Вони були різними. Але вони були нашими.

Про тих, хто вже не відповість, говорімо по-людськи

Коли ми пишемо про українських воїнів, ми пишемо не лише про військову форму, посаду, звання чи частину. Ми пишемо про людей.

Про тих, хто народжувався у наших селах і містечках. Ходив до школи тими самими вулицями, якими сьогодні ходимо ми. Ганяв м’яча на стадіоні, косив сіно, допомагав батькам, сварився з сусідами, мирився з друзями, закохувався, працював, помилявся, починав спочатку.

Бо воїн — це не людина з бронзи. Не пам’ятник ще за життя. Не ідеальна біографія, написана рівним почерком для чужого схвалення.

Він (вона) — живий. Справжній. Зі своїм характером, долею, болями, добрими вчинками, слабкостями, перемогами й помилками.

Для когось він був сином, який у дитинстві бігав босоніж по подвір’ю і приходив додому з розбитими колінами. Для когось — батьком, який умів лагодити велосипед, носив дитину на плечах і обіцяв повернутися. Для когось — чоловіком, з яким планували садити сад, добудувати хату, пережити цю страшну війну й нарешті просто пожити.

Для когось вона була донькою, яку мама й досі пам’ятає маленькою дівчинкою з бантиками. Була сестрою, подругою, коханою, медикинею, зв’язківицею, військовослужбовицею, людиною, яка теж мала свої мрії, страхи, втому і силу.

Кожен і кожна з них — чиїсь.

І саме це ми часто забуваємо, коли починаємо легко судити інших.

Війна прийшла до звичайних українців

У мирному житті люди бувають різними. Хтось був тихим і роботящим. Хтось — веселим і компанійським. Хтось жив непросто. Хтось оступався. Хтось мав складний характер. Хтось не завжди знаходив правильні слова й правильні дороги. Але війна прийшла не до вигаданих ідеальних людей. Війна прийшла до звичайних українців.

І захищати Україну пішли не святі з ікон. Пішли наші сусіди, родичі, знайомі, однокласники, трактористи, будівельники, водії, вчителі, підприємці, безробітні, студенти, батьки, матері, сини й доньки.

Пішли ті, хто вчора ще жив поруч із нами звичайним життям.

Хтось став до війська добровільно. Когось мобілізували. Хтось тримає позицію на передовій. Хтось ремонтує техніку. Хтось вивозить поранених. Хтось готує їжу, копає, возить, чергує, прикриває, рятує. Хтось після служби повертається додому вже зовсім іншим. Хтось не повертається.

Але всі вони — частина великої боротьби за Україну.

Ми не влаштовуємо суд над біографією

Тому коли редакція пише про воїна, ми не влаштовуємо суд над його біографією. Ми не роздаємо німби й не складаємо іконостасів. Ми не кажемо, що кожна людина була бездоганною. Бо бездоганних серед нас небагато.

Ми робимо інше.

Ми зберігаємо пам’ять. Ми даємо слово родині. Ми нагадуємо громаді, що за кожним ім’ям стоїть не просто рядок у повідомленні, а ціле людське життя.

За кожним іменем — мати, яка пам’ятає перший крик своєї дитини. Батько, який колись учив тримати молоток чи садити картоплю. Дитина, яка чекала дзвінка. Дружина або чоловік, які вчилися жити між тривогами й короткими розмовами. Побратими, які знають те, чого ми ніколи не дізнаємося.

І коли хтось каже: “А навіщо про таких писати?”, хочеться відповісти просто — бо це наші люди.

Не чужі. Не далекі. Не абстрактні.

Наші.

Вони жили поруч із нами. Вони мали різні долі. Вони могли подобатися одним і не подобатися іншим. Але в час великого випробування вони опинилися там, де вирішується доля країни.

Країна тримається на людях

Країна тримається не на бездоганних анкетах. Країна тримається на людях.

На тих, хто втомлюється, але йде. Хто боїться, але виконує завдання. Хто не завжди був зручним у мирному житті, але став потрібним у час війни. Хто не просив гучних слів, але заслуговує на людську повагу.

Можна по-різному знати одну й ту саму людину. Для когось вона була добрим сусідом. Для когось — складним знайомим. Для когось — веселим товаришем. Для когось — людиною, з якою колись не склалися стосунки.

Але для матері він завжди буде сином.

Для дитини він завжди буде батьком.

Для рідних вона завжди буде донькою, сестрою, дружиною, мамою.

І перед цим варто зупинитися.

Не все треба говорити вголос. Не кожну стару образу треба нести до чужого горя. Не кожен спогад має ставати каменем, кинутим услід людині чи її родині.

Бо сьогодні ми судимо когось. А завтра комусь доведеться говорити про нас.

Говорімо по-людськи

Коли ми пишемо про воїнів, ми пишемо не для того, щоб усім сподобатися. І не для того, щоб виправдовуватися перед тими, хто хоче бачити світ лише чорним або білим.

Ми пишемо, бо громада повинна пам’ятати своїх.

Пам’ятати не тільки командирів і нагороджених. Не тільки тих, про кого скажуть красиві промови. А й простих, різних, живих людей, які стали частиною цієї війни.

Усі, хто воює за Україну, хто загинув за Україну, хто помер через цю війну, хто повернувся з неї пораненим тілом чи душею, — заслуговують на повагу.

Бо вони — наші.

Він (вона) — не лише воїн.

Він (вона) — чиясь рідна людина.

Осудливі розмови нічого не додають тим, кого вже немає з нами, і тільки ранять живих. А в час війни вони ще й працюють на те, щоб роз’єднати нас.

Тому говорімо про них по-людськи. Бо коли ми починаємо судити своїх замість берегти пам’ять про них, то робимо саме те, чого від нас хоче ворог.

Силует українського воїна на тлі неба, прапор, польові квіти й напис про повагу, пам’ять і людяність у час війни
Воїни були різними людьми, але кожен і кожна з них — чиїсь рідні. Говорімо про них по-людськи.

Читайте також

https://vorskla1930.com.ua/category/geroyi-ne-vmyrayut

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *