Весна. Війна. Постійний стрес, тривожні та жахливі новини щодня, повсякденні турботи. Все це впливає на наше здоров’я. Психологи рекомендують перезавантажитися, щоб витримати, вижити, жити. Одним із потужних інструментів для підтримки ментального здоров’я є мандри. Вони допомагають знизити рівень стресу, змінити обстановку та перезавантажити нервову систему. Подорожі, навіть короткі, дозволяють відволіктися від повсякденних турбот і тривожних думок. Піші прогулянки покращують настрій. Нові враження стимулюють мозок. Відпочинок від роботи відновлює енергію. Одним словом, мандри – це ліки. І заглянувши у творчий архів, ваша кореспондентка натрапила на «Мандри під парасолями». Тому пропоную вам, шановні читачі, потурбуватися про своє ментальне здоров’я та помандрувати разом, згадати мирні дні, заодно відкрити невідомі історії нашого краю, Слобожанщини.
Пікассо, Піссаро, Ріпин, Малевич. Щоб побачити картини знаменитих художників та надихнутися мистецтвом — не обов’язково їхати за тридев’ять земель у Францію, Іспанію чи Америку. Можна просто відвідати Пархомівський художній музей у селі Пархомівка на Харківщині. Саме так і зробили завзяті мандрівники «Українського клубу Охтирки» у 2021 році. А ще — відвідали Співочі тераси і Наталівку. Це три туристичні перлини Слобожанщини, які знаходяться зовсім поряд із Сумщиною та Охтирщиною. Хтось десь уже був, дехто відкривав ці місця вперше. Які враження? Неймовірні. Море емоцій, культурний шок і трохи екстриму.
Почнемо з історії.
1688 року зустрічається перша згадка про хутір Пархомівку Охтирського слобідського краю. Спочатку хутір належав охтирському полковнику Івану Перехрестову.
У 1769 році Пархомівка перейшла до рук генерал-поручика Охтирського гусарського полку, графа Івана Підгорічані. Граф звів особняк у стилі італійського палаццо, а графиня — цегляну церкву у стилі класицизму за проєктом архітектора Петра Ярославського.
1872 року Іван Харитоненко скуповує землі та маєток Підгорічані у Пархомівці. Тут будує цукровий завод. Родина Харитоненків мріяла створити на землях Слобожанщини культурний осередок, де б жили і творили митці, з вірою, що прекрасне здатне змінити світ.
У 1960–70 роках учитель історії Афанасій Луньов разом зі своїми учнями почали збирати картини та інші твори мистецтва. Спочатку експонати зберігалися у школі, потім перебралися до сусіднього будинку. Але на цьому ентузіасти не зупинилися. Вчитель запропонував дітям написати листи відомим художникам із проханням допомогти у створенні справжнього художнього музею в Пархомівці. І художники відгукнулися.
Ось така коротка передісторія маєтку-палаццо-художнього музею. Сьогодні це унікальний сільський художній музей, філіал Харківського художнього музею. Колекція нараховує понад 3000 експонатів основного фонду і складається із творів живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового мистецтва, археології та етнографії. Діюча експозиція розміщена у 12 залах музею.
Ось і ми, нарешті, у музеї. Просто не віриться: Рєпін, Реріх, Левітан, Шишкін, Айвазовський, Маяковський, Малевич, Шевченко, Глущенко, Пікассо, Піссаро, «молоді голландці», китайські художники… Старовинні меблі, древні ікони, «кулі в кулі», порцеляна, статуетки-балерини, поліфон.
Екскурсовод розповідає про всіх і про все. Інформація несеться шквальним потоком у наші голови, душі й серця. Очі розбігаються. Хочеться помацати раритети, присісти на старовинне крісло, якому понад 200 років, але не можна. Тож слухаємо, надихаємося, переймаємося величчю музею та унікальністю кожної картини й експоната.
А ще дізнаємося цікаві подробиці про митців. Наприклад, батько майбутнього художника Казимира Малевича, Северин Малевич, працював спеціалістом на цукровому заводі. Тож кілька дитячих років Казимира минули саме у Пархомівці. Саме тут 12-річний підліток відчув потяг до мистецтва, спостерігаючи, як місцеві мешканці розмальовували свої хати й печі. Декілька творів Малевича нині експонуються у музеї.
«Голуб миру» Пабло Пікассо облетів увесь світ та оселився у Пархомівському художньому музеї. Як створював свої офорти Шишкін? Чому фарфор називають порцеляною? Як виготовлялися «пачки» у фарфорових балерин? Що таке «кулі в кулі»? Чому у єгипетської богині Нефертіті одне око? Як звучить українська пісня «Ой не ходи, Грицю» на старовинному поліфоні? Іще багато цікавого ми почули й побачили у цьому незвичайному музеї Харківщини.
Перед палацом мистецтва буяє величезний квітник, залитий сонцем. Краса рятує світ.
Зовсім поряд — будинок, у якому жив Казимир Малевич. Як же не зайти? Будинок зберігся, вражає дерев’яне мереживо піддашшя. Але все непофарбоване, полущене, втомлене часом. У будинку нині розмістилася продуктова крамниця, а поряд — східці до Малевича. Поріг розсипається від старості. Та хтось із ентузіастів установив на дверях портрет художника. Хтось мурує. Хтось руйнує…
За гуртожитком, ген на краю вулиці, видніється Покровська церква за проєктом Ярославського. А з іншого боку — вежі й останки цукрового заводу. Ех, немає Харитоненка…
Немає Харитоненка — немає й доріг. І, насправді, від цього туристи отримують справжній культурний шок. Пархомівка — місце, де є Малевич і Пікассо, але цивілізовано дістатися до музею непросто.
