Під час обміну досвідом у редакції коломийської газети «Вільний голос» ми побачили не лише місто та роботу колег. Ця поїздка ще раз нагадала: доки є люди, готові щодня «лупати сю скалу», місцева преса житиме.
Дорогою до редакції, а потім із Коломиї до Івано-Франківська ми помітили, наскільки тут шанують пам’ять Великого Каменяра.
Скульптури Івана Франка, його погруддя, барельєфи й меморіальні дошки трапляються чи не всюди, де письменник хоч раз бував за життя. А подекуди, мабуть, і там, де лише проходив неподалік. Навіть на будинку, в якому мешкав син Івана Франка, встановлено дошку, що нагадує про цей факт.
А ще кажуть, що немає пророка у своїй Вітчизні. На Прикарпатті, схоже, із цим твердженням категорично не погоджуються.
Та найбільше нас вразила інша людина — редакторка газети «Вільний голос» Валентина Близнюк. Її відданість професії, невичерпний ентузіазм, працездатність і впертість у найкращому значенні цього слова заслуговують великої поваги.
Валентина працює в колективі, який складається з однієї людини — її самої. І встигає все: знаходить теми, збирає інформацію, пише й редагує тексти, фотографує, верстає газету, наповнює сайт та соціальні мережі, шукає рекламу, домовляється з друкарнею, а потім ще й займається розповсюдженням видання.
Словом, сама собі редакторка, журналістка, фотокореспондентка, менеджерка, кур’єрка і служба технічної підтримки. Хіба що інтерв’ю в самої себе поки не бере. Хоча, якщо для номера знадобиться, то, певно, впорається і з цим.
Щотижня Валентина лупає свою скалу — байдужості, безгрошів’я, браку часу й усіх труднощів, які нині стоять перед місцевою пресою.
Лупає не заради красивих слів, а щоб люди й надалі отримували свою газету, читали новини громади та не втрачали зв’язку одне з одним.
Редакція «Ворскли» добре знає, скільки праці сьогодні стоїть за кожним надрукованим номером. Нашій газеті також доводиться шукати нові способи дістатися до читачів у різних куточках Сумщини та власноруч доставляти свіжі випуски землякам.
Фотографуючись на згадку разом із Валентиною Близнюк, ми й самі відчули себе трішки каменярами. Адже зберігати місцеву газету сьогодні — це теж потроху пробивати дорогу крізь камінь. Але коли поруч є такі люди, мусимо лупати далі.
І нехай нам допомагають не лише віра, наполегливість та журналістський молот, а ще й передплатники, рекламодавці та добрі читачі.
Бо навіть каменярам потрібно за щось друкувати газету.
