ДОВІРЯЮТЬ РОКАМИ
Ось уже двадцять років, як Ольга Косяк поспішає щодня до своїх підопічних пенсіонерів, без яких уже не уявляє життя. Зранку прокидається і ввечері лягає на спочинок із думками про них: як там вони, що і кому завтра терміново потрібно зробити, а кому можна й пізніше? Як спланувати день, щоб устигнути більше виконати необхідної роботи?
В умовах війни соціальні робітниці, ризикуючи своїм здоров’ям, а то й життям, залишаються в строю і допомагають виживати своїм підопічним.
Комунальна установа «Центр надання соціальних послуг» Великописарівської селищної ради (в.о. директора Вікторія Єременко), у якому працює Ольга Косяк, став для неї другою домівкою, бо вона надзвичайно відповідальна за людей, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги за місцем проживання. Робітниця вболіває за всіх своїх підопічних, як за своїх рідних. Пенсіонерки їй довіряють не лише виконувати хатню роботу чи зварити обід, а й родинні секрети, радяться з нею, планують завтрашній день.
МАЛЕНЬКЕ СВЯТО ДЛЯ ПІДОПІЧНИХ
Загалом до війни у відділенні соціальної допомоги вдома «Центру надання соціальних послуг» на обліку перебувало 400 потребуючих допомоги громадян. У зв’язку з переїздом у більш безпечні місця, потребуючих наразі 280.
Дійсно, прихід соціальної робітниці до підопічних – це завжди немов маленьке свято. Саме ця людина подбає про те, щоб у холодильнику були продукти, необхідні ліки – в аптечці, а свіженькі газети, в тому числі і «Ворскла», – біля ліжка.
Така робота, звичайно, не кожному під силу. Це – найдобріші і найдушевніші люди, які стають для потребуючих справжньою родиною.
ЕЛЕКТРОВЕЛОСИПЕД ДОПОМАГАЄ
Народилася Ольга Косяк у с. Люджі Тростянецького району. Її мама родом із с. Спірного, тож Великописарівщина завжди була для неї не чужою. Безпосередньо з Великою Писарівкою доля пов’язала її чверть віку тому, коли вона вийшла сюди заміж і створила власну родину.
Щодня Ольга Миколаївна вирушає в дорогу на своєму незамінному на даний час транспорті –електровелосипеді. «Дякувати Благодійному фонду «Жіночі можливості в Україні», який забезпечив нас, соціальних робітниць сел. Великої Писарівки, електровелосипедами, то ми долаємо відстань із легкістю, хоча буває й під обстрілами, – розповідає вона. – По дорозі зустрічаю своїх земляків, які їдуть автомобілями, мопедами і велосипедами, – всіх вітаю, всім рада».
ЗЕМЛЯКИ – ДРУГІ РОДИЧІ
І зустрічні також подають сигнали вітання і захоплюються незламністю Ольги Миколаївни, адже не кожен зуміє щодня, за будь-якої погоди, долати десятки кілометрів до своїх пенсіонерів. Приємно пані Ользі бачити знайомих, бо останнім часом війна їх розкидала по світу. Хто рухається в напрямку Великої Писарівки, щоб провідати рідний дім, а хто вже повертається звідти у місце тимчасової евакуації, але всі вони інколи майже находу, але ж обмінюються новинами про ситуацію в рідному селищі: де стріляли? чи всі живі? кому прилетіло? «Земляки – це наразі вже як другі родичі. Коли ми їдемо звітувати в свою організацію «Центр надання соціальних послуг», що наразі розмістився у м. Охтирці, й там бачимо своїх колег і знайомих, емоції переповнюють груди. Крім спілкування, у Центрі нам дадуть поради щодо роботи з підопічними, якісь вказівки. Коли нам потрібна якась допомога, то ми звертаємося безпосередньо до завідувачки відділення соціальної допомоги вдома Людмили Григорівни Піддубної, яка нас завжди підтримає у нелегкий час.
ПЕРЕШКОД ДЛЯ СПІЛКУВАННЯ НЕМАЄ
Ольга Миколаївна щодня долає чималу відстань, але вона вже звикла і вважає, що це – не перешкода у порівнянні з тим, що її підопічні потребують уваги і допомоги.
– У березні я також виїхала у с. Спірне. Тоді ж ми вивезли і собак, і котів, і курей. Не могли залишити їх напризволяще. Буває, інколи ночую вдома, але ж, в основному, від’їжджаю в с. Спірне, хоча вже й туди ворог дістає», – розповідає пані Ольга. – На роботу я їжджу з радістю, хоча й війна, адже моя справа приносить мені неабияке задоволення від того, що я комусь допоможу полегшити життя хоч на якийсь час. Пенсіонери чекають не лише фізичної допомоги, для них важливе живе спілкування, особливо в цей нелегкий час. Людям похилого віку завжди не вистачає уваги, – розповідає пані Ольга. – У мене всього наразі семеро підопічних із Великої Писарівки, до яких я навідуюся двічі, а за потреби й тричі на тиждень до кожної. Усі вони дуже хороші люди, і мені з ними пощастило. Коли наше селище у березні ворог інтенсивно обстрілював, мої пенсіонерки виїжджали на деякий час в умовно безпечніші місця, зокрема, в міста Суми, Харків, Охтирку, с. Іванівку. Одна з підопічних залишалася вдома. Наймолодшій із них – сімдесят два роки, найстаршій – вісімдесят чотири».
Два десятки років ранок Ольги Косяк починається з турботи про потребуючих. А це – похід до магазинів, аптеки, щоб наповнити валізу продуктами повсякденного вжитку, ліками. А вдома потрібно прибрати в помешканні, зварити обід. Своїх підопічних пані Ольга обслуговує на декількох вулицях селища. На одній із них, Покровській, що зовсім близько до кордону з ворогом, проживає троє її пенсіонерок. Не може Ольга Миколаївна залишити їх сам-на-сам, бо за них відповідальна, а вони щодня її чекають. Розуміє, як там небезпечно і як їм страшно чути постійні обстріли.
А ВДОМА НАЙКРАЩЕ
Але ж старенькі повернулися додому і нікуди тепер не хочуть їхати, а в селищі все ще дуже небезпечно. Кажуть, що вдома найкраще, і що хай буде так, як буде. І їхнє рішення змінити не можна.
«Сьогодні у самій Великій Писарівці нас працює шість робітниць. Інколи люди запитують, чи страшно мені? Так, звичайно, але ж відповідальність за людей пересилює цей страх. Ну, а як буду взимку добиратися з с. Спірного до своїх підопічних, то думаю, що ми все ж таки повернемося вже остаточно додому, у Велику Писарівку, бо так віримо в перемогу», – говорить пані Ольга.
Ніякі відстані й перешкоди не завадять, в тому числі і війна, коли люди живуть для інших, для добрих справ. І одна з них – Ольга Косяк.
Олена ТЯГЛЕНКО
