Закінчення школи — це не просто остання сторінка у журналі, атестат і фотографія на згадку. Це той момент, коли діти, батьки й учителі раптом бачать: ось вони, роки навчання. З усіма контрольними, перервами, шкільними жартами, образами, примиреннями, першими мріями й першими серйозними рішеннями.
Але випускний під час війни — зовсім інший.
Бо тут не лише про сукні, костюми, квіти й останній дзвоник. Тут і про зруйновану школу. І про дітей, яких війна розкидала по різних містах, областях та країнах. І про дистанційне навчання, яке ніби й рятувало освіту, але не могло замінити живої школи.
Бо школа — це не тільки уроки. Це коли перед уроком хтось щось не довчив, хтось забув зошит, хтось шепоче відповідь із третьої парти, а хтось на перерві встигає і посваритися, і помиритися. Це коли діти не просто вчаться, а ростуть разом. Похаламидять трохи по-шкільному, побігають, посміються, побалакають про своє. Онлайн цього не дає. Там є екран, мікрофон, завдання. А справжнього шкільного життя — немає.
Тому й кажуть: це дитинство, вкрадене путіним.
Для випускників Великописарівського ліцею ім. І. Середи ці слова — не красивий вислів. Це їхня реальність.
На долю учнів, батьків і педагогів цього навчального закладу випали тяжкі випробування. Російські обстріли зруйнували приміщення ліцею. Учні евакуювалися за межі району, області, а дехто — і за кордон. Клас став маленьким: цьогоріч випускників лише 18. Ще двоє дітей навчаються у ліцеї, але фактично вже давно живуть за кордоном.
За чотири роки війни учні цього класу повним складом збиралися всього двічі. Востаннє бачилися перед 9 класом — три роки тому.
І от тепер вони зустрілися втретє. Щоб побачити одне одного вже дорослішими. І щоб знову розійтися — тепер уже в доросле життя.
У кожного класу є людина, яку потім згадують не тільки як учителя. Бо вона була поруч не лише тоді, коли треба пояснити тему чи виставити оцінку. Вона бачила дитячі радощі, образи, страхи, перші перемоги, невпевненість і дорослішання.
Для випускників Великописарівського ліцею такою людиною стала класна керівниця та вчителька історії Світлана Іванівна Кривонос.
Саме про неї сьогодні говорять її учні. Без пафосу. Просто так, як говорять про людину, котра стала близькою.
Дмитро Риженко згадує, що Світлана Іванівна була їхньою класною керівницею ще за мирних часів, а потім залишалася поруч і під час війни.
— Хоча після повномасштабного вторгнення умови навчання сильно змінилися, наша вчителька робила все можливе, аби ми не втратили інтерес до шкільних предметів, а навпаки — підживлювали його різною інформацією з відкритих джерел, — розповідає Дмитро.
Серед його улюблених предметів були історія, географія та фізкультура. І саме історію, каже хлопець, він полюбив завдяки Світлані Іванівні.
— Мені подобався її підхід до подачі знань. Я намагався бути активним і добросовісним учнем, у вільний час багато читав і слухав різну інформацію по темі, а потім під час уроків ставив питання і доповнював розповідь учительки. Світлана Іванівна завжди мене підтримувала і казала, що мої знання для неї дуже цінні.
Напередодні випускного Дмитро ще не визначився остаточно, ким хоче стати. Але одну річ знає точно.
— Ким би я не був у подальшому житті, завжди пам’ятатиму свою вчительку, яка була не тільки вчителькою, а справжньою людиною! Це вчителька, яка ніколи не образить і не засудить. А навпаки — завжди підтримає та дасть пораду.
Анна Стрибайло каже, що Світлана Іванівна була її класною керівницею з 5 класу. Для неї це була людина підтримки.
— Вона створювала доброзичливу атмосферу в дитячому колективі та вміла вирішувати конфлікти не поза групою, а всередині неї, — говорить Анна.
Коли почалося дистанційне навчання і діти вже не ходили до школи, вони часом приходили до своєї вчительки додому. Зрідка, на свята.
— Приходимо ми з однокласниками до Світлани Іванівни, вручаємо їй квіти, вітаємо її, а вона запрошує нас у будинок, ставить чайник, і ми сидимо, п’ємо чай або каву, спілкуємося. А потім грали в настільні ігри. І так цікаво нам було! Назавжди запам’ятаємо ці душевні зустрічі.
А найтепліший спогад Анни — ще з 5 класу.
— Ми бігали по класу, і на нас почали скаржитися інші вчителі. А Світлана Іванівна нас захистила. Сказала їм, що ми ж діти, нам нудно просто сидіти, тому ми й бігаємо.
У цих словах, мабуть, і є вся суть хорошої вчительки. Вона бачить не просто порушення дисципліни. Вона бачить дітей.
Раніше Анна мріяла стати архітекторкою, а тепер планує вступати на логіста.
Каміла Коноз також була ученицею Світлани Іванівни з 5 класу. Каже, що саме історія стала її улюбленим предметом.
— Світлана Іванівна так цікаво його проводила! Окрім матеріалу з підручника, вона розповідала ще й історії з власного життя. Ми із задоволенням слухали її розповіді. І взагалі, вона нам була як рідна матуся: добра така. Я б ще років 100 з нею провчилася!
Про дистанційне навчання Каміла говорить прямо: стало важче.
— У школі зовсім по-іншому все: там і навчальну програму під час уроку можна засвоїти, і веселіше день проходить з однолітками.
І це, мабуть, найточніше пояснення того, чого війна забрала у дітей. Не лише будівлю. Не лише клас. А звичайний шкільний день, у якому було життя.
Денис Головченко говорить про Світлану Іванівну як про людину, яка залишалася поруч навіть у найважчі часи.
— Для мене Світлана Іванівна — не просто класний керівник та вчитель історії, а людина, яка завжди підтримувала і була поруч навіть у найважчі часи. Попри онлайн-навчання, карантин і війну, вона змогла зробити наш клас згуртованим. Вона була завжди на зв’язку.
Її уроки, каже Денис, були не лише про історію.
— Вони були про людяність, повагу та підтримку. Вона вміє знайти підхід до кожного учня, вислухати, допомогти й мотивувати не здаватися. Я щиро вдячний Світлані Іванівні за терпіння, турботу та знання. Саме таких учителів пам’ятають усе життя.
Ірина Бутенко, мама випускника, говорить, що у Світлани Іванівни до дітей були справжні материнські почуття людяності.
— Вона могла після повномасштабного вторгнення виїхати за кордон, але не виїхала і не залишила наших дітей, бо переживає за кожну дитину.
Особливо важливою, каже мама, була підготовка до НМТ.
— Історія — це один з основних предметів, які випускники складають на НМТ. Світлана Іванівна додатково займалася з учнями і готувала їх до мультимедійного тестування, бо зацікавлена в тому, аби вони вступили до омріяних навчальних закладів і здобули освіту.
Ірина Сластен, мама випускниці, знає Світлану Іванівну ще зі свого шкільного життя.
— Вона була ще й моїм класним керівником, тому я іншої вчительки своїй доньці Вероніці і не хотіла би. Світлана Іванівна — чуйна, добра людина.
Мама згадує, як до карантину та війни вчителька возила дітей на екскурсії, зокрема до Харківського зоопарку Фельдмана.
— Діти були щасливими! І на уроках її слухали, бо її дійсно приємно слухати не лише дітям, а й дорослим. Вона дуже гарно говорить! Ми, батьки, з великим задоволенням слухаємо її на зборах та п’ятихвилинках. Нашим дітям і нам з такою вчителькою пощастило!
Цей випускний — не такий, як мав би бути.
Не в тих стінах. Не в повному класі, який роками щодня бачив одне одного. Не з тією безтурботністю, яку повинні мати діти.
Але навіть крізь війну в цьому класі залишилося головне: пам’ять про школу, про друзів, про вчительку, яка тримала зв’язок, підтримувала, навчала й просто була поруч.
Вони вийшли зі школи, якої ворог позбавив будівлі. Але школа залишилася в них — у знаннях, у спогадах, у характері, у людяності.
Ми щиро бажаємо випускникам Великописарівського ліцею щасливої дороги в доросле життя. Нехай у кожного з них буде свій шлях, своя справа, свої перемоги й люди, яким можна довіряти.
А Світлані Іванівні Кривонос — вдячність за педагогічний талант, добро і людяність, вкладені в кожного учня. Бо саме таких учителів справді пам’ятають усе життя.
Оксана Ковальова
Читайте також:
Російські дрони знищили школу в Розсошах. У прикордонному селі втрачено ще один символ життя громади
Війна як вона є. Дівчинка, яка раптом стала дорослою
Це — сьогоднішні фото з Великої Писарівки
Велика Писарівка: рік після ударів КАБами — обстріли і руйнування тривають
Велика Писарівка після «перемир’я» — дрони, руїни і порожні вулиці
Читайте також
