У кожної людини є день, коли він прийшов у цей світ. А от у нашого земляка з с. Братениці Великописарівської громади Віктора Макарова, як він вважає, таких днів народження аж три. Напевно, кожен із нас не раз чув вислів «У сорочці народився», коли зазвичай так кажуть про людину, якій вдалося уникнути біди і вижити, завдяки щасливому випадку. Подібне трапилося і з Віктором Геннадійовичем, про якого вже неодноразово згадували на сторінках «Ворскли» як про гідну людину, мужнього механізатора і благородного донора.
Жителі с. Братениці – це герої сьогодення у прямому значенні слова. Без світла й інтернету, без можливості дочекатися «швидкої» чи МНС-ників, вони мужньо долають усі виклики прикордоння, а головне – продовжують працювати і жити на своїй землі.
Третій рік війни вже навчив братеничан пристосовуватися до всіх надзвичайних обставин, бути відчайдушними і згуртованими, ділитися останнім і розуміти чужий біль. І ніхто не зможе зламати їхнє бажання вирощувати хліб, виховувати дітей.
Сіяти під обстрілами, рятувати поля від шкідників, збирати врожаї на замінованих полях, ремонтувати побиту ворогом техніку, платити податки й донатити на армію – все це під силу нашим аграріям.
Механізатор Віктор Макаров більше тридцяти років працює на землі, а сьогодні, в умовах війни, він, як ніколи, розуміє важливість своєї професії.
Газета «Ворскла» вже писала, як восени минулого року Віктор Макаров виїхав у поле фермерського господарства ім. Шевченка (керівник Анатолій Мороз), в якому працює, на збирання соняшнику, й через деякий час його техніка наїхала на невідомий предмет. Стався потужний вибух. На щастя, він дивом залишився живим, а комбайн дуже потрощило. Той страшний день Віктор Геннадійович вважає другим днем народження, і що, мабуть, він «народився в сорочці».
Нещодавно, 11 червня, Віктор Геннадійович, як і зазвичай, виїхав на самохідному обприскувачі в поле для обробітку сої гербіцидами. В небезпечних умовах кожен намагається якомога швидше виконати всі необхідні польові роботи. Останнім часом збільшилася кількість розвідувальних ворожих дронів, що коректують приціл, то ж у будь-який момент може початися ворожий обстріл. Коли техніка в полі працює, – вибухів не чутно, та й дослуховуватися до них немає часу. Але того дня раптом пролунав сильний вибух! Працівники, які підвозили воду, розповідали, що чули «вихід» по той бік кордону, після якого відразу стався «приліт» безпосередньо по техніці, на якій працював Віктор Макаров. Виходить, ворог вислідив свою «жертву». На щастя, механізатор залишився живим і вже вдруге ніби «народився в сорочці». Як усе відбулося, й сам не знає, навіть не встиг зрозуміти. Це вже потім, коли оговтався, уявив, що могло б бути. Техніка ж постраждала, її потрібно буде відновлювати.
Працівники господарства постійно виконують свою роботу у складних умовах, адже поля знаходяться в безпосередній близькості до кордону з ворогом, тож у будь-яку хвилину може бути раптовий обстріл, а також небезпечними на полі є міни, які можна не помітити і випадково наїхати. І ризик для життя є постійним.
– Перший обробіток гербіцидом, коли я виїжджав технікою в поле, мені обійшовся благополучно, а другим разом ось таке трапилося, але, дякувати Богу, я залишився живим. Тепер у мене вже аж три Дні народження: перший – це справжній, у грудні, інші два, «набуті», – у вересні і в червні, коли я дивом залишився живим. Тож буду святкувати тричі на рік», – не втрачаючи почуття гумору, розповідає наш земляк.
Війна змінила життя людей, а от їхня праця залишається важливою і незмінною.
У сільгосппідприємстві всі спеціалісти, як і торік, продовжують трудитися на землі. Вони залишилися вдома, нікуди не виїжджали. Правда, у двох із них ворог зруйнував домівки, тож вони виїхали до м. Богодухова. Керівник господарства Анатолій Мороз, розуміючи нелегке становище своїх працівників, забезпечив їм підвезення до господарства. У селі важко знайти якусь роботу, тож люди дорожать своїми робочими місцями.
«Наші люди продовжують жити й працювати: хто у фермерському господарстві, а хто на власному, підсобному. Виїхали лише родини, в яких є діти, щоб їх убезпечити від обстрілів, – розповідає Віктор Геннадійович. – Ми з дружиною залишаємося вдома. Жаль, що нашим дітям, які поїхали колись із рідної домівки до міста, небезпечно їхати на гостину. Ми розуміємо, що їм хочеться додому, але ж нехай буде так, як краще, тож самі стараємося з’їздити до них, щоб зустрітися й побути якийсь час разом. Ось так і живемо. А головне – не втрачаємо надію на перемогу, адже по-інакшому не можна. Перш за все, ми віримо в перемогу вдвічі сильніше, бо наш син боронить рідну землю від ворога, то ми знаємо, що все буде добре».
Олена ТЯГЛЕНКО
