ПОСИЛКА ЗАХИСНИКАМ ВІД ХАРКІВСЬКИХ ВОЛОНТЕРІВ
«Принесла вам передачку з Харкова, — днями до редакції газети з великим пакунком зайшла наша знайома передплатниця газети «Ворскла» Ольга Степанівна Філоненко.
Як пояснила пані Ольга, її родичі-волонтери з Харкова надіслали Новою поштою для наших воїнів посилку. А вона вирішила зайти до редакції, щоб ми допомогли їй визначити, кому дістануться гостинці.
ДОВЕЛОСЯ ПОВЕРНУТИСЯ
— До Великої Писарівки ми приїхали у 2014 році, коли на сході України розпочалася антитерористична операція, — почала свою розповідь Ольга Степанівна. — Мешканці нашого невеличкого містечка Ірміно Луганської області, в якому ми прожили десять років, втратили спокій. На жаль, сьогодні місто тимчасово окуповане ворогом. Почалася війна, а через недостатню інформацію ми достеменно не знали, що відбувається. Серед жителів міста думки розділилися. Одним хотілося, щоб Ірміно підпорядковувалося російській федерації, бо схід України, за їх розумінням, — це росія, і мова тут теж має бути російська. Багато хто чекав руських «захисників», інші ж відстоювали право жити українцями в своїй державі. Між населенням зав’язувалися чвари.
Ольга Степанівна — одна з тих багатьох українок, якій не залишилося вибору, як виїхати з містечка.
«Раніше ми проживали у Великій Писарівці, тут ходили до школи наші діти, потім вони виросли, народилися онуки. Згодом ми з чоловіком вирішили залишити будинок дітям, а самі поїхали в Луганську область, де проживали наші родичі. В Ірміно придбали квартиру, зробили ремонт, знайшли роботу. Але у 2014-му році мирне життя закінчилося, у нашому містечку щодня посилювалися обстріли, зазнавали руйнувань людські помешкання. Ми постійно перебували у страхові, не розуміючи, що буде далі. Аж поки одного разу у сусідній будинок не прилетіла вибухівка. Коли ми побачили реальну загрозу життю, тож вирішили звідти виїхати. Все, що роками нажили, залишили в зачиненій квартирі.
Так було жаль усього! А брат мій щойно звів другий поверх будинку, облаштувався, тільки б жити… До Великої Писарівки приїхали й почали заново налагоджувати свій побут.
Наші діти ще на початку війни, рятуючись, виїхали в Польщу, і досі там перебувають».
УСЕ, ЯК КОЛИСЬ
Чи думала Ольга Степанівна, що через дев’ять років російські пазурі дістануть Україну з іншого боку? На жаль, тепер і в Великій Писарівці небезпечно.
Працівники «Ворскли» пам’ятають, як у 2014-му році Ольга Степанівна прийшла до редакції газети. Жінка була чимось схвильована. Коли ми розпитали, що трапилося, вона дала волю сльозам. Розповіла, що вона біженка з Луганської області. Ми тоді співчували їй і не знали, як зарадити її горю. Але зараз розуміємо, що ніхто ніколи не зможе зрозуміти людину, якщо сам не побуває в такій ситуації. Сьогодні все по-інакшому, ми теж всі ці жахи війни відчули на собі. Тоді Ольга Степанівна попросила передплатити їй «Ворсклу», щоб бути в курсі місцевих новин. І ось уже дев’ять років жінка залишається відданою і колективу газети, і самій «Ворсклі». Не зважаючи на мізерну пенсію, Ольга Степанівна знаходить можливість, щоб бути з «Ворсклою» постійно, тож передплачує її відразу на рік.
