Гай-гай, як давно це було…
Здається, що ще тоді, коли дерева були більші, трава зеленіша, а редакційний чай (чи щось інше) — міцніший. Та й справді давно було — у минулому сторіччі!
20 травня 1996 року. Саме того дня Сергій Анатолійович Дєньгін, головний редактор, прийняв мене до газети «Ворскла» на посаду фотокора.
Він тоді глянув на мене уважно —з прицілом ( як тоді любили писати у передовицях), — і сказав:
— Спробуй. Не сподобається — скажеш.
Сподобалося. І досі не кажу, що не сподобалося.
Минуло 29 років, а я все ще тут — з любов’ю до газети, до редакції, що з роками стала не другою домівкою, а першою. Бо тут пройшла більша частина дорослого життя.
У той пам’ятний перший день я прийшов не сам — за мною хвостиком притупцяли мої діти. Вони хотіли подивитися, де татко буде працювати.
Заходять, слухають мене, а потім розпитують:
—А що таке гідрофот? А лінотип — це такий динозавр?
Редакція тоді була інша. Двері — дерев’яні, добрі такі, ще з епохи, коли щось будували «на віки». Вони скрипіли, але впускали.
Зараз — металеві. Надійні. Мовчазні. Та зараз не відчиняються — після вибуху заклинило. Але ми тримаємося. І будівля тримається, хоча й поруйнована. Чекає повернення нашого та ремонту.
Тоді й фото це зробили на порозі редакції.
Зараз онучка вже старша за тих моїх малюків, які тоді бігали між рулонами паперу, шукали лінотип і просили понатискати на клавіші, щоб випадали гарячі гранки з того динозавра.
Дітки виросли, багато чого вже не так, як колись. А ми з дружиною Наталкою не змінюємося. Як фокус на доброму знімку — чіткі, живі, трошки з зернистістю, але душею — кольорові.
Іноді ловлю себе на думці: якби тоді мені хтось сказав, що все буде ось так — я б, певно, ще швидше побіг у ту редакцію. Бо це не просто робота. Це життя з ароматом друкарської фарби, редакційного чаю (чи чогось міцнішого) і щоденної любові до справи, яку робиш.
Так було. Так буде!
Олексій ПАСЮГА
