Наприкінці серпня планував зустрітися з другом, який отримав коротку відпустку з фронту. Хотілося поговорити, підтримати, відволікти його від воєнних турбот. Але власне відрядження перекреслило ці плани – зустріч так і не відбулася.
А згодом дізнався: у ті дні, коли він був удома, росіяни знищили його оселю. Почув про це не від нього самого – від інших людей. Друг мовчав. Мабуть, не знаходив слів, щоб розповісти про те, що втратив.
Під час доставки чергового номера «Ворскли» спеціально заїхав подивитися на руїни. Глянути на подвір’я, де неодноразово бував в гостях. Це зовсім недалеко від однієї з наших точок розповсюдження газети. Там, де ще донедавна було доглянуте подвір’я, зараз – купа обгорілого каміння, розвалений дах і лише залишки добротного господарства, що нагадують про працю й любов, вкладені у цей дім.
Біля двору – зламана слива.
Стоїш посеред цього спустошення – і важко повірити, що колись тут вирувало життя. Що тут сміялися діти, цвіли квіти, а господар, повертаючись з роботи, міг сісти на лавці під тією самою сливою.
Друг не сказав мені ні слова про свою втрату. Можливо, боїться показати біль. Можливо, тримається, щоб мати сили знову повернутися на фронт. Але серце крається від думки, що повертатися потім з фронту йому тепер нікуди.
Ця війна забирає не лише життя, а й дім – той простір, де людина почувається захищеною. І все ж, поки наші друзі стоять на передовій, ми повинні берегти те, що ще маємо. Щоб було куди повернутися.
А газету “Ворсклу” в село вчора було доставлено. Один із екземплярів друг передплатив сюди. Не для себе – для земляка.
Олексій ПАСЮГА
