Там, де ти є

Що це власне таке — соціальна згуртованість? Насамперед, це здатність суспільства співіснувати, зберігаючи довіру, взаємоповагу та спільні цінності, підтримувати свою спроможність, здатність досягати певної мети, певних цілей.
Сьогодні ми продовжуємо публікувати матеріали у новій рубриці, започаткованій нещодавно в газеті “Ворскла”, присвячену соціальній згуртованості.

Війна… Вже три роки з її початку, а мені здається, що ще не скінчився той перший день 24 лютого 2022 року. Він і досі продовжується той день, який розділив моє життя на до і після. Потім перша загибла дитина, обстріл військової частини в нашому місті, сльози, невимовна людська біль, страждання та розгубленість… Ці перші трагедії показували страшне обличчя війни…».
Такі спогади о.Георгія (Юрій Сірий), настоятеля церкви Архистратига Михаїла, що на околиці Охтирки.
Спочатку священник хоронив загиблих, дорослих і дітей, військових. Ворожі літаки й квадрокоптери постійно літали над Охтиркою, за церквою теж слідкували, і церкві дісталося теж.

о.ГЕОРГІЙ (ЮРІЙ СІРИЙ), настоятель храму Архистратига Михаїла:

« Що робити? Що буде далі? Цього не знав ніхто. Я готував свій храм для порятунку людей, думав, де можна облаштувати операційну, шукав медиків, думав, як ховати дівчат. Я сподівався, що храм не буде ворожою ціллю. У людей розпач і страх. Всі були розгублені й перелякані. Але треба було діяти».
Спогади про ті жахливі дні і ночі і про те, як ми вистояли уже зафіксовані у кіно й літературі, зокрема у творчості охтирчан. Наприклад, у оповіданнях вашої кореспондентки «Там, де ти є» і «Обереги Ніки». І цей матеріал буде із додатками уривків із оповідання. А воно написано на реальних фактах. Війна продовжується, і лютий біль, і лютий бій – теж. І тема соціальної згуртованості набуває важливого значення, бо в єдності наша сила.
«Гусинка «відрізана» від міста і перетворилася на старовинну Гусинську слободу: крамниці зачинені, маршрутки не їздять, немає світла, немає води, немає зв’язку… Вулиця Сумська така тиха, безлюдна, аж моторошно… Блокпост. Бетонні глиби, мішки із піском, присипані снігом, суворі чоловіки з автоматами – це не кіно, це реальність…».


Розгубленість у тих, хто залишився у місті. Як жити далі в таких умовах? Де шукати допомоги? Де взяти хліба? І тут повідомлення на ФБ: « У церкві печуть хліб. Приходьте…».
«Ось і Михайлівська церква. О, Боже! На стінах на білих полотнищах червоні хрести: «Тут люди!» — наче кричать на весь світ. Тоня відкрила важкі двері храму, перехрестилася і застигла від побаченого: на іконостасі теж червоні хрести, а весь простір заставлений убраними ліжками, третина яких уже була зайнята людьми. У кутку на великому килимі купа іграшок. А дітей немає. Храм – укриття… Із просвирні відкрилися двері і вийшли жінки з хлібом. Виклали на стіл, накрили рушником і божественний аромат свіжоспеченого хліба розтікся по всьому простору храму…».
Ідея та організація порятунку містян належить настоятелю храму, о. Георгію. Оговтавшись від шоку перших днів повномасштабного вторгнення, панотець зрозумів, що йому слід робити. Він довго шукав контакти із міжнародною організацією Червоного Хреста, телефонував, та не дочекавшись відповіді, сам узявся до справи. І вже на початку березня в церкві замість просвирок пекли хліб, із ПАТ «Сад» привозили молоко, волонтери привозили ліки, теплий одяг, харчі. Коли російські терористи розбили охтирську ТЕЦ, багато людей опинилися в холодних квартирах, жили у підвалах, готували їжу на вогнищах у дворах. Панотець Георгій організував у храмі прихисток для потерпілих. Інформація передавалася із уст в уста – люди привозили ліжка, постіль… Допомагали місцеві підприємці, зокрема Віталій Євтєєв. Активним помічником став Олександр Федоренко, який згодом пішов на фронт і загинув. А справа порятунку людей масштабувалася і переросла у всеукраїнський, згодом у міжнародний формат допомоги, і водночас соціальну згуртованість мешканців не тільки 4 та 5 сотень, а, взагалі, охтирців із інших куточків міста. Люди ішли в храм із надією на допомогу і в той же час, щоб бути корисними, самим допомагати. Отак усе й закрутилося.


