Наша перекличка земляків триває. І що більше приходить нових коментарів, то чіткіше видно: це вже давно не просто карта з назвами міст і країн. Це історії людей, яких життя розкидало по світу, але які все одно залишаються прив’язаними до рідного краю.
Одна з наших читачок дуже точно написала: «Ми як ниточки з клубка розбіглись по світу. Але у кожного в серці залишився вузлик, наша прив’язаність до рідних міст і сіл. Маємо велику надію, що в скорому майбутньому ми повернемося в наш клубочок, наше рідне селище! Буде гірко, тяжко, але ми виберемось з руїн! Нехай тільки закінчиться війна і повернуться живими чоловіки!»
Мабуть, кращого образу для нашої переклички й не придумаєш.
Петро Кулик написав коротко: «Велика Писарівка. Зараз в м. Галіфакс, Канада».
Так на нашій карті з’являється ще одна нова країна — Канада. Від Великої Писарівки до Галіфакса — тисячі кілометрів. Але для нашої переклички ця відстань вимірюється не лише географією. Бо людина все одно починає свою відповідь із двох слів: «Велика Писарівка».
І це, мабуть, найважливіше.
Ще одна нова відповідь — від Олександра Яковенка: «Я з Рябини, зараз в Америці. Тимчасово».
Одне слово тут важить більше за довге пояснення. Тимчасово.
Бо для багатьох наших земляків навіть життя в іншій області, іншій країні чи на іншому континенті сприймається не як новий остаточний дім, а як вимушена пауза. Рябина для Олександра Яковенка нікуди не поділася.
Анатолій Гонтаренко народився в Ямному. Нині працює за кордоном. Але відповів він зовсім не так, як більшість учасників переклички: «Я не можу чітко визначити місце проживання, бо його нема. Я народився в Ямному, зараз працюю за кордоном і все».
Ця фраза дуже точно передає стан багатьох людей, яких війна позбавила не лише будинку, а самого відчуття постійного місця. Є країна, де працюєш. Є місто, де тимчасово живеш. Є кімната чи квартира. А дім — зовсім в іншому місці.
Зовсім інша історія у Віри Жидкової. Вона поїхала з Великої Писарівки до Харкова ще 1967 року, одразу після закінчення школи. Там здобула освіту, вийшла заміж, виростила двох дітей, забрала до себе маму.
Минуло майже шість десятиліть. До рідних місць востаннє приїжджала у 2016 році. Але Велика Писарівка залишилася з нею на все життя.
«Рідні місця, рідний дім, ця неймовірно красива природа моєї рідної землі ніколи не забудеться! Це були найщасливіші моменти мого життя!» — написала Віра Жидкова.
Сьогодні особливо важко усвідомлювати, що немає вже ні рідної хати, ні тієї вулиці, якою вона її пам’ятає. Колишня вулиця Горького тепер має назву Покровська. Але для людини це все одно та сама вулиця дитинства.
«Залишились тільки спогади», — пише землячка.
І завершує своє повідомлення словами: «Я бажаю всім землякам миру та спокою, перемога буде за нами! Нехай береже вас Господь!»
Ця історія ще раз доводить: наша перекличка — не лише про тих, кого війна змусила виїхати останніми роками. Вона й про тих, хто залишив рідний край десятиліття тому, але так і не перестав вважати його своїм.
Олена Смирнова написала, що вона з Лукашівки. Після одруження разом із чоловіком 35 років прожила у Спірному. Нині вони мешкають на Івано-Франківщині.
Ще одна ниточка від нашого прикордоння простягнулася на захід України. І знову — за однією назвою області стоїть ціле прожите життя.
А ця історія нас особливо потішила. Оксана Солощенко з Сум написала: «Привіт із Західної Фландрії, Бельгія».
І додала, що побачила в бельгійській газеті матеріал про нашу «Ворсклу». До речі, пані Оксана надіслала й фото.
Оце вже справді той випадок, коли можна без перебільшення сказати: «Ворскла» об’єднує.
Наші земляки сьогодні живуть у різних областях України, країнах Європи, Америці, Канаді. А десь у Західній Фландрії людина відкриває місцеву газету — і раптом бачить знайому назву. Назву газети, яку читали вдома.
І відстань між Бельгією та Великописарівщиною на якусь мить стає меншою.
Фото: Оксана Солощенко надіслала світлину бельгійської газети, в якій побачила розповідь про «Ворсклу».
Можна довго перераховувати нові точки: Галіфакс, Америка, Івано-Франківщина, Західна Фландрія. Можна додавати їх на карту. Але головне все одно не це.
Головне — що люди озиваються. Пишуть, звідки вони. Пишуть, де живуть тепер. Згадують свої вулиці, села, сусідів, школи, батьківські хати.
І майже кожна нова історія повертає нас до того самого образу: ми справді розбіглися по світу, як ниточки з одного клубка. Але вузлик у серці залишився.
Тому наша перекличка триває. Пишіть, звідки ви родом і де живете зараз. Адрес не потрібно — достатньо назви міста, села, області чи країни. А якщо поруч із вами є наші земляки — розкажіть і про них.
Бо, можливо, ми давно живемо за сотні чи тисячі кілометрів одне від одного. Але своїми бути не перестали.