«Пенсія в мене така, що на неї взагалі не можна прожити. Щоб хоч якось зводити кінці з кінцями, ми з чоловіком утримуємо господарство, обробляємо городину, — розповідає жінка. — Дуже буває страшно, коли чую вибухи, постійно насторожуюся і не знаю, чого чекати. Кудись переїжджати, у безпечніше місце, поки що не плануємо. Не хочеться думати про те, що колись, все ж таки, прийдеться. Віримо в наші ЗСУ, чекаємо на перемогу».
У ПЕНСІОНЕРІВ — СВІЙ ФРОНТ
Ми розпитали у Ольги Степанівни, хто ж ці добрі люди, які турбуються про наших славних захисників?
«Це — мій двоюрідний брат Сергій Петрович Чередниченко і його дружина Ірина Вадимівна. Вони — подружжя пенсіонерів , — розповідає жінка. — У 2014-му році вони, як і ми теж, тікали від війни, тож переїхали з міста Стаханова Луганської області до Харкова. Весь цей час там і живуть. Ірина Вадимівна І Сергій Петрович — колишні вчителі. У Стаханові вони мали і роботу, і житло, і ще й підробіток — організовували святкування Днів народження, весіллів та інше. Тоді, у 2014 році, вони все залишили й виїхали у на той час безпечний Харків. А сьогодні вони тримають свій фронт у тилу. Тож, щоб не дослухатися щодня до обстрілів, вирішили краще бути корисними в цей нелегкий час і налагодили виробництво калорійних солодощів для бійців ЗСУ — фронтові смаколики «Міцний горішок» — перекус нашвидкоруч. Виготовлення партії солодощів забирає три дні часу. Спочатку смажать насіння соняшника, варять сироп, додають складові: арахіс, кунжут, вівсяні пластівці, льон, яблука, фініки, ізюм, мед, цукор, лимонну кислоту. На обгортці — українська символіка і побажання: «Хлопці, тільки вперед! Женіть падлюк із рідної землі! Віримо в перемогу, молимося за вас! Ще й трішки гумору для підтримки бойового духу: «московія стверджує, що це не війна, а ваєнна аперація. Це, певно, перша операція, під час якої пацієнт встав і почав пи@дити хірурга…»
Я забезпечую волонтерів медом для смаколиків, купую в провірених пасічників. Потім надсилаю їм поштою. Добре, що таким чином їм можна передати. Виготовляють вони цукерки на замовлення інших волонтерів, які знають, у чому потребують наші захисники і як їм можна доправити. Солодощі волонтерів дуже калорійні і корисні, наші мужні хлопці вже скуштували їх у багатьох військових частинах. Налагоджує подружжя зв’язки з волонтерами з різних областей України. Ось і мене попросили, а я прошу вас допомоги ці гостинці доставити за призначенням і нашим військовим, які забезпечують спокій на нашій території. А ще подружжя Чередниченків шиють на замовлення українські прапори, — додає наша знайома. — Також вони допомагають збирати кошти для потреб військових. Щоразу Ірина Вадимівна і Сергій Петрович обов’язково роблять звіт про витрачені кошти. Люди їм довіряють і військові теж, — говорить жінка.
ВОЛОНТЕРИ Є ЗА КОРДОНОМ
А ще Ольга Степанівна розповіла, що у родини Чередниченків є багато друзів, які також виявили бажання бути корисними для наближення перемоги. Один із них — знайомий із США. Він колись бував у гостях у них у Стаханові, а тепер, сповнений почуттям гордості за своїх знайомих, які роблять сьогодні таку потрібну справу, й у себе на батьківщині також почав збирати кошти, щоб допомогти нашим захисникам. Він розуміє, що наші воїни ЗСУ боронять не лише свою Україну, а й убезпечують від російського зазіхання й інші країни.
А ми щиро вдячні родині волонтерів із Харкова за гостинці, що неодмінно знайдуть своїх ласунів і порадують їх. Дякуємо й Ользі Філоненко за небайдужість і частинку добра на благо перемоги! Коли є такі люди і мужні воїни ЗСУ, — Україна обов’язково вистоїть!
Олена ТЯГЛЕНКО
