Земляки продовжують відгукуватися. Хтось пише з сусіднього Тростянця, хтось — із Полтавщини, Борисполя чи Івано-Франківська, хтось — із маленького німецького Фрайзінга. І що довше триває наша перекличка, то більше розуміємо: ми збираємо вже не просто географію. Ми збираємо нашу розкидану по Україні й світу великописарівську спільноту.
Рядок із вірша Тетяни Надточій — «Хай на карті обрис не зникає» — став своєрідним гаслом цієї спільноти.
А ще дедалі частіше згадується інший образ, який подарувала нам одна із землячок: ми, мов ниточки з одного клубка, розбіглися по світу, але в кожного залишився вузлик, що тримає біля рідного дому.
Нові коментарі це знову підтверджують.
Особливо боляче відгукнулася Людмила Мельниченко із Лукашівки, яка нині живе на Полтавщині.
Її коментар був російською, але передаємо його українською:
«Добре, що ви можете написати, знайти одне одного. А нашого села Лукашівки вже, мабуть, не буде на карті України таким, яким ми його пам’ятаємо. Воно знищене повністю, немає жодного цілого будинку. Живу в Полтавській області. Душа болить за Батьківщиною, за тим, що не можемо навіть на кладовище потрапити».
Людмила вірить, що Велика Писарівка відновиться. А от доля маленьких навколишніх сіл викликає в неї значно більше тривоги.
І тут наше «Хай на карті обрис не зникає» звучить уже зовсім не як красивий рядок.
Бо йдеться буквально про села, від яких можуть залишитися назва, пам’ять і люди, розкидані по різних областях та країнах.
Наталія Сорокопуд нині всією родиною живе у Борисполі.
Але її короткий коментар — зовсім не про нове місто:
«Думкою я дома, але повертатись нема куди… Немає будинку, майже немає і вулиці…»
Мабуть, саме тому в нашій перекличці дедалі менше значення має саме слово «переїхали».
Люди не просто переїхали. Вони залишили дім, якого іноді вже фізично немає.
До речі, у Борисполі живуть й інші наші земляки. У коментарях раніше відгукувався Олександр Сорокопуд із Великої Писарівки, з Острівської.
Відгукнулася ще одна Тетяна Гордієнко. Наголошуємо — це інша наша землячка, не та Тетяна Гордієнко, яка раніше писала із Сум.
Її родина оселилася у Тростянці.
«Гарне красиве місто, добрі люди, які пережили окупацію і знають, що таке війна. Але серце наше вдома, у рідній Великій Писарівці».
Тростянець у нашій перекличці вже не нова точка. У файлах із коментарями є, зокрема, родина з Олександрівки, яка також нині живе там.
Але одна точка на карті може означати десятки зовсім різних доль.
Антоніна Яковенко відгукнулася з Німеччини. Вона із Ямного, а нині живе у невеликому місті Фрайзінг приблизно за 60 кілометрів від Мюнхена.
«Маленьке, дуже гарне містечко», — так вона описує теперішнє місце проживання.
Фрайзінг на нашій карті вже з’являвся серед закордонних точок. Але для переклички важливі не лише назви. Важливо знати, хто за ними стоїть.
Є й значно коротші маршрути. Олександр Лейба написав: «Ми з Ясного, живемо в селі Кудряве Охтирського району».
Кілометрів між старим і новим місцем проживання тут незрівнянно менше, ніж до Німеччини чи Канади. Але для прикордоння поняття «близько» давно перестало означати «можна просто поїхати додому».
Дуже точно сенс нашої переклички сформулював Микола Приходько.
Він написав, що ініціатива «Ворскли» згуртовувати писарівчан по всьому світу важлива не лише сьогодні. Вона потрібна для того, щоб зберегти пам’ять про рідне селище і передати її наступним поколінням.
«Це наше коріння», — фактично підсумував він.
І з цим важко не погодитися.
Бо дітям і онукам тих, хто сьогодні живе у Борисполі, Тростянці, на Полтавщині чи в Німеччині, хтось має розповісти, де була батьківська хата. Як називалася вулиця. Де ходили до школи. Якою була Ворскла. Де стояли школа, клуб, магазин, церква, міст.
Може статися, що частину цього вони побачать уже лише на фотографіях.
Але це не означає, що воно має зникнути з пам’яті.
Під нашими публікаціями вже є люди з Ірпеня, Мукачевого, Дніпра, Богодухова, Тростянця, Борисполя, Полтавщини, Німеччини, Польщі, Фінляндії, Норвегії, США та багатьох інших місць. У коментарях, наприклад, є великописарівці в Ірпені , земляки з Плівки в Мукачеві , із Ямного — у Дніпрі .
Але ми дедалі більше переконуємося: карта — лише спосіб побачити масштаб.
Справжня цінність переклички — у людях.
У тому, що хтось читає знайоме прізвище й відгукується. Хтось знаходить односельця. Хтось просить: «Обізвіться, хто поруч». У коментарях уже є прямі спроби відшукати родичів та давніх знайомих.
Пишіть у коментарях, звідки ви родом і де живете зараз.
Розкажіть, як ви. Чи є поруч земляки. Чого найбільше бракує з дому. Кого хотіли б знайти.
І цього разу додаємо ще одне: можна залишати у коментарях і фото. Себе, своєї родини, місця, де зараз живете, або давню світлину з рідного села.
Нехай ця перекличка буде не лише картою, а великим спільним альбомом нашої Великописарівщини.
Ми справді розбіглися по світу, наче ниточки з одного клубка.
Та нитки не обірвалися.
«Хай на карті обрис не зникає».
«Ворскла» об’єднує.
Читайте також
