Ступивши на українську землю, було страшно дзвонити додому,
бо не знав, чи все добре з рідними».
Уродженець Великописарівської громади Андрій Барбін звільнився з російського полону, в якому пробув 11 місяців, 31 травня 2024 року. Ми про це вже писали. А сьогоднішня наша публікація – розповідь про перебування безпосередньо в застінках неволі. Про що 32- річний чоловік наважився розповісти вперше за увесь період після звільнення.
З лав — до лап
Нагадаємо, що до лав Збройних Сил України наш співрозмовник вступив у 2023 році. І невдовзі потрапив до лап російських загарбників.
— Під час виконання бойового завдання ми з побратимом пішли пішки до точки вигрузки продуктів, щоб поповнити запаси провіанту на позиції, — каже Андрій. — І тут натрапили на ворогів. До своїх хлопців ми більше не повернулися, бо в нас тепер був інший маршрут. Опинилися ми в підвалі, де пробули 2 перших місяці. Наступні 2 місяці — в СІЗО, а потім ще 7 — в колонії.
Зі слів героя матеріалу, найжахливіше ставлення до бранців було в перші тижні, коли українських воїнів тримали в підвалі. Умов для перебування людей там взагалі не було ніяких. Годували один раз на добу.
Коли перевели до СІЗО, стало трішки легше: щотижня — баня, харчування — за режимом, хоча в невеличкій кількості, неякісне та з поламаного посуду. А от речей ніяких не давали.
У колонії, куди перевезли полонених після чотирьох попередніх місяців, умови були дещо кращими. Годували за режимом звичайною тюремною їжею: кашами, супами, картоплею, капустою тощо.
Допити
На запитання, як йому вдалося пережити дізнавальні процедури, Андрій відповів, що в перші тижні допити були жорсткими.
— У мене іноді були думки про те, що це останні хвилини мого життя, — згадує жахливий період невільництва колишній бранець. — Іноді думав, що краще б мене застрелили першого ж дня. Але давали сили думки, що рано чи пізно це жахіття має закінчиться і я знову побачу свою родину. Єдиним порятунком залишитися живим було відповідати на питання російських солдатів таким чином, щоб вони чули те, що хотіли почути. Та і це не дуже допомагало.
Єдиний дзвінок
3 липня тоді ще вільний воїн востаннє телефонував рідним, попередивши про те, що деякий час не виходитиме на зв’язок. А 8 числа дружині Анні зателефонував побратим Андрія і повідомив про його зникнення. Герой публікації перестав виходити на зв’язок. І лише 19 липня, за день до дня народження донечки Емілії (20 їй виповнювалося три рочки), дружина почула його голос. Якраз на той момент вона хворіла і сиділа з мамою в дитячій поліклініці під кабінетом педіатра.
— Через 12 днів після полону мені дозволили записати голосове повідомлення дружині, — каже співрозмовник.
Неочікуване звільнення
11 місяців неволі пройшли в стані суцільної невизначеності та невідомості. Андрій не знав, коли побачить рідних та чи побачить взагалі. Полонені перебували в інформаційному вакуумі, російські солдати їм нічого не повідомляли.
Тож, коли їх знову кудись повезли, вони навіть і не здогадувалися про те, що їдуть додому.
— Вже перед самісіньким кордоном з Україною одному з полонених стало погано і лікар зі «швидкої допомоги», що супроводжувала автобуси з невільниками, зробив йому укол, — розповідає герой публікації. — І сказав повідомити назву вколотого препарату лікарям, коли буде в Україні. Так ми і дізналися, що нас звільняють. А до цього думали, що перевозять до іншої колонії.
«Цей жах закінчився!»
Зі слів Андрія Барбіна, емоції, що переповнювали його, як тільки він ступив на українську землю, просто не передати словами.
— З одного боку, я відчував неймовірне щастя і не міг повірити, що цей жах закінчився, — згадує чоловік. – А з іншого, я боявся дзвонити додому, бо не знав, чи все добре з рідними. Страшно було почути якісь погані новини. Дуже вразили люди, які зустрічали наші автобуси дорогою — з прапорами, квітами, солодощами. Це було дуже приємно та зворушливо до сліз! Українці – найкращі!
Вдома
Андрій Барбін разом з родиною зараз мешкає в Чернівцях, куди рідні евакуювалися минулого року. Чоловік працює і живе своїм звичайним життям, по – тихеньку загоюючи отримані на війні та в полоні душевні рани. В сімейному колі та з підтримкою найрідніших можна подолати будь-які труднощі!
Оксана Ковальова
