Кожному в житті важливо знати, хто він, де і в якому краї він народився, де робив свої перші кроки. Покинуті назавжди рідні домівки залишаються жити у людській свідомості лише уривками, спогадами, що роками тепляться у наших серцях і не відпускають.
Прийшов час згадати свою малу батьківщину і для Віктора Дикого. Сьогодні він вирішив поділитися хвилинами ностальгії за рідним краєм.

ЛЕБЕДИНЩИНА МЕНЕ РАДО ПРИЙНЯЛА
– Народився я у сел. Великій Писарівці, у 1986 році закінчив десятирічку, після школи рік працював, а потім вступив на навчання до Глухівського педагогічного інституту, – розповідає про своє життя Віктор Петрович. – Після першого курсу – служба в армії. Повернувся, закрив три курси навчання, потім одружився і перевівся на заочне відділення до Чернігівського педінституту. Дружина Юлія родом із Лебединського району, з села Михайлівки. Під час навчання ми й познайомилися. Так я і потрапив на Лебединщину. Учителював у школі, викладав предмет трудового навчання у селі Гринцевому. Дружина працювала в дитячому садочку, потім перевчилася на вчителя початкових класів. Із 2009 року почав працювати в органах місцевого самоврядування – головою Гринцівської сільської ради, а з 2020 року, після об’єднання громад, займаю посаду старости цього ж села і за сумісництвом працюю в школі.
МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА – ЦЕ ДЕЩО БІЛЬШЕ, НІЖ МІСЦЕ, ДЕ НАРОДИВСЯ
– Багато вже років я живу на Лебединщині, але завжди сумую за батьківською домівкою. Розумієте, батьківщина – це дещо більше, ніж місце народження… На жаль, коли мої мама Віра Євдокимівна і брат Олексій померли, я забрав батька Петра Васильовича до себе на Лебединщину, а будинок у Великій Писарівці довелося продати, тож приїжджати до рідного порогу вже немає куди. Щороку навесні й восени стараюся знаходити можливість бувати у своєму рідному селищі, щоб відвідати на кладовищі могилки моїх рідних і навести там лад, а потім, як завжди, якомога побільше побачитися зі своїми однокласниками, друзями дитинства і юності, сходити на річку чи до лісу, згадати роки, проведені разом, перекинути одну-другу чарчину, як годиться. Ось тоді ми позгадуємо і тих, кого й не знали. Мій товариш, сусід по моїй рідній вулиці Пушкінській (зараз – Гетьманській), Віктор Чуприна, завжди пропонує зупинитися саме в його будинку. І тоді ми вже сповна даємо волю своїм спогадам про все і про всіх! Та, на жаль, із роками стає важче: то прізвище не відразу пригадаєш, то ім’я. Старше покоління відходить у інший світ, а молодь свого часу повиїжджала у міста, а тих, хто народився після мого від’їзду, я, на жаль, не знаю.
Нещодавно розмовляв по телефону з меншою донькою Яною, яка за кордоном. Вона запитує, що там і як там у нас? А я говорю, що рік почався добре, бо назбиралося більше місяця невикористаної відпустки, тож, кажу, мабуть, візьму та поїду в Велику Писарівку, а вона мені: «Що там, стріляють?». А я їй: «Так, стріляють». А донька тоді: «Не їдь». Я відповідаю, що як же не їхати, як хочеться, адже як не крути, а половина моєї душі залишилася саме там, – продовжує свою розповідь наш земляк.
– Завжди снамагаюся приїжджати на малу батьківщину на організовані зустрічі однокласників на 10, 20, 30 років після закінчення школи. Ініціатива завжди виходить від мене, тож вже зарані починаю телефонувати однокласникам і нагадувати про чергову зустріч, потім долучаю до такої справи інших, місцевих, як-от Олександра Дикого або Ларису Коноз (Лаптєву). І потім радіємо нашим зустрічам, як малі діти! Є про що поговорити. Коли війна закінчиться, ми неодмінно зустрінемося ще.
Упевнено скажу, що дитинство у мене було, бо мав батьків, які мене любили і жаліли, навчали життю. Вулиця і друзі по-своєму вчили мене спілкуванню, витривалості, вмінню дорожити дружбою. Влітку була річка, футбол, взимку – ковзани й лижі. Найбільше любив футбол. Починав грати з хлопцями на вулиці, потім у команді футболістів восьмирічної школи №2, де я навчався. Часто ми змагалися зі шкільною командою середньої школи №1. А коли навчальні заклади об’єднали, я старшокласником уже грав у районній команді. Навчали нас гри хороші тренери Андрій Гапоненко і Володимир Скляр. Часто згадую своїх гравців із команди – Володимира Лиса, Євгена Ткаченка, Анатолія Лободенка, Сергія Середу, Сергія Рибалку, Сергія Радаєва, Олександра Панова, Віктора Гавриленка, з якими неодноразово ставали призерами різних змагань. Продовжував виступати за свою команду й тоді, коли вже навчався в інституті, але приїжджав додому на вихідні чи свята.
