Наталія Борисівна РОЗТОРГУЄВА народилася 16 березня 1960 року в місті Охтирка. Із золотою медаллю закінчила місцеву десятирічку. Нині мешкає з родиною в Сумах, не пориваючи зв’язків із рідним містом.
Здобула фах журналіста в Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка та політолога в Київській ВПШ. Працювала завідувачкою відділу охтирської міськрайонної газети «Прапор перемоги». Згодом в Охтирці редагувала чотири приватні газети. Майже сім років очолювала обласне громадсько-політичне видання «Позиція». Навчала дітей основ журналістики та риторики в Охтирській гімназії ім. Б. Д. Антоненка-Давидовича. Працювала викладачкою спецдисциплін та кілька років очолювала державну екзаменаційну комісію у журналістів СумДУ та його ВСП «Машинобудівний фаховий коледж».
Вона — авторка збірок повістей «Щоденники долі», нарисів та оповідань «Відбитки совісті», воєнних оповідань «Кришталева стійкість» та книги роздумів і спогадів «Симфонія життя», написаної разом із сином Владиславом. Також є співавторкою збірки нарисів про жінок-депутатів Сумської обласної ради. Друкувалася у республіканських та місцевих виданнях.
Наталія Розторгуєва обиралася депутатом Охтирської міської ради та Сумської обласної ради, нагороджена Почесною відзнакою «За високі досягнення» Сумської обласної ради, є лауреаткою обласної літературно-мистецької премії та членом Національної спілки журналістів України.
Намір присвятити нарис своїй викладачці жеврів у думках Крістіни Шаповал давно. Але, як зізнається авторка, спершу хотілося віднайти найточніші слова й зібрати всі враження в єдину картину.
«Наталія Борисівна Розторгуєва – постать багатогранна, відома журналістка, письменниця, мудра наставниця. Тривалий час я просто накопичувала емоції: слухала її лекції, перечитувала її глибокі тексти, захоплювалася професійною майстерністю», — пише Крістіна.
І додає: найбільше боялася не зуміти передати на папері всю значимість цієї людини. Але згодом спогади, розмови та поради викладачки самі підштовхнули її взятися за перо.
Для Наталії Борисівни журналістика почалася ще з юнацького допису в газеті та тієї особливої радості, коли вперше побачила своє прізвище на шпальті.
Путівку в професію їй дав редактор і Майстер слова Микола Степанович Мотренко. Саме його вона й нині називає своїм хрещеним батьком у журналістиці.
Мудрі поради наставника стали основою життєвих принципів самої Наталії Розторгуєвої. Одну з головних вона часто повторює студентам:
«Ким би ви не працювали, де б не були, але пам’ятайте одне: якщо ви досягли якоїсь вершини, це не значить, що схопили Бога за бороду».
Вона намагається донести молоді просту істину: удосконаленню немає меж, але навіть на вершині важливо залишатися людиною й поважати тих, хто поруч.
Для Наталії Борисівни журналістика — це не просто професія, а стан душі. І якби була можливість прожити життя наново, вона знову обрала б цей шлях.
Хоча з усмішкою додає: можливо, попрацювала б у дитячому садочку, бо «діти — це чисте полотно, яке можна розфарбувати різними барвами».
Та доля розпорядилася інакше — довірила їй бути літописцем людських історій. Її художньо-документальні оповідання максимально близькі до життя, а за кожним текстом стоїть доля реальної людини.
Першу збірку «Щоденники долі» допоміг назвати письменник і журналіст Анатолій Луговський, який написав передмову до двох її книг.
Згодом з’явилися «Відбитки совісті» — своєрідне відображення внутрішнього світу авторки.
«Певно, я не кращий письменник і не кращий журналіст. Але точно знаю: я краща Наталія Розторгуєва. Я — людина, яка в житті, безумовно, робить помилки, але ніколи не кривить душею і не йде проти совісті», — написала вона у розділі «Від автора».
І саме такою її бачать студенти та колеги — щирою, чесною й справжньою.
Окреме місце у творчості Наталії Розторгуєвої займає воєнна тема. Вже третій рік вона працює над оповіданням про Кантемирівську танкову дивізію, її честь і ганьбу.
Пропускати через себе людські трагедії непросто. Але саме так народилися понад двадцять нарисів, які увійшли до збірки «Кришталева стійкість».
Назва книги виникла після реального випадку у Тростянці. Під час обстрілу ворожі снаряди знищили будинок, але шафа з кришталевими фужерами дивом залишилася неушкодженою серед руїн.
«Скло, хоча й здається крихким, насправді може стати міцнішим за сталь. Такі й ми — українці», — йдеться у передмові до книги.
На запитання, як вдається відновлюватися після важких тем, Наталія Борисівна відповідає щиро:
«Емоційно відходжу від болісних рядків і відчуваю радість, коли завершую роботу. Коли дописав чергове оповідання чи нарис — ти щаслива людина, бо виконав свою місію в житті — творити».
Для своїх студентів Наталія Розторгуєва давно стала не лише викладачкою, а людиною, яка відкриває двері у професію.
Вона часто організовує зустрічі з відомими журналістами та медійниками, щоб студенти могли почути різні думки, досвід і професійні історії.
Її головна мета — не просто навчити ремеслу, а передати любов до слова й відповідальність за нього.
Родина для Наталії Борисівни — це тепле коло підтримки й щирих розмов.
Її старший син Владислав також обрав журналістику. І саме він часто стає найсуворішим критиком маминих текстів — може підказати влучне слово, звернути увагу на деталі або допомогти по-новому поглянути на історію.
І це не ображає, а навпаки — викликає радість.
«Якщо діти, учні, студенти переростають старших, то це означає, що батьки чи викладачі правильно виховували їх», — говорить Наталія Розторгуєва.
У розмовах зі студентами вона часто повторює прості, але важливі речі.
Журналістику треба любити й віддаватися їй повністю — душею, розумом і серцем.
Братися за перо можна лише з чистою совістю.
А слово — це зброя, яка може підтримати, порадувати, вилікувати або боляче вдарити.
І ще одне правило, яке запам’ятовується надовго:
«Коли перед вами зачинять двері — проникніть у кватирку, знайдіть шпарину і пролізьте крізь неї. Але ви повинні завжди вміти добути факти для майбутнього матеріалу».
Наприкінці розмови Наталія Борисівна сказала своїм студентам дуже просту й теплу фразу:
«Якщо студенти мене переростуть — значить, я була на своєму місці».
І, мабуть, саме так виглядає справжній учитель — людина, яка щиро хоче, щоб її учні стали сильнішими, сміливішими й кращими.
— у рубриках
Надруковано зі скороченнями. Повний текст нарису Крістіни Шаповал читайте у друкованому випуску газети «Ворскла».
Читайте також
