Коли обстріли зруйнували стіни Великописарівської лікарні, громада об’єдналася, щоб врятувати свій медичний заклад. Медики разом із місцевими жителями змогли забезпечити роботу лікарні навіть після евакуації, перенісши її в орендовані приміщення неподалік рідної громади, що перебуває в зоні активних бойових дій.
Сьогодні медичні працівники не лише продовжують лікувати тих, хто залишився в прикордонні, а й відкрили нове відділення в Комишанській громаді, де раніше не було своєї лікарні. Там допомогу отримують і земляки-ВПО, і місцеві жителі. Це — приклад того, як навіть у найважчі часи можна не лише вижити, а й розвивати галузь, розширювати коло турботи про людей.
Під свист уламків
Вересень 2023 року. Перший ворожий «приліт» зруйнував терапевтичне відділення. Але це був лише початок. У 2024 та 2025 роках ворог посилював атаки, перетворюючи лікарню на мішень. На подвір’я лікарні впала авіаційна бомба, пошкодивши п’ятиповерхівку, дитяче відділення, лабораторію, рентген-кабінет і теплопункт. Здавалося, ворог намагається знищити не просто будівлі, а саму можливість надавати медичну допомогу.
Окремо постраждало й нове приміщення терапевтичного відділення. Взимку 2024-го були пошкоджені вхід до приймального відділення та операційний блок. Усі медичні працівники в той час перебували на робочих місцях, і, на щастя, ніхто не постраждав.
— Ми працювали під обстрілами, — згадує лікар Іван Коноз. — Але навіть тоді ніхто не пішов додому. Таке, вже почуття відповідальності у колег. Ми всі знали, якщо втечемо, пацієнти залишаться самі.
Спільні зусилля — спільне майбутнє
Один із найстрашніших ударів прийшовся на поліклінічне відділення. Вибухова хвиля знищила дах, вибила вікна і двері, а медична документація розлетілася вулицями.
Головна медсестра Любов Чуприна разом із реєстраторами Іриною Гондар та Оленою Пугач негайно розпочали рятувальну операцію.
— Ми кидалися збирати картки прямо з калюж, — розповідає пані Любов. — Дощ ішов, папір мокрів, і ми розуміли: ще трохи — і вся медична історія людей буде знищена. Це було страшніше, ніж обстріли. Ми сушили медкарти фенами, на батареях опалення, де тільки можна було. Бачили знайомі прізвища, а за ними уявляли людей, бо за час роботи знаємо кожного жителя громади особисто. Розуміли, що це потрібно, щоб і надалі медикам було легше лікувати пацієнтів, бо ж ті іноді й самі не пам’ятають, на що хворіли, а в картотеці є все.
Частина карток, підхоплена вітром, розлетілася селищем. Але місцеві жителі, знаходячи їх, дбайливо передавали назад медикам.
Валентина Віслова згадує:
— Я побачила листки, що ганяв вітер і одразу впізнала печатки лікарні. Це ж чиєсь життя, чиясь можливість зберегти дані для наступного лікування. Як можна було пройти повз? Пішла, понесла, хоч і страшно, бо гупало та встріляло неподалік.
Тим часом наслідки прильотів ліквідовували, будівлі ремонтували, сміття вивозили.
Працівники комунального підприємства «Благоустрій» в позаробочий час допомогли вивозити розтрощене вибухами наводили лад.
Місцевий житель Олександр Коломієць власноруч лагодив пошкоджений дах.
— Я не медик, працюю в школі, але якби дах протік, лікарня не вижила б. Кожен тоді робив свою частину роботи, — говорить пан Олександр. І з усмішкою додає: — Тепер з упевненістю буду звертатися до медиків, коли знадобиться. Знаю, що вони не відмовлять у лікуванні. — Тепер з упевненістю буду ходити до медиків, якщо буде потрібно. Знаю, що не відмовлять у лікуванні.
“Це ж лікарня для всіх нас…”
Безперервні удари лише згуртували медпрацівників та жителів селища. Вони прибирали уламки, забивали вікна плитами USB, ремонтували покрівлю.
Проблеми з благодійниками, які не розуміли доцільності відновлення лікарні на лінії зіткнення, змусили людей покладатися лише на себе. Жителі громади приносили та привозили дошки, плівку, навіть старі меблі, аби закрити вікна чи зробити нові полиці.
— Це ж лікарня всіх нас, — говорить місцева жителька Валентина Кравченко. — І якщо ми не допоможемо, то хто? У мене тут і мама лікується, і внуки народжувались. На сьогоднеі я евакуювалася, але на обслуговуванні у своєї медиків, бо довіряю їм, з ними можна обговорити всі болячки.
Щоб було, де рятувати
Березень 2022 року. Цей день став справжнім випробуванням на міцність. Мешканці селища — чоловіки, молодь, літні люди — взяли лопати та мішки і прийшли захищати хірургічне відділення, яке могли обстріляти і залишити пацієнтів та воїнів, які захищали прикордоння, без належної оперативної допомоги.
Мішками з піском вирішили обкласти хірургію аж до даху.
— Ми насипали пісок у мішки під мокрим снігом. Руки мерзли, але ми знали: працюємо для себе та на перемогу, — згадує заступник голови Великописарівської селищної ради Володимир Лєонов. — Ми тягли ті мішки, бо знали, якщо хірургію не захистимо, то завтра не буде де рятувати поранених.
— На заклик убезпечити хірургічне відділення відгукнулися всі, — підтверджує директор лікарні Сергій Драгун. — Люди несли мішки з дому, а громада виділила транспорт. Це був справжній ентузіазм. Таке б нам і за мирного життя! Ми вистояли. Працюємо. Роботи вистачає, бо як і раніше, обслуговуємо майже всіх своїх пацієнтів, за винятком тих, хто виїхав далеко.
Життя триває
Попри всі складнощі війни, руйнувань, евакуації медичні працівники продовжують боротьбу за життя і здоров’я жителів прикордонної громади і не тільки. Тимчасово працюючи в орендованих приміщеннях, вони вірять у відновлення своєї лікарні після перемоги.
Життя триває.
ОленаТЯГЛЕНКО
Коментар в.о. начальника управління охорони здоров’я Сумської обласної державної адміністрації Анатолія Котляра:
— Історія Великописарівської лікарні — це не лише про руїни й відновлення. Це приклад того, як громада й медики здатні разом утримувати систему охорони здоров’я навіть у зоні бойових дій. Люди самотужки рятували документи, лагодили дахи, захищали відділення мішками з піском, не чекаючи сторонньої допомоги.
Відкриття нового відділення у Комишанській громаді стало важливим кроком — тепер медичні послуги доступні там, де їх раніше не було. Такий досвід підтримує внутрішньо переміщених осіб і зменшує навантаження на великі медичні центри.
І головне — довіра. Коли переселенці приходять до знайомих лікарів, це не лише лікування, а й відчуття захищеності. А для медиків простіше допомагати тим, кого вони знають роками. Саме ця взаємна довіра робить систему стійкою навіть у під час війни.
Цей матеріал було підготовлено в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Висловлені погляди є винятково поглядами авторів і не обов’язково відображають позицію Фундації Ірондель або ІРМІ.