ЗВ’ЯЗОК ІЗ «ВОРСКЛОЮ»
Віктор Дикий, незважаючи на те, що Лебединщина стала для нього другою домівкою, з Великою Писарівкою тримає зв’язки ще й через районну газету «Ворскла».
«Якось моя однокласниця Наталія Бодарева (Білоус), яка колись проживала в сусідньому селі Лугівці, а нині мешкає у Краснопіллі, на мій День народження у якості подарунка зробила передплату на районну газету «Ворскла» на декілька місяців. Мабуть, Наташа теж сумує за рідним краєм і хотіла мені зробити приємне. Коли газета стала мені надходити, я її читав із задоволенням. Це була ще одна нагода думками перенестися у рідні місця. Для мене не так уже й важливо було, що працівники пересувного відділення «Укрпошти» привозили газету з великим запізненням, бо так чекав її, що відразу на сторінках газети шукав знайомі обличчя, інколи доводилося подовгу вдивлятися, бо не впізнавав земляків. І щоразу було таке відчуття, ніби вдома побував. Я вдячний Наталії, що дала мені поштовх самостійно передплачувати газету. Розумію, що зараз не кожен може собі дозволити отримувати «районку», навіть коли й є бажання. Це стосується, наприклад, пенсіонерів, безробітних. А мій товариш, у якого я зупиняюся, коли приїжджаю до Великої Писарівки, безробітній, тож я вирішив порадувати його і передплатив «Ворсклу» на цей рік і йому. Тепер він свою самотність зможе трішки скрасити, читаючи новини рідного краю і згадуючи мене. Стараюся підтримати його не лише морально, а й матеріально, коли це потрібно, особливо у такий тяжкий для всіх нас час, щоб наша дружба ніколи не згасала», – розповідає Віктор Петрович.
ШЛЮ ВАМ ПРИВІТ, МОЇ СУСІДИ!
Наш земляк говорить, що думками часто лине до рідного порогу, бо там були молоді роки і віра у завтрашній день. «Це дійсно був чудовий період у житті, – говорить він. – Згадую свою вулицю Пушкінську (нині Гетьманську), де пройшли мої роки дитинства і юності, своїх колишніх ближніх сусідів, які нині там проживають, – Ганну Олександрівну Балабан, Таїсію Олексіївну Дику, Марію Іванівну Матвієнко. Передаю вам усім великий привіт, сумую за всіма вами і за вулицею мого дитинства, за тим часом, коли ще живими були мої батьки. Прикро, що на нашому краю вже й людей майже немає, хати стоять порожні, а деякі вже похилилися і скоро підуть слідом за своїми господарями, у світ інший… Знаю, що ворог обстріляв нашу вулицю і ваші помешкання. Тримайтеся, незламні мої земляки, Україна переможе», – звернувся Віктор Петрович через газету до своїх сусідів.
А ЗЕМЛЯКИ – ПОВСЮДИ
– Особливо радію, коли трапляється несподівано зустріти когось із земляків. Які ж то приємні бувають моменти! Ось, наприклад, був один випадок, – розповідає пан Віктор. – Коли я приїхав жити у село Гринцеве, то дізнався, що у сільраді працює землевпорядником земляк із села Сидорової Яруги, колишнього Великописарівського району, Микола Михайлович Шевяков. А ось нещодавно у старостат приїжджали відвідувачі оформляти допомогу. Розговорилися про сьогодення, про життя на прикордонні. Молода дівчина, юрист, розповідала, що хвилюється за своїх дідуся і бабусю, які живуть у Великій Писарівці, недалеко від кордону з ворогом, що там щодня небезпечно. А я тоді зізнався, що і я родом звідти. Як з’ясувалося, це була внучка Володимира Всеволодовича Яночкіна, який колись був моїм учителем фізики у восьмирічній школі. І мені було приємно його згадати, ніби рідних людей зустрів, і серце зойкнуло.
Коли мої доньки навчалися в Сумській гімназії для обдарованих дітей, то розповідали, що там є й учні з Великописарівської школи, в яку я ходив. І я тоді мимоволі згадував своїх учителів, яким, до речі, дуже завдячую за науку. Мої дівчата Альона і Яна дружили з великописарівськими подружками, їздили до них погостювати. І потім пізніше, коли вже здобували освіту у м. Харкові і коли приїжджали додому, просилися з’їздити знов у Велику Писарівку до дівчат у гості. Особливо згадує подружку Юлію Подпрятову моя молодша донька Яна і вдячна їй та її батькам за щедру гостинність. Виходить, моїх дітей теж приваблює мій рідний край. Вони вже дорослі, є в мене вже й онучка-школярка, і я хочу, щоб доньки не забували, звідки моє коріння.
І що б там не було, як би добре не було в іншому місці, а я завжди буду так вважати, що в рідному краї і небо чистіше, і зорі ясніші».
Спілкувалася
Олена ТЯГЛЕНКО