Війна руйнує будинки, вулиці, цілі села. Але найболючіше — коли вона вириває людину з місця, де минуло все її життя. Саме так сталося з пасічником Іваном Володимировичем Ахтирцевим із Миропілля, який через російське вторгнення був змушений рятувати не лише себе, а й свою пасіку.
Колись Миропілля асоціювалося у нього із запахом нагрітої сонцем трави, свіжого меду та рівномірним гудінням бджіл. Там життя текло повільніше й тихіше, а пасіка була не просто господарством — окремим світом, у якому все мало свій порядок і сенс.
Іван Ахтирцев народився й виріс у Миропіллі. Ще хлопчиком він міг годинами стояти біля чужих вуликів і спостерігати за бджолами. Його захоплювала не лише їхня праця, а й дивовижний порядок, який панував у бджолиному світі.
Він часто казав, що в бджолах є проста життєва правда: працюєш — живеш, дбаєш про інших — маєш результат.
З роками дитяче захоплення переросло у справу життя.
Уже дорослим чоловік повернувся до рідного села й облаштував власну пасіку. Спочатку це були кілька вуликів, потім — десятки. Згодом з’явилося ціле «бджолине містечко», де кожен вулик мав своє значення.
Пасічник знав, де бджолина сім’я сильніша, де слабша, де молода матка, а де вже потрібне втручання. Він не просто доглядав за бджолами — він жив цією справою. Рідні згадують, що бджоли були спокійними, коли господар був поруч.
На пасіці все мало особливу атмосферу: уранці пахло росою та квітами, вдень — теплим медом, а ввечері — тишею й спокоєм.
Особливими залишилися й спогади онуки про перші відвідини пасіки. Для маленької дівчинки це була справжня пригода — трохи страшна, але дуже цікава.
Дідусь одягнув на неї захисний костюм, поправив сітку й сказав:
— Головне — не боятися. Бджоли це відчувають.
Тоді вона вперше побачила золотисті соти, наповнені медом. Сонячне світло проходило крізь них, і вони ніби світилися зсередини. Саме такі моменти залишаються в пам’яті на все життя.
Читайте також на сайті «Ворскли»:
— «Ворог активізував атаки дронами у прикордонні Охтирщини»
— «Як у Рябині люди відновили кладку через Ворсклу, щоб пасти корів»
— «Британці, отець Андрій і “Ворскла”: історія однієї поїздки на прикордоння»
— «Ворсклу» тепер продають у поштових відділеннях по всій Сумщині»
Повномасштабне вторгнення Росії змінило все. Миропілля, яке жило своїм тихим ритмом, опинилося під загрозою обстрілів.
Спочатку це були далекі вибухи. Потім — усе ближчі. Згодом стало зрозуміло: залишатися небезпечно.
Іван Ахтирцев довго не хотів покидати рідне село. Як можна залишити землю, де пройшло все життя? Як покинути пасіку, яку створював роками?
Та чоловік зрозумів: якщо не врятувати хоча б частину, не залишиться нічого.
Евакуація бджіл стала справжнім випробуванням. Вулики потрібно було закривати вночі, коли всі бджоли поверталися. Працювати доводилося швидко, але дуже обережно, адже будь-яка помилка могла коштувати життя цілим сім’ям.
Пасічник майже не відпочивав: переносив вулики, перевіряв їх, перевозив на нове місце.
Це була не просто господарська робота. Це було рятування маленького світу, який він будував багато років.
Після евакуації приходили страшні новини з рідного села.
Поля, які колись квітнули, були випалені. Дерева — почорнілі й поламані. Будинки — зруйновані або порожні. Миропілля, де колись вирувало життя, поступово перетворювалося на місце болю й тиші.
Пасіки там більше немає. Залишилася лише пам’ять про неї.
І коли Іван Ахтирцев тепер говорить про рідне село, у його голосі чути тугу за місцем, яке було частиною його самого.
На новому місці довелося починати все спочатку. Інша земля, інші рослини, інший клімат. Навіть бджолам потрібно було звикнути до нових умов.
Спочатку не все виходило. Але пасічник не здався. Поступово знову з’явилися вулики, запах меду й знайоме бджолине гудіння.
Тепер він знову кличе онуку на пасіку, показує нові вулики та розповідає про своїх «вихованців». І життя, попри все, триває.
Ця історія — не лише про бджіл і пасіку. Вона про людей прикордоння Сумщини, які втратили свої домівки, але не втратили себе.
Мед Івана Ахтирцева тепер має особливий смак. У ньому є не лише запах квітів і сонця, а й пам’ять про землю, яку довелося залишити. У ньому — біль, але водночас і сила жити далі.
І, можливо, одного дня над Миропіллям знову лунатиме мирний бджолиний гул.
Авторка: Крістіна Новік, студентка 3 курсу Машинобудівного фахового коледжу СумДУ.
Читайте також
