Мешканка села Рясне Краснопільської громади Юлія Михалко розповіла про те, як три тижні ховала дітей від окупантів, які хотіли розстріляти їх як родину українського військового, а також — як живе зараз в евакуації.
Читайте також на сайті «Ворскли»:
— матеріал про життя прикордонних сіл під постійними атаками дронів у рубриці «Життя в прикордонні»;
— історії українських військових у рубриці «Наші герої»;
— Дрон пошкодив автівку дорогою в Тарасівку: подружжя з Сумщини врятувала випадкова зупинка
Село Рясне Краснопільської громади знаходиться в безпосередній близькості до кордону з країною-агресоркою — усього лише за 3 км від нього.
Саме тут і проживала родина Михалко: Юля та двоє її дітей. Донечці Іринці на той момент було 14 років, синочку Ілюші — 11, а чоловік Артем перебував у лавах української армії, адже з перших днів АТО пішов воювати на схід України.
— До повномасштабного наступу ми нормально собі жили: я працювала, але головним нашим годувальником був, звісно ж, чоловік, — розповідає героїня. — А потім я залишилася без роботи, але завдяки Артему ми були забезпечені: він турбувався про нас з дітьми і всіляко підтримував.
І якщо головним завданням чоловіка було забезпечити сім’ю матеріально, то для Юлії постала інша проблема — уберегти дітей від окупантів, які зайшли в село. Три тижні Рясне перебувало під російською окупацією, і це були страшні часи.
— Російські солдати були зовсім молоденькими, років по 18–20, — згадує жінка. — Начебто ще й самі діти, але ми їх дуже боялися, бо це вороги. А одного разу керівництво Рясного сказало мені, що росіяни зайшли до школи, побачили на стенді Дошки пошани фотографії воїнів АТО і почали шукати їхні родини, аби розстріляти. У цих списках були і ми.
Особливо родина боялася за доньку-підлітка.
Тому вони за один день покинули свій дім і почали переховуватися.
Три тижні Юлія з дітьми жили то в чужих порожніх хатах, то у свекрухи. Допомагали й сусіди.
Свекруха, коли виходила з дому, зачиняла онуків на замок, щоб у разі візиту окупантів було видно, що вдома нікого немає.
А сусідський дідусь узагалі видав дітей Юлії за власних онуків.
— Коли російські військові запитали, чия це дітвора, він сміливо сказав, що його внучата, — згадує жінка.
Після звільнення села життя безпечнішим не стало. Рясне постійно перебувало під російськими обстрілами.
— Жити під цілодобовими обстрілами, коли в тебе діти, дуже важко, — каже Юлія.
Будинок, який родині воїна АТО надали ще у 2014 році, став непридатним для життя.
— Коли окупанти зайшли до села, то біля нашого дому облаштували блок-пост. Після звільнення люди казали нам навіть не ходити туди, бо може бути заміновано. Але як не піти до свого дому?
Саме такі історії сьогодні переживають сотні родин прикордоння Сумщини. Російські обстріли змушують людей покидати домівки навіть після деокупації.
Читайте також:
— як російські дрони атакують цивільні автівки на прикордонні;
— матеріал про ситуацію у Великій Писарівці після масованих атак;
— історії жителів прикордонних сіл, які втратили житло через війну.
У 2023 році родина виїхала до Сум.
— Спочатку жили у кумів, а потім почали шукати житло. Це було дуже важко, бо тоді все прикордоння масово евакуйовувалося до Сум, — розповідає Юлія.
Допомогли знайомі, які знайшли квартиру. А свекрусі надали прихисток у гуртожитку для переселенців.
Жінка каже: фінансово триматися допомагав чоловік-військовий.
Діти продовжили навчання дистанційно у своїх школах. Згодом Юлія разом із сином навіть виїжджала до Чехії, де працювала на підприємстві, але через три місяці повернулася до Сум.
Попри все пережите, Юлія намагається говорити про життя оптимістично.
— Я працюю на виробництві пресервів. Робота важка — по 10 годин на ногах, але не скаржуся, — каже переселенка.
Чоловік продовжує служити в ЗСУ.
Донька навчається у Львові на льотчицю
Син здобуває професію автослюсаря та проходить практику на СТО.
Разом із сином жінка орендує квартиру у Сумах.
— За житло платить чоловік. А моєї зарплати вистачає на повсякденне життя.
Та попри адаптацію до нового життя, родина дуже сумує за Рясним.
— Ми розуміємо, що повернення додому поки немає, — говорить Юлія. — Тут добре, але це не дім. Я навіть квітів посадити не можу. Бо не вдома.
І додає: вони навіть не знають, у якому стані зараз їхній будинок.
Сподіваємося, що колись родина Юлії знову збереться за столом у своєму квітучому дворі в Рясному.
Оксана Ковальова
З повним текстом статті Оксани Ковальової можна ознайомитися на сайті медіа «Ворскла», а також у друкованому випуску газети.
Передплата на друковану та PDF-версію «Ворскли» триває постійно. Отримувати PDF-версію видання можна в будь-якому куточку України та світу.
Читайте більше історій про життя прикордоння Сумщини, евакуацію, долі переселенців та наших захисників на сайті медіа «Ворскла».
