«Я залишилася одна на весь світ. Я не знаю, як далі жити…» — сльози матері не перестають текти по обличчю.
Він устиг побувати на війні, хоча важка хвороба врешті завадила йому бити ворога на передовій. Життя у кожного складається по-різному. Скільки людей — стільки й людських доль. У Юрія Линника вона була своєю — непростою і короткою.
Юрій Олексійович Линник народився 12 квітня 1982 року в Кириківці. Після закінчення місцевої школи поїхав навчатися на столяра-теслю до професійно-технічного училища в Тростянці. Пізніше працював на Кириківському цукровому заводі, їздив на заробітки до Харківської області, де трудився на будівництві.
Юрій умів працювати руками. Був хорошим водієм, столяром, будівельником. Людиною мирної праці, якій, як і мільйонам українців, війна перекроїла життя.
Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Юрій не став осторонь. Він шукав будь-яку можливість бути корисним у протистоянні ворогу: спочатку долучився до бійців ТрО, згодом просився до хлопців із 93-ї бригади, аби лише взяли до себе — бити окупантів. Йому порадили звернутися до військкомату.
Юрій відразу чесно зізнався, що з 2018 року хворіє на епілепсію і постійно приймає ліки. Тоді йому відповіли, що з таким діагнозом на війні не місце.
Юрію нічого не залишалося, як повернутися додому. Хоча і в тилу роботи вистачало: його бабуся потребувала постійного догляду, біля неї невідлучно перебувала мама — Любов Анатоліївна. Допомога сина була для неї дуже вчасною і важливою.
На початку лютого 2026 року Юрію вручили повістку. Він не уникав представників ТЦК та поліції, просто здивувався, що вони завітали прямо до помешкання. Відразу згадав перші дні великої війни, коли його завернули через здоров’я.
Цього ж разу, говорить Любов Анатоліївна, на медичну картку чи інші документи ніхто навіть не подивився.
Мама відразу забила на сполох. За вікном лютував мороз під мінус тридцять. Вона зібрала теплі речі й кинулася наздогін, адже сина забрали в тому, в чому він був одягнений удома.
Про те, як ніхто не хотів слухати жінку, яка благала зважити на хворобу сина, — говорити важко. Як і про те, що, за її словами, чоловіка відправили до навчального центру без належного висновку й підпису лікаря. Материнське серце, якого ніхто не хотів чути, розривалося навпіл.
Службу воїн проходив на Харківському напрямку, зокрема в Лозовій та Дергачах.
Як розповідає Любов Анатоліївна, кілька років тому Юрій переніс інсульт, який і спровокував епілепсію. А вже під час служби в нього виявили онкологію ротової порожнини. Хвороба почала прогресувати стрімко, особливо після того, як чоловікові видалили зуб.
«За два місяці моя єдина дитина згасла, — крізь сльози каже пані Любов. — Весь цей час я була поруч із ним у Київському головному військовому клінічному госпіталі. Підтримувала морально, розділяла з ним його біль і страждання…»
Навіть підкошений недугою, Юрій не падав духом. Розумів, що на передову через фізичний стан уже не потрапить, але хотів залишатися в строю.
«Мам, нічого, я буду служити, і в тилу роботи вистачає. Я хороший водій і столяр, не хвилюйся», — говорив він матері.
На жаль, хвороба виявилася сильнішою. Вона забрала життя солдата Юрія Линника. Невідомо, чи залишився б він живим, якби тоді не отримав повістку, чи зміг би вчасно розпочати радикальне лікування в цивільному житті. Тепер на ці питання вже ніхто не дасть відповіді.
Ось і закінчився земний шлях Юрія Олексійовича Линника. Його серце зупинилося 7 червня 2026 року. Він устиг побувати на війні, де за кожним чатує смерть, але його вона застала на лікарняному ліжку.
Найкращим, що було в житті Юрія, стала донечка Діана. Напередодні батькової смерті вона приїхала з Польщі, де навчається, аби встигнути побачитися й обійняти тата. Особисте життя з дружиною у Юрія не склалося, але з донькою завжди залишався теплий, нерозривний зв’язок.
«Як жити далі? Мого єдиного сина більше немає, — у горі промовляє Любов Анатоліївна. — Я продала гусей, курей, я не садила город, бо в мене опускаються руки… Моя мама померла рік тому. Їй було 96 років, а моєму синові виповнилося лише 44…»
Поховали Юрія Линника на кладовищі рідного селища. Прощалися рідні, знайомі та друзі тихо, без зайвого пафосу — так вирішила мати. Адже зараз у Кириківці небезпечно через ворожі дрони, які чатують у небі й становлять реальну загрозу для траурних процесій.
Селищний голова Павло Гученко віддав останню шану захиснику та підтримав рідних щирими словами. Він наголосив, що підступна війна, на жаль, забирає у нас навіть можливість належним чином, з усіма військовими почестями, провести героїв в останню путь.
Світла пам’ять солдату Юрію Линнику.
Доземний уклін за обов’язок, який він виконав перед Україною.
Олена ТЯГЛЕНКО
Читайте також:
Читайте також
