Лариса Іванівна Симоненко – людина, чиє життя стало прикладом справжнього педагогічного покликання. Це історія про шлях від амбітної дівчини, яка мріяла про медицину, до відомої педагогині-новаторки, що багато років змінювала освітнє середовище Сумщини.
А з початком повномасштабної війни вона знайшла для себе нову важливу справу – бути опорою для тих, хто опинився в епіцентрі небезпеки.
В основі її шляху – глибоке охтирське коріння. У її родині вчительська праця була не просто професією, а місією, яка передавалася через покоління.
У цій розмові Лариса Іванівна згадує, як гартувався її характер, чому вона не приймала формалізму в школі та як сьогодні, працюючи у сфері ментального здоров’я, допомагає людям, які живуть поруч із війною.
– Пані Ларисо, Ви завжди з особливим теплом згадуєте рідну Охтирку. Що для Вас означає це місто і як воно сформувало Вас як особистість та педагога?
– Я родом із Охтирки – міста-Героя, і дуже пишаюся цим. Мій батько, Іван Дараган, працював головним інженером-конструктором на заводі «Промзв’язок», а згодом – у сільському господарстві.
У нашій родині була справжня вчительська династія. Моя бабуся, Олександра Іванівна, була вчителькою географії та завідувачкою районного відділу освіти. Мама, Вікторія Іванівна, викладала українську мову та літературу.
Я зростала в атмосфері, де повага до вчителя була аксіомою. Тому завжди прагнула бути найкращою в навчанні.
Для Лариси Іванівни Охтирка – це не просто географічна назва на карті. Це місто її професійного гарту, де вона вперше усвідомила, що таке відповідальність за іншого.
Вона згадує атмосферу охтирської інтелігенції, де повага до книги, слова і праці була основою виховання. Саме в рідній школі вона бачила, як учитель може змінити долю дитини. І саме там закладався її власний підхід до викладання – вимогливий до себе, але відкритий до учня.
– Ви виросли в родині, де педагогіка була важливою частиною життя. Ваше рішення стати вчителем було природним продовженням родинної династії чи Ви спершу планували піти іншим шляхом?
– Навпаки, я мріяла стати лікаркою. Після школи вступала до медичного інституту в Харкові, але не вистачило пів бала. Працювала креслярем на заводі та на сезонних роботах.
Згодом зрозуміла, що навчання в медичному для нашої сім’ї було занадто дорогим. Тому вступила до Сумського педагогічного інституту на фізико-математичний факультет. До того ж я вже мала досвід репетиторства з математики.
Це рішення стало поворотним. Хоч медицина й залишилася нереалізованою мрією, Лариса Іванівна знайшла своє «лікарство» в освіті.
Її математичний склад розуму, успадкований від батька-інженера, допоміг структурувати навчальний процес, створювати нові освітні підходи й боротися з формалізмом, який довгі роки заважав школі бути живою.
Вона навчилася бачити суть у всьому – від навчання дитини до кризового менеджменту в умовах війни. Фактично вона стала лікаркою для душ і розуму, допомагаючи своїм учням долати байдужість, невпевненість і страх перед складним.
– Ви відомі як організаторка турнірів, що змінили долю багатьох учнів. Чому відмовилися від класичних олімпіад і зосередилися на командних змаганнях?
– Ми проводили в Сумській гімназії обласні турніри юних фізиків, біологів і винахідників. Особливо пишаюся Всеукраїнським турніром юних журналістів, який тривав 16 років.
Діти навчалися аргументувати свою думку, виступати публічно та працювати в команді. На жаль, спочатку пандемія, а потім війна зупинили цю традицію.
Уміти говорити, уміти повести за собою, привернути увагу – це дуже великий талант, чесно кажу.
Для Лариси Іванівни турніри стали ковтком свіжого повітря в освітній системі. Вона вважала, що одних завчених формул замало. Діти мають учитися доводити, сперечатися, захищати позицію й чути опонента.
Вона виховувала лідерів, здатних мислити масштабно.
– Вони зможуть логічно й послідовно довести свою думку, – згадує вона. – Зможуть красиво показати опоненту: ось моя позиція, і я доведу, що вона правильна.
Це був унікальний досвід, який робив учнів упевненими в собі особистостями – незалежно від того, ким вони стали в майбутньому.
– Ви виховувалися в родині, де мама була педагогом-легендою в Охтирці. Як Ви відчуваєте цю спадковість сьогодні?
– Мама, на жаль, її вже немає з нами, була для нас із братом еталоном. Вона мала той учительський талант, якого не купиш, – здатність запалити серця учнів.
Навіть через 40-50 років після закінчення школи її випускники приходять на зустрічі й згадують її фірмові жартівливі приказки про «жабу» чи «горщики».
Вона вчила «розширюватися», не боятися масштабів світу й критично мислити. Ця спадковість відчувається в кожному моєму кроці.
Лариса Іванівна розповідає, як під час зустрічей випускників в Охтирці бачила, скільки людей приходили згадати її маму. Це не просто данина поваги. Це доказ того, що справжній педагог продовжує жити у своїх учнях.
Саме від мами вона перейняла ту щирість, яка сьогодні допомагає їй знаходити шлях до сердець людей, котрі через війну втратили дім, спокій або звичне життя.
– Зараз, у час великих випробувань, Ви допомагаєте мешканцям прикордоння. Чому обрали таке неспокійне життя на пенсії?
– Я не змогла залишитися осторонь. Спочатку був проєкт ЮНІСЕФ – ми працювали з дітьми в прикордонних громадах, від Новгород-Сіверського до Ямполя.
А зараз я очолюю філію громадської організації. Наша команда надає юридичну та психологічну допомогу мешканцям прикордоння, а також організовує безкоштовну евакуацію людей із небезпечних територій.
Коли приїжджаємо в села за 3-5 кілометрів від кордону, люди часто бояться самого слова «психолог». У багатьох воно асоціюється з чимось медичним.
– Ой, знову таке слово – «психолог», «соціальна допомога», – вони не завжди розуміють, що це може бути просто людська підтримка, розмова, допомога в дуже складний момент.
Лариса Іванівна сьогодні не сидить в офісі. Вона їде туди, де чути вибухи. Вчить людей, як заспокоїтися, як витримати, як не втратити себе.
Вона допомагає евакуйовувати цілі родини разом із домашніми улюбленцями та найважливішими речами. Бо добре розуміє: для людини це не просто «майно». Це частина життя.
– Що дає Вам сили продовжувати цю роботу всупереч усьому?
– Найбільше надихає усвідомлення того, що наша допомога справді змінює життя людей. Коли бачиш вдячність і розумієш, що зміг підтримати когось у складний момент, це додає сил рухатися далі.
Для мене педагогіка – це глибока людяність. Найважливіше – вміти бачити причини, аналізувати ризики, брати на себе відповідальність і залишатися людиною в будь-яких обставинах.
Поки в нас є люди, які пам’ятають своє коріння, поки ми здатні поводитися як одна велика родина, – ми непереможні.
Її історія – нагадування кожному з нас: педагог – це не лише той, хто знає формули чи правила. Педагог – це людина, яка вміє бути поруч, коли стає страшно, і яка знає, як навчити інших залишатися людьми.
Охтирське коріння, виховання в родині вчителів, багаторічний педагогічний досвід – усе це стало фундаментом, який допомагає Ларисі Симоненко сьогодні тримати стрій і бути опорою для десятків людей, що опинилися в біді.
Вона продовжує свій головний урок – урок людяності, який неможливо вивчити за жодним підручником.
Евеліна ТОКМАНЦЕВА, Анна ЛАЗАРЕНКО,
студентки-журналістки 3 курсу
Машинобудівного фахового коледжу СумДУ
Читайте також
Люди рідного краю. Військова журналістка Анастасія Горпінченко
Він усе життя вчив дітей, а тепер підтримав газету, яка пише про його рідний край
Віктор Брень: він віддав себе усього, без залишку, улюбленій справі
Музеї Охтирки: як краєзнавчий музей пережив війну і зберігає історію
У Груні вчилися допомагати так, щоб нікого не загубити
Читайте також
