Її доньки розповідають французам про війну, поки вона допомагає армії та тримає спільноту разом
Для мільйонів українців, які були змушені тікати від війни, життя за кордоном — це шлях, сповнений випробувань. Це щоденна боротьба за виживання, адаптацію в чужій країні та збереження власної ідентичності.
Історія родини Світлани Єщенко, про яку ми писали раніше, нагадує світу, що війна ще не закінчилася.
У пошуках безпеки
Світлана родом із прикордонної Великої Писарівки, останні кілька років жила в Одесі. Коли над містом залунали вибухи, вона зрозуміла, що найважливіше — врятувати дітей. Разом із доньками, 13-річною Марією та 9-річною Ангеліною, вони сіли в евакуаційний автобус і через Болгарію дісталися Франції. У чужій країні, не знаючи мови, Світлана почала все з нуля, шукаючи роботу та житло, але не втратила віри.
Голос дітей — свідчення правди
Незважаючи на труднощі, родина Єщенко активно долучилася до життя французького містечка. Дівчатка пішли до місцевої школи, де тепер розповідають одноліткам про війну в Україні. У позаурочний час вони займаються українськими народними танцями, які для них організувала тренерка зі Львова — також вимушена переселенка.
Якось дівчатка навіть виступили на французькому радіо. Їхні слова, сповнені болю та правди, зворушили багатьох слухачів.
«Коли я почула вибухи, то дуже злякалася, — розповіла Ангеліна. — Я бачила, як люди бігли в бомбосховища і як важко було пересуватися стареньким і хворим. Я вся трусилася від страху, навіть улюблену іграшку не могла втримати в руках. Мені подобається у Франції, але я дуже хочу додому, бо там залишилися наші тато і бабуся».
Старша Марійка згадувала про можливості, які були в Україні: спортивні секції, гуртки та багато друзів, які залишилися вдома. Проникливі слова з вуст дітей особливо переконливо нагадують світові, що війна триває.
Боротьба із втомою та забуттям
Світлана зізнається, що їй боляче чути звинувачення в зраді від тих, хто залишився в Україні. Вона наголошує: «Мій вибір був зроблений заради дітей. За кордоном я не сиджу склавши руки, а активно допомагаю Україні, займаючись просвітницькою роботою».
Разом із іншими українцями жінка організовує виступи на вулицях французьких міст, збирає кошти для української армії та волонтерських організацій. Вона бореться з втомою, яку відчувають іноземці від новин про війну, і не дає світові забути про те, що відбувається.
Сила єдності: українська спільнота у Франції
Світлана Єщенко — це лише один приклад неймовірної стійкості, яку демонструє вся українська громада у Франції. Переселенці активно долучаються до проєктів, що зміцнюють українську спільноту та підтримують свою країну з-за кордону.
Ці ініціативи є багатогранними: від гуманітарних місій, де волонтери збирають кошти та допомогу для ЗСУ, до культурних та освітніх проєктів. Наприклад, відкриваються суботні школи, де діти вивчають українську мову та історію, аби не втрачати зв’язок із Батьківщиною. Організація виставок, концертів та фестивалів допомагає розповідати французам правду про війну та багату українську культуру. Завдяки таким ініціативам, українці у Франції залишаються єдиним і сильним голосом, що відстоює свободу і мир.
Сила духу української жінки
«Робота — це моя віддушина. Чим більше я зайнята, тим менше вигораю емоційно, — розповідає Світлана. — Я працюю в дитячому садочку, і усмішки моїх вихованців не дають мені впасти духом. Коли діти питають: «Ти сумуєш?», здається, відкривається друге дихання, і я стаю сильнішою».
Якось французи ставили виставу про силу українських жінок, і Світлану запросили виступити. Вона цитувала Тараса Шевченка і намагалася донести важливий меседж: українські жінки сильні та незламні, і вони не одні у своїй боротьбі.
«Я щодня говорю собі, що прожитий день у вимушеній евакуації — це вже подвиг, — каже Світлана. — Мої доньки — це мої два крила, заради яких я маю прокидатися з посмішкою на обличчі. Добрі справи — це найкращий психолог, який рятує».
Від 60 тисяч українських біженців у Франції: куди звертатися по допомогу та як отримати захист
За інформацією різних офіційних джерел, станом на 2024-2025 роки кількість українських біженців, які мають статус тимчасового захисту у Франції, становить від 60 до 70 тисяч осіб. Ця цифра є значно меншою, ніж у сусідніх країнах, і пояснюється кількома факторами, зокрема: Франція знаходиться на значній відстані від України; українські біженці часто стикаються з надмірною паперовою тяганиною; рівень фінансової допомоги у Франції нижчий, ніж, наприклад, у Німеччині.
Куди звернутися за допомогою у Франції?
Щоб отримати тимчасовий захист, для цього слід звернутися до префектури (préfecture) або пункту прийому українських біженців у місті прибуття. Там нададуть інформацію та допоможуть оформити документи.
На місці можна отримати тимчасовий дозвіл на проживання (APS), що дає право на легальне перебування у країні; працевлаштування; доступ до медичної допомоги.
Служба SAMU Social: зателефонувати за номером 115. Це загальнонаціональна служба, що надає екстрену допомогу з розселення.
Українські біженці мають право на медичне страхування (PUMA). Для цього необхідно звернутися до місцевого відділення Страхової каси первинної медичної допомоги (CPAM).
Після оформлення тимчасового захисту можна отримати фінансову допомогу від Французького офісу імміграції та інтеграції (OFII).
Організації, що надають допомогу:
Червоний Хрест (Croix-Rouge): надає гуманітарну, соціальну та психологічну підтримку.
Французько-українські асоціації: існує багато місцевих асоціацій, які допомагають з інтеграцією, надають інформацію та організовують різні заходи.
За кількістю українських біженців Франція знаходиться далеко не в першій десятці країн. Станом на 2024-2025 роки, вона посідає одне з найнижчих місць серед країн ЄС за кількістю прийнятих українців, що мають статус тимчасового захисту. Незважаючи на це, українці вдячні, що їх приймають, і почуваються захищеними у чужій країні.
Лідерами за цим показником є Німеччина, Польща, Чехія, Велика Британія (хоча не є членом ЄС, також приймає велику кількість біженців), Іспанія.
«Ми повернемося додому. Обов’язково!»
Історія Світлани Єщенко — це історія тисяч українців, які вимушено покинули домівки, але мріють повернутися. Їхня боротьба триває не на полі бою, а в серцях і думках людей по всьому світу. Це щоденний подвиг, який доводить: українська нація єдина і незламна, незалежно від того, де її представники перебувають. «Дуже хочеться додому, у те життя, що було до війни. Ми скучили за рідними, — говорять Марійка й Ангеліна. — І за школою, і за друзями, вони нас, мабуть, зачекалися…». І саме ця дитяча мрія, чиста й непохитна, є найсильнішою обіцянкою того, що Україна обов’язково переможе і поверне своїх дітей у затишні обійми рідної землі.
Олена ТЯГЛЕНКО
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ “Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією”, який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
