужості. Тут усе поруч: біль, страх, очікування, перший крик дитини, сльози радості й велика відповідальність. Наталія свою роботу любила і ставилася до неї сумлінно.
Тоді вона ще не знала, що мине час — і все ж піде дорогою батька. Тільки вже в іншій країні, в іншій війні й з іншим розумінням того, навіщо людина вдягає військову форму.
До війська Наталія прийшла не одразу. До того життя поставило перед нею інше важке завдання — бути опорою для своєї родини.
Так склалося, що саме вона стала єдиною дорослою людиною, на яку спиралися рідні. На її плечі лягли турботи з догляду за батьками з інвалідністю, а також за власною неповнолітньою донечкою. Їй доводилося вирішувати родинні питання, відповідати за наслідки цих рішень і тримати все на собі.
Через опікунство та складну ситуацію в родині Наталію навіть зняли з військового обліку, на якому вона перебувала як медикиня.
Вона доглядала хворих батьків, ростила донечку, підтримувала маму й тата та намагалася полегшити їхню долю. У 2015 році мама відійшла у засвіти. За 8 років помер і тато.
Пані Наталія — людина сильна та цілеспрямована. Вона вміє швидко орієнтуватися в змінах, перебудовуватися, підлаштовуватися до нових обставин і не опускати рук. Поки працювала акушеркою, вивчилася ще й на реабілітолога. Згодом ця спеціальність стала дуже потрібною вже у воєнному сьогоденні.
24 лютого 2022 року змусило Наталію, як і мільйони українців, швидко приймати рішення. Обставини змінилися різко, часу на довгі роздуми не було.
Вона була однією з перших волонтерок після повномасштабного вторгнення. Окрім того, стала до лав місцевої територіальної оборони.
До волонтерства її привели знання, досвід і проста потреба бути корисною. 18-річна донька Наталії Марія теж допомагала. Вона записалася до добровольчого батальйону, який як першу гуманітарну допомогу отримав медикаменти. Щоб розібратися з ліками, дівчина звернулася до мами.
Так Наталія й долучилася до справи, де її медична освіта була на вагу золота.
— Спочатку я сортувала ліки, підписувала кожну коробку: від чого препарат і як його приймати, — розповідає жінка. — А 1 квітня мені запропонували підписати контракт. Так я опинилася в добровільному формуванні територіальної громади.
Після підписання контракту Наталія почала облаштовувати медичний пункт у наметі й надавати допомогу тим, хто захищав Суми. Якщо не могла допомогти сама, скеровувала до лікарні. Паралельно з медичною службою продовжувала волонтерити разом із донькою, допомагаючи розбиратися з медичними препаратами.
У такому режимі вона прослужила понад два місяці. Потім Сумщину звільнили, і Наталія могла повернутися до цивільного життя.
Але повернення не сталося.
— Та я прийняла рішення мобілізуватися до ЗСУ, оскільки війна ще не закінчилася, — каже співрозмовниця.
На той момент Наталії було 50 років. Це було її свідоме рішення — піти на службу до Збройних сил України. Вона розуміла: роботи для медиків на війні багато, і її знання можуть рятувати людей.
Наталія пройшла серйозне навчання від американських фахівців і отримала сертифікат бійця-рятувальника. А 17 червня 2022 року її офіційно оформили фельдшером 63-го окремого стрілецького батальйону, який на той час формувався в Сумах.
Позивний «Лисиця» Наталії дали побратими. Разом зі своїм підрозділом вона вирушила до Чернігівської області — боронити державу поблизу кордону з Білоруссю.
Там вона прослужила рік і два місяці. Потім підрозділ передислокували на Авдіївський напрямок на Донеччині.
І знову — медичний пункт. Знову — хворі, поранені, документи, ВЛК, стаціонарне лікування, допомога тим, хто тримає фронт. Робота медикині на війні — це не тільки бинти й ліки. Це ще й облік, маршрутизація, рішення, відповідальність і постійна готовність діяти.
Наталія бувала і в безпосередній близькості до лінії бойового зіткнення — приблизно за 8 кілометрів від неї. Виконувала свої медичні обов’язки поблизу Костянтинівки, Селідового та Великих Новосілок.
Наталія багато разів допомагала побратимам. Але одного разу допомоги потребувала сама.
Це сталося 2 березня 2025 року на Донеччині, коли жінка отримала перше поранення.
— Була Прощена неділя, я напекла млинців, нагодувала хлопців, — розповідає пані Наталія. — Якраз усі відійшли від вікна. А я закуталася в ковдру, бо погано почувалася. І раптом неподалік прилетіла керована авіабомба.
Зі слів співрозмовниці, саме ковдра пом’якшила удар. Це дало їй можливість самостійно спуститися до підвалу разом з іншими воїнами. Там вона, попри власний стан, надала першу допомогу пораненим. Сама отримала контузію та закриту черепно-мозкову травму.
Після лікування під крапельницями Наталія вже за кілька днів повернулася в стрій.
Згодом, коли військових вивели на відновлення до Дніпропетровської області, вона перевелася на службу до 158-ї окремої механізованої бригади. Там служить і досі — як тимчасово виконуюча обов’язки начальника медичного пункту.
А цьогоріч жінка отримала поранення вдруге. Дрон, який упав неподалік, знищив три автівки. Наталію знову прокапали, і вона повернулася до служби вже на рідній Сумщині.
У цій історії є не лише війна. Є й те, що допомагає людині триматися, — тепло, турбота, увага і кохання.
На службі Наталія зустріла Ігоря. Він офіцер, родом із Києва, служить в одному батальйоні з Наталією.
Їхня історія почалася з відмови. Ігор запропонував Наталії повечеряти разом, але вона відмовилася. Та чоловік не полишив мети пригостити й порадувати жінку: приїхав до неї зі смаженою картоплею і квітами.
Наталія оцінила його турботу. Після цього вони почали спілкуватися. Каже, жодного разу не пошкодувала, що погодилася на ці стосунки. Їй дуже приємно мати поруч уважного і турботливого чоловіка.
Коли Ігор зробив пропозицію руки та серця, Наталія погодилася. Закоханих розписали 5 червня.
Весільним вбранням пари військовослужбовців стали вишиванки. Щоправда, Наталія зверху ще вдягла свій піксельний кітель.
А яке життя захисників після весілля? Таке ж, як і до нього. Уже наступного дня після розпису вони повернулися до роботи. Весільну подорож залишили на потім — до найкращих, переможних часів.
У планах Наталії — захист магістратури за спеціальністю «реабілітолог» і подальша робота з відновлення військовослужбовців. Це нині справді дуже потрібно.
У цій добрій і благородній медичній справі Наталія Гузь відчуває себе потрібною та корисною. Власним прикладом вона довела: сила людини не завжди в гучних словах. Часто вона — у щоденній роботі, відповідальності, турботі про інших і готовності бути там, де ти найбільше потрібна.
У повному обсязі матеріал Оксани Ковальової про Наталію Гузь — її дитинство, родину, роботу в медицині, службу, поранення, побратимів і кохання на війні — читайте в газеті «Ворскла».
Газета «Ворскла» виходить у друкованому та PDF-форматі. Передплатити улюблене видання можна через «Укрпошту» або звернувшись до редакції.
Передплатний індекс газети «Ворскла» — 61564.
Редакційна передплата та довідки: 066 717 28 98.
Читайте також:
«Хтось же має захищати країну». Історія батька, воїна і доброї людини Максима Сидоренка з Сумщини
Хотів бити ворога, умів працювати руками, любив доньку
«Небо тут “брудне”, стріляти доводиться багато»: історія кулеметника Олександра Орлянського
Військовий за покликом, зв’язківець за досвідом. Боєць 27-ї артбригади Руслан Кравченко
Читайте також
