У нашої переклички знову є продовження. І цього разу воно вийшло особливим: дитина серед своїх найзаповітніших бажань пише «хочу у Велику Писарівку», одна землячка в Харкові допомагає евакуйовувати інших із-під обстрілів, інша не знає, чи вціліла її хата. А на сторінки «Ворскли» після довгої перерви повертається поезія Валентини Кондратової — тепер уже як пам’ять про земляків-воїнів, яких не дочекалися вдома.
Ця перекличка давно перестала бути просто відповіддю на запитання «де ви тепер?». Ви самі розширили її межі. Розповідаєте, як живете, кого зустрічаєте, що сниться ночами, за чим сумуєте, кому допомагаєте, про що мріють ваші діти й онуки.
А отже, поки з’являються ваші історії — нам є про що писати.
Давнім читачам нашої газети добре знайоме ім’я Валентини Кондратової. Колись її вірші нерідко з’являлися на сторінках «Ворскли».
Зараз пані Валентина живе у Харкові, але Велика Писарівка залишається з нею.
І ось після довгої перерви її поезія знову повертається до читачів «Ворскли».
Тільки тепер зовсім інший час і зовсім інші рядки.
У цьому вірші — віра у повернення й відбудову Великої Писарівки. Але передусім — пам’ять про загиблих воїнів-земляків. Про людей, які жили поруч, віталися на вулиці, були сусідами, родичами, знайомими.
Їхні імена мають звучати.
Бо це ще одне нагадування нам, живим, кому ми завдячуємо можливістю прокидатися вранці, працювати, ростити дітей і чекати того дня, коли зможемо повернутися додому.
Я вірю, ми повернімось додому,
Й піднімемо ми все з руїн.
Коли? Це Богу лиш відомо,
Але, я вірю, встанемо з колін.
І зацвіте калина коло хати,
І соловейко заспіває у гаю.
І вийде на поріг згореваная мати…
Та син її далеко, в Божому раю.
Не вийде з танку вже Кузьмінський Міша,
Мені не скаже «драстуй» Славік Твердохліб.
Не посміхнеться вже Єременко Сергійко…
І той, і той, і той — був мій сусід.
І Ваня Кушнірьов — це мій племінник.
Не запитає в мене: «Як діла?»
Розкаже нам про «ад»
Остапенко Григорій,
Як пробивавсь додому по стежках.
Як кров засліплювала очі,
Свідомість, як каламутная вода.
А йти вже не ставало мочі…
Корейці мертві розкидані туда й сюда.
Сопєльник Саша не пожме вже, Гриша, тобі руку,
Він в небеса далеко відлетів.
А Кальченко Віталій взяв на поруки
Скоромного Вітальку, й із ним спочив.
І це не всі, про кого написала,
Сумую гірко, і душа болить.
Що гине й гине цвіт нашої Вкраїни,
І кожен день чиясь душа на небо відлетить.
Коли ж скінчиться ця кривавая війна?
Коли обійме мати сина?
Всі кладовища флагами майорять…
Ці матері не діждуться своєї вже дитини.
Моя Велика Писарівка —
Кричить душа, і серце рветься,
За що спаплюжена наша земля?
Скрізь сльози, сум, руїни, вбивства,
Як від нашестя Мамая.
Мої маленькі правнучата-янголята,
Вони не розуміють, що таке війна.
До Бога простягають рученята,
Щоб оминула їх оця біда.
Я вірю, ще розквітне наша Велика Писарівка,
Й не полетять у вирій журавлі.
І ластівка зів’є гніздечко коло стріхи,
І буде мир і спокій на землі!!!
Піду до Ворскли, змию сльози,
Що закипіли на моїх очах.
Всміхнеться сонечко мені яскраво…
І селище не буде в бур’янах!!!…
Я хочу крикнути у Всесвіт правителям усім:
Та зупиніть же ви криваву цю війну!!!
Щоб не бриніли сльози в діток від страху…
Й зустріла мати живого сина, а не труну…
Валентина Кондратова
Після вірша Валентина звернулася до земляків:
«Мої земляки! Пишу це зі сльозами на очах. Може, щось не так — то пробачте, писала ці рядки серцем. Бажаю всій Україні скорішого миру!»