ВОЛОНТЕРИ
У просвирні – прохолодно, і опара довго підходила, і приходилося довго чекати до випікання. Що робити? І вихід знайшовся – роздавали тісто жінкам додому, а зранку Віталій Євтєєв забирав і привозив у церкву. А потім кухарки ще й вареники ліпили, роздавали всім, а насамперед захисникам на блокпости. І новина про хліб, що пекли у церкві дійшла аж до Києва. І влітку 2023-го в Охтирку навідався сам «Майстершеф» Ектор Хіменес-Браво, щоб побачити це дійство на власні очі і і познайомитися із охтирськими пекарями. А вони уже й фетучіні (різновид макаронів) почали виробляти. Як вийшло? Та все просто, «земля ж слухами повниться», і новини передаються по соцмережах, і про хліб у церкві дізнався Гарик Корогодський, український бізнесмен, меценат., засновник благодійного фонду «Життєлюб», блогер. Він допоміг із обладнанням. Так церква Архистратига Михаїла перетворилася на гуманітарний хаб, на неофіційну філію Червоного Хреста. У Михайлівську церкву везли допомогу із Гадяча, Полтави, Малої Павлівки, Сваляви, Португалії, Бельгії, Німеччини.


Алла ІЛЬГОВА, пенсіонерка, півча, пекарка: «Я ніколи не забуду той лютий 2022 року. Було дуже страшно, навіть не за себе, а за своїх дітей та онуків. Я була пєвчою у храмі і раз у тиждень пекла прос вирки, роздавали прихожанам після служби. А коли вирішили пекти хліб, я дуже переживала, чи вийде? Бо для хліба ж інші пропорції, більші ємності, пічки, тепло, щоб підійшла опара. Але батюшка нас благословив – значить все повинно вийти. Пам’ятаю перший хліб. Я дуже хвилювалася, але поряд були мої помічниці, місцеві дівчата. Ми згуртувалися і підтримували одна одну».
Катерина ТАРАН, домогосподарка: «Мені сусідка сказала, що в церкві почали пекти хліб, але рук вистачає, потрібна допомога. І я пішла на поміч. Так і згуртувалися у спільній справі».
Віталій ЄВТЄЄВ, підприємець: «У нас просто не було вибору. Ми не жили при війні. Тільки чули розповіді наших бабусів-дідусів. І враз – війна. Ми ж не готувалися до неї. У мене три магазини на Гусинці. Прийшлося закрити. І я запропонував о.Георгію пекти хліб. Дістав електропічки, привозив борошно, олію, цукор, сіль. Із своїх магазинів переніс продукти у храм, цигарки відвіз військовим. О. Георгій телефонував у всі інстанції, усім знайомим священникам, просив про допомогу і нам привозили.. Про нас дізналися і благодійний фонд «Життєлюб» допоміг із обладнанням і продуктами для випічки макаронів і хліба. Процес пішов. Коли привозив гарячий хліб військовим, вони його розламують і вдихають аромат, і це пахне рідною домівкою. Ми захищаємо наш рідний дім. Разом. Кожен на своєму посту. Так працює соціальна згуртованість».


Людмила НЕВАЛЬОННА, пенсіонерка: « Я родом із Хмельниччини, та весь вік живу в Охтирці, тут мій дім, моя родина, мої сусіди. Коли у подруги загинув син, було дуже боляче. А скільки у перші дні загинуло хлопців у Охтирці, то все ж наші діти. Душа просто розривалася від болю. Треба допомагати ближньому. Батюшка весь час це повторював. Ця війна нас згуртувала».


Наталка ДРЬОМОВА, домогосподарка: «Коли зайшла у храм у ті перші дні лютого, побачила оті червоні хрести, повну церкву людей, і ліжка у церкві – серце кров’ю облилося. Відразу подумала – треба якось допомагати. Хліб уже пекли в церкві. І я вирішили ліпити вареники вдома, і привозити в церкву. Зібрала сусідок і ми зранку ліпили. А Віталій Євтєєв приїжджав, забирав, і в церкві роздавали людям. Потім привозили тісто, щоб випікати хліб, бо у церкві не встигали. Я роздавала тісто сусідам. Віталик зранку забирав хліб. Так ми гуртувалися».
Олександр Федоренко загинув на фронті влітку 2024, світла йому пам’ять. А з перших днів великої війни став правою рукою о.Георгія. Панотець назначив Сашка завгоспом, він йому довіряв. Олександр жив у селі Пологи, коли прийшла біда, віддав машину військовим, із погреба віддав усе постраждалим і військовим, із дружиною Ляною вони прийшли у храм, щоб допомагати. Олександр днював і ночував у церкві. Казав: «Я батюшку не покину. Йому теж потрібна допомога».


ДОПОМОГА ВІЙСЬКОВИМ
« – Хазяйки, до нас гості! Давайте їх нагодуємо, повідомив о. Георгій і запросив до столу двох військових. Чоловіки в камуфляжі, з обвітреними обличчями, втомленими очима, зашкарублими руками – найкращі чоловіки на землі, наші захисники, наші герої. Жінки заметушилися біля плити і несли до столу частування. Воїни смакували домашньою їжею, батюшка розпитував, як їм воюється. «Важко. Техніка ламається, запчастини шукаємо, волонтери допомагають. Та як би там не було, рашистів ми сюди не пустимо…».
Михайлівська церква із перших днів повномасштабного вторгнення росіян допомагає нашим захисникам. Військові часто заходять у церкву. О.Георгій завжди запитує про їхні потреби. У кожного в родині хтось на фронті. І весь час потрібно допомагати. Тоді панотець дає клич на службі і в своєму чаті, збираються кошти, одяг – адаптивний, теплий, ліки, медичні засоби. запчастини, словом, усе, що замовляють військові. Прихожани та їхні знайомі враз гуртуються і добувають все, що потрібно. У 2023-ому ремонтували військову техніку. Збирали кошти на кевларовий шолом для захисника на псевдо «Рубіж»:


«РУБІЖ», військовий:
«Я дуже вдячний Михайлівській церкві, громаді, яка змогла мені допомогти. Мені було незручно просити. Це все моя дружина закрутила. Пішла у церкву і сказала батюшці, що мені потрібен шолом. І вони дали оголошення на службі, у вайбері, особливо дівчина одна блогерка активно взялася за збір коштів. Так швиденько згуртувалися. І ось маю захист. Попросив Ніку залишити підпис на шоломі. Ніка – це ж богиня Перемоги!».
«… Воїн і волонтерка обнялися.»Спаси, Господи, наших воїнів», — панотець перехрестив машину. Громада проводжала захисників: у жінок — сльози, у дитячих очах — захват, старі люди схилили голови, немов відчували провину, що дітям доводиться йти на війну: «Ну хто ж міг подумати, що так обернеться?..»


ЛЮТИЙ 2025
— Гусинка — дуже згуртована. Ми постійно збираємо кошти, які надходять по призначенню. Військовим не вистачає тепла і доброго слова. У мене багато знайомих, з якими разом нафту добували, а тепер вони на війні. Бувають дзвінки серед ночі: «Моліться за нас! Ми погибаємо…». І я пишу у чаті: «Вставайте, моліться!» Часто молитва рятує наших захисників. Багато наших воїнів у госпіталях, дехто чекає на операцію. І всім потрібно допомогти, — говорить о.Георгій . — Ми мусимо рятувати людей: словом, молитвою і всім, чим треба. Це наша місія.
На дверях храму табличка «На потреби ЗСУ», поряд скринька. Безліч речей, допомоги військовим і малозабезпеченим відбувається завдяки соціальній згуртованості. Із храму волонтери передавали гуманітарну допомогу постраждали мешканцям Великої Писарівки, тим, хто там залишився. Також возили допомогу у визволені міста і села Харківщини.


ВДЯЧНІСТЬ
«Мого сина і досі не знайшли. Він пропав під час бомбардування нашої військової частини. А молодший, як дізнався, що брат пропав, примчав із Польщі, пішов у тероборону, захворів, тепер у лікарні з підірваною спиною. Батюшко, допоможіть, скажіть, що мені робити? Я не знаю, як жити. Жінка лежить, не балакає, жити не хоче, тільки плаче. Як жити, батюшка?
— Коля, заспокойтеся. Може знайдеться ваш син, а молодший одужає. Які треба ліки? — батюшка побіг у церкву, знайшов якісь ліки, обняв Миколу, як міг заспокоїв, — Треба завжди надіятися на краще».
Олександр Попільнюх загинув, похований на Алеї героїв, світлина захисника на Стіні Пам’яті. Пан Микола працює. Життя продовжується…


Людмила Бурлака:
«Так, було дуже страшно, як і зараз… Але люди були об’єднані, згуртовані, добрі. Дякуємо вам, отче і всім, хто вам допомагав. Ви всім допомагали і підтримували. Були із дому інвалідів, яких ви кормили. І до кожного знаходили час підійти, поспілкуватися. Та ви й зараз робите те саме… Дякую вам».


Віктор Беркут:
«Підтверджую. Регулярно бачив панотця. Страшенно втомлений, але незламний. Допомагав усім. Тоді, коли деякі пастилки втікали. Ваші розмови допомагали, зігрівали. Честь».
«Служба, наче медитація, заспокоює. Життя переможе смерть, добро переможе зло. Згине чорний морок і зійде світло». — о. Георгій на завершення звернувся до людей простими словами про любов до ближнього, до Батьківщини, про допомогу одне одному, про подяку нашим захисникам, про пам’ять».
Пам’ять важлива. Вона фіксується у різноманітних форматах. І чим більше буде записано, як соціальна згуртованість українців стала запорукою нашої перемоги, тим краще. Світ повинен знати правду.
Валерія Бакуліна

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *