Ніні Гришко – без місяця 65 років. Жінка народилася і виросла в селі Бандури Рибальського старостату Грунської громади Охтирського району, але все своє доросле життя мешкала в Харкові. Та коли на початку війни ворог нещадно його гатив, повернулася додому, на рідну Охтирщину. Ми поспілкувалися з пані Ніною та розпитали, чи важко переформатуватися з міської мешканки на сільську, та як їй зараз живеться в невеликому селі, де немає і 70 осіб
— Я пропрацювала вихователькою Харківського дитсадочка не одне десятиліття, і навіть коли досягла пенсійного віку, продовжувала ходити на роботу, — розповідає Ніна Гришко. — А потім російські військові розбомбили наш дошкільний заклад, і увесь персонал перевели “на простой”. Залишившись без роботи, я приїхала до батьківської хати, що довго стояла занедбаною та нежилою. Довелося докласти зусиль, аби привести її до жилого стану. Грошей на ремонти немає, на дрова — теж. Тому обійшлися власними силами (паркан поставила донька Світлана – прибила дошки), а піч топлю хмизом та гілочками, які то назбираю, то наламаю. Бандури вже перетворилося з села на звичайний хутір: тут мешкає зовсім мало людей, деякі — наїздами. Я теж тут не постійно, адже час від часу їжджу навідуватися до Харкова, наводжу лад у дитсадочку після обстрілів.
Зі слів співрозмовниці, життя в Бандурах теж спокійним не назвеш, бо над головою літають ракети і шахеди. Та все ж таки літають – це не стріляють, тому й сидить тут.
— Єдине, чого мені не вистачає, так це роботи, — зізнається Ніна Павлівна. — Відчуваю себе нереалізованою, і від цього дуже страждаю. Хотіла влаштуватися в охорону до Охтирської фірми, бо чоловіків забирають до війська, вакансії відкриті. Але мене не взяли: не підхожу за віком. Потрібно до 60 років, а мені вже майже 65. Та я обурилася, мовляв, є сорокарічні «Чахлики Невмирущі», а я попри свій поважний вік така активна, що куди там молодим! Та все одно не прийняли мене на роботу.
І все ж таки, героїня публікації не опускає руки, а реалізувала себе в якості волонтерки. Зі своєї пенсії постійно донатить на ЗСУ.
— Багато виділити зі свого скромного бюджету не можу, але якусь копійку обов’язково перераховую: хай буде мій внесок на заправку автівки, — каже співрозмовниця.
Також вона допомагає українській армії ще й фізично. Віра Гришко входить до так званого осередку активістів, які плетуть сітки.
— Зараз вже легко плести, бо є спеціальні заготовки для роботи, — вводить нас в курс справи співрозмовниця. — А от раніше люди зносили різні стрий одяг, різні ганчірки іноді зовсім непідходящі, бо не маскували, а привертали увагу, бо виблискували вночі, важкувато було. Доводилося вигадувати різні візерунки, щоб сітка була насправді маскувальною.
Хуторянка зізнається, що в неї найкраще виходить різати тканину, тож вона зосереджується саме на цьому.
— Староста Валентин Рогальський закуповує матеріал на сітки, тож тільки сиди й працюй!, — каже оптимістично налаштована героїня статті. — Він у нас хоч і молоденький, але такий активний! Іде в ногу з часом, втілює якісь новинки для старостату, а головне — він добра і щира людина!
Безумовно, якість життя в населеному пункті залежить і від його керівника. Мешканці Бандурів вважають, що їм дуже пощастило з Валентином Олександровичем. Тож і вони віддячують йому добрими справами та у всьому допомагають.
Взагалі-то, Віра Гришко дуже хоче повернутися до Харкова на постійне проживання, адже дуже сумує за роботою вихователя. Ну а поки що використовує свої методики у вихованні онуків Георгія та Софії, яких просто обожнює. А ще, ця неймовірна пані може безкінечно розповідати про те, як зробити дитинство щасливим, як поводитися з синами та доньками, щоб не травмувати їх психіку, як готувати їх до школи, які книжки читати та в які ігри грати, і багато чого іншого корисного та цікавого. Тож, з задоволенням проконсультує будь кого з приводу виховання діточок!
Оксана Ковальова
