Та сьогодні почнемо із сумного.
Світла, добра людина, яка залишила глибокий слід у житті Великописарівщини. Тепер до всіх відстаней, які з’явилися на нашій карті, додалася ще одна — та, яку вже не здолати дорогою додому.
Сумно і боляче.
Світла пам’ять Зої Кулик. Щирі співчуття рідним і близьким.
І, мабуть, саме в такі хвилини ще гостріше відчувається сенс слів, які вже стали своєрідним гаслом нашої переклички:
«Хай на карті обрис не зникає».
Цей рядок із вірша Тетяни Надточій дедалі частіше сприймається не лише як слова про карту. Це пам’ять про батьківщину і про людей. Про ті ниточки, які не обриваються навіть тоді, коли нас розділяють тисячі кілометрів.
Валентина Кондратова нині живе у Харкові.
Навіть там вона намагається створити собі маленький шматочок дому — просто на балконі.
«Зробила мінігород: огірочки ростуть, уже ласую, петрушка, цибуля, чекаю кабачки… Як згадаю, що вдома все в бур’яні… Серце крається».
Здавалося б, огірки, петрушка, цибуля — звичайні речі. Але для людини, яка залишила свій двір і город, кілька зелених рослин на міському балконі означають набагато більше.
Наче маленька ниточка, протягнута звідти, з дому.
Ольга Кондратова зараз живе в Одесі.
Її коментар важко читати спокійно:
«Пишу і плачу, бо додому хочеться так, що сил більше нема терпіти ці поневіряння по чужих домівках. Обізвіться, писарівчани-одесити».
І тут наша перекличка отримує ще один сенс. Вона має не лише показати, де тепер живуть земляки, а й допомогти їм знайти одне одного.
Тож якщо ви з Великописарівщини і нині мешкаєте в Одесі — обізвіться. Можливо, зовсім поруч із вами живе людина, яка так само сумує за домом.
Тетяна Гордієнко нині живе в Сумах.
«Живемо в м. Суми, але всі думки і помисли про дім, рідну Велику Писарівку. Так хочеться додому, до рідного селища. Всім односельцям привіт. Тримаймося, ми сильні».
Суми від Великої Писарівки — не інший кінець світу. Але для людини, яка не може просто зібратися і поїхати додому, навіть така відстань стає величезною.
Відгукнулася й Надія Безуська:
«Я сама з Великої Писарівки, зараз живу в Києві з коханим чоловіком».
Київ на нашій карті вже давно є. Але за однією позначкою поступово збираються десятки різних людських доль.
І це важливо: карта не повинна перетворитися на звичайний набір крапок. За кожною з них — конкретні люди, їхні спогади, переживання і надії.
Валентина Циганок написала коротко:
«Розсоші, зараз Коротич, Харківська область».
Так на нашій карті з’явилася ще одна точка — Коротич.
І таких маршрутів у нашій перекличці дедалі більше. Спочатку люди їхали зовсім недалеко — до сусіднього міста чи громади. Потім комусь доводилося рушати далі. Так одна ниточка могла пройти через два, три, а інколи й більше місць.
Але початок у неї один — рідна Великописарівщина.
Одна з наших землячок залишила під перекличкою образ, який, схоже, стане ще одним її символом:
«Ми як ниточки з клубка розбіглись по світу. Але у кожного в серці залишився вузлик — наша прив’язаність до рідних міст і сіл».
Так воно і є.
Наш клубок розмотався по Україні, Європі, Америці, Канаді. Одні нитки тягнуться до Харкова, Сум, Києва, Одеси, Коротича. Інші простяглися за тисячі кілометрів.
Та вони не обірвалися.
Тому ми продовжуємо нашу перекличку.
Пишіть, де ви зараз і як ви. З якого села, селища чи вулиці ви родом. Що згадуєте, за чим сумуєте, чи є поруч земляки.
Можливо, завдяки вашому коментарю хтось знайде колишнього сусіда. Хтось — шкільного друга. А хтось просто дізнається, що в незнайомому місті він не один.
«Хай на карті обрис не зникає».
Нехай не зникають і наші люди з пам’яті одне одного.
Перекличка триває.
«Ворскла» об’єднує.
Читайте також