І, мабуть, саме тому цей вірш не хочеться розбирати на красиві цитати. Його треба просто прочитати від початку до кінця.
І згадати названих людей.
А наступна історія складається всього з кількох слів.
Валентина Отінова розповіла, що на першому уроці дітям дали просте завдання: написати свою мрію чи бажання.
Її онук написав:
«Хочу у Велику Писарівку».
«Відразу накотилися сльози. Скільки спогадів про нашу школу у дітей! Вона найкраща», — написала Валентина.
Дорослі можуть довго розповідати про зруйновані будинки, покинуті городи, дороги, двори, кладовища.
А дитина вмістила все у чотири слова.
Хочу у Велику Писарівку.
І пояснювати тут справді нічого не треба.
Людмила Румянцева зараз живе в Харкові разом із мамою, донькою Іриною та онукою Ярославою.
Працює у школі помічницею вихователя.
А ще Людмила — волонтерка Червоного Хреста України і задіяна в евакуації людей, які виїжджають із зон активних бойових дій Харківської та Донецької областей.
У нашій перекличці вже було чимало розповідей про те, як самі великописарівці залишали свої домівки. Хтось їхав із дітьми. Хтось вивозив літніх батьків. Хтось брав лише найнеобхідніше, бо думав, що повернеться через кілька днів.
Людмила тепер зустрічає людей, для яких усе це тільки починається.
За сухим словом «евакуація» вона щодня бачить конкретних людей, їхні сумки, страх, розгубленість і надію.
Землячка, яка сама знає ціну втрати звичного життя, тепер допомагає іншим урятуватися.
Ніна Табалова народилася у Великій Писарівці, а зараз живе в Києві.
Її розповідь нагадує маленьку карту селища, якої не знайдеш у жодному навігаторі.
«Рідні місця завжди живильний ручай. Вічний», — написала Ніна.
І почала перелічувати знайомі великописарівцям назви:
Чхурики. Шатравка. Вигін. Причепилівка.
Згадала друкарню, де працювала. Лікарню. Пологовий будинок. Банк. Свою колишню хату.
У Великій Писарівці Ніна була у 1986 році, потім — у 2012-му. Разом із сестрою довго ходили селищем, фотографували, ходили до річки.
Хіба могли тоді подумати, наскільки цінними стануть ці звичайні фотографії?
«Все рідне до болю в душі. А тепер плачу», — пише вона.
Саме такі спогади теж треба записувати.
Бо для сторонньої людини Чхурики, Вигін чи Причепилівка — лише незрозумілі назви.
А великописарівцеві достатньо почути одне слово — і перед очима вже своя вулиця, стежка, сусідський двір, дитинство.
Антоніна Богатир нині живе у Роменському районі.
Живе одна. Добре, що поруч є родичі — допомагають, підтримують, співчувають.
Але Антоніна не знає головного: що зараз із її домом у Великій Писарівці.
«Не знаю, що там дома — чи хата ціла, чи розбили. По вулиці немає нікого, повиїздили».
І наприкінці:
«Душа пече, а серце плаче».
Є люди, які вже знають, що їхнього будинку немає.
А є ті, хто живе з невідомістю.
Іноді вона не менш болюча.
Ось із таких історій і складається наша перекличка.
Сьогодні це поезія про загиблих земляків. Завтра — дитяча мрія повернутися до своєї школи. Потім — спогад про давню назву куточка селища або розповідь людини, яка на новому місці допомагає іншим.
Ми нічого цього не вигадуємо. Все це приносите ви.
Тому, земляки, не лише читайте.
Пишіть нам:
Де ви зараз? Як живете? Де працюєте? Хто з рідних із вами? Чи зустрічаєте земляків? Що найбільше пам’ятаєте про Велику Писарівку чи своє село? Про що мріють ваші діти й онуки?
Розповідайте про людей, яких варто згадати.
Надсилайте фотографії — теперішні й старі.
Згадуйте назви вулиць, кутків, річок, ставків, магазинів, шкіл — усе, що для вас означає дім.
Бо поки ви розповідаєте — наша перекличка матиме продовження.
Своїх не губимо. «Ворскла» об’єднує.
Читайте також