А нам ще треба якось потрапити до Співочих терас — унікальної туристичної локації Харківщини. Непогода і розбиті дороги змінюють маршрут та додають пригод. З горем пополам добираємося до природного амфітеатру Слобожанщини.
Накрапає дощ. Витягуємо парасолі й продовжуємо подорож, бо дуже хочеться почути знамениту акустику терас. Нас зустрічають 200-літні дуби. Спускаємося вниз, на величезну терасу. Внизу — ставок, угорі — каскад терас.
Співочі тераси являють собою п’ятиярусну ступеневу конструкцію, облицьовану червоною цеглою, із підковоподібними стінами з бутового каменю. Посередині — центральний прохід, який розділяє тераси на два симетричних крила із 24 сходинками на кожному рівні.
Невідомо, як звучав голос Шаляпіна чи княжни Горчакової, але ми почули, як лунають наші голоси у цьому природному амфітеатрі. Саме так працює ефект об’ємного звуку, який виникає завдяки унікальній акустиці.
120 років тому Павло Харитоненко вирішив вирощувати тут екзотичні рослини, які потребували особливого мікроклімату. Тоді лимони, апельсини й виноград були справжньою дивиною на Слобожанщині. Для реалізації задуму запросили іноземних спеціалістів та місцевих майстрів.
Вони створили споруду з цілою мережею підземних гідротехнічних комунікацій. Усередині були мідні труби для подачі та відведення води, глибокий колодязь, система для адаптації теплолюбних рослин. Тераси зроблені каскадом, щоб кожен рівень отримував свою порцію сонця.
Місце вибрали не випадково.
Чому ж тераси називають співочими? За легендою, Харитоненко прогулювався тут зі своєю молодшою донькою Наталією, яка дуже любила співати. На терасах її голос лунав особливо сильно й розносився по всій окрузі. Так і народилася назва — Співочі тераси.
Після 1917 року — десятиліття запустіння. Згодом тут створили радгосп «Глобівський», а на терасах висадили яблуні. Статус пам’ятки архітектури Співочі тераси отримали вже за незалежної України.
Нині немає ні яблунь, ні апельсинів, ні винограду. Залишилася лише рукотворна акустика. Тож ми співали, говорили, слухали власні голоси, тримали в руках уламки старої цегли, милувалися равликами… А потім рушили далі.
Довго добиралися харківськими сільськими дорогами, які не кращі за наші. Наталівка зустріла нас проливним дощем. А брама — відкрита.
Ну як же повернути назад?
Тож розкриваємо парасолі й ідемо вперед через хащі колишньої каштанової алеї. Дуже хотілося побачити перлину паркової архітектури Слобожанщини.
Каштанова алея тягнеться аж до берега річки Мерчик. Грім і блискавка супроводжують мандрівку. Найсміливіші проходять стежками старого величезного парку. Бачимо залишки заміської резиденції Харитоненків.
Назву «Наталівка» ця місцевість отримала на честь молодшої доньки Павла Харитоненка — Наталії.
Що залишилося від колишньої величі? Каштанова алея, дуби, яким понад 300 років. А колись у парку росло до сотні екзотичних видів флори.
Монументальна в’їзна брама нагадує середньовічний замок. Вона складається із масивних кованих воріт і сторожки з вузькими вікнами. Заміська резиденція була збудована у 1884 році та складалася із житлового будинку, парадних воріт, господарського будинку, водонапірної вежі, стайні та манежу.
Спаська церква була побудована у 1913 році за проєктом архітектора Олексія Щусєва.
Після революції 1917 року більшовики перетворили храм на котельню, забілили стіни, знищили розписи, а ікони розійшлися по людях. Предмети мистецтва — також.
У 1924 році тут створили радгосп «Наталівка». Палац перетворився на протитуберкульозний санаторій. Під час Другої світової війни панський особняк був зруйнований.
До наших днів зберігся флігель управляючого. Водонапірна вежа нагадує сторожову башту. Десь видніються залишки манежу.
На вході із західної сторони гостей зустрічають кам’яні леви. Скульптор Сергій Коньонков створив лише три пари таких левів. Одні — у Наталівці, другі — у Санкт-Петербурзі, треті — десь за кордоном.
Нині Наталівка належить національному природному парку «Слобожанський».
Цей день був неймовірний — наповнений сонцем, дощем, мистецтвом, пригодами і капелюшками. Зустріч із прекрасним, мандри під парасолями, відлуння на Співочих терасах, український архітектурний модерн серед лісів…
І пані в капелюшках.
Мандрівна скриня «Українського клубу Охтирки» поповнилася дивовижними слобожанськими скарбами. І за це ми вдячні всім людям, які зберегли ці перлини Слобожанщини: вчителю історії Афанасію Луньову та його учням, людям, які передали твори мистецтва музею, сучасним працівникам Пархомівського художнього музею.
Певною мірою про це колись мріяв Павло Харитоненко.
15 травня — день пам’яті видатного українського художника Казимира Малевича. До речі, в Охтирці є провулок його імені. А Співочі тераси створені із цегли, виготовленої на цегельнях Олександра Курила, про що свідчить клеймо «АК».
І сьогодні ми згадуємо наші неймовірні подорожі, дбаємо про своє ментальне здоров’я, плануємо майбутні маршрути. Треба жити!
Валерія БАКУЛІНА
Читайте також на сайті «Ворскли»:
історії з прикордоння Сумщини,
матеріали з життя прикордоння.
