Якби існувала мандрівка в минуле, кожен із нас, мабуть, скористався б можливістю здійснити подорож у ті часи, коли ми не замислювалися над проблемами дорослих, а просто насолоджувалися життям. Саме тому спогади про безтурботне дитинство завжди викликають почуття ностальгії та бажання повернутися в минуле. Часто дитячі емоції бувають настільки сильними і незабутніми, що супроводжують нас протягом усього дорослого життя, а згадка про ті часи допомагає нам краще зрозуміти себе і свої колишні вчинки.
ДОНЬКА – КРАЩЕ ЗА СИНА
У Галини Іванівни Калініченко з села Яблучного Кириківської громади теж є про що згадати.
У дитинстві маленьку Галинку батьки ніколи не обділяли увагою. У Івана Івановича й Олени Мефодіївни Сіренків вона була наймолодшою, третьою дитиною. Голова родини дуже мріяв про сина, але Бог їм із дружиною послав три доньки. Батько уявляв, як із синочком буде займатися по господарству чоловічими справами, як хазяйнуватиме, як малий, коли виросте, стане йому великою поміччю і продовжить батьківську справу. Але так вийшло, що саме довгоочікувана найменшенька Галинка була для Івана Івановича найбільшою розрадою. Здається, вона стала втіленням омріяного сина.
РОДИННІ СВЯТА
У родині завжди шанували старших, працю і сімейні свята. Дітвора завжди з нетерпінням чекала Новий рік, адже за щедрим новорічним столом, де, крім смачного холодцю і домашньої ковбаси, було багато всяких наїдків, збиралися найрідніші. Батьки традиційно готували невеличкі подаруночки, як вони говорили, від Діда Мороза, які, зазвичай, діти знаходили під ялинкою. Новорічну красуню голова сімейства завжди приносив завчасно, встановлював її, вішав гірлянди, а вже потім доньки приступали до її прикрашання. У кімнаті панувала неабияка атмосфера казковості.
Через те, що батько Галинки був партійним, щедрувати чи меланкувати на різдвяні свята донькам заборонялося, адже цього тодішня влада не визнавала, а більше того, таке жорстоко каралося. Тож, дівчаткам залишалося тільки спостерігати, як їхні ровесники бігали з двору в двір, спочатку відвідуючи родичів, потім хрещених батьків чи недалеких сусідів. Знайомі завжди давали більше грошей і гостинців, а особливо тим, хто завітає першим. Кожен намагався вивчити таку щедрівку чи колядку, в якій би прозвучали найкращі побажання і яку ще ніхто не розказував, щоб справити якомога краще враження, адже від цього залежала й винагорода за «працю». Та найважливішим моментом після всіх походеньок був підрахунок грошей і розбір гостинців. Кожен щедрувальник намагався похвастатися перед друзями своїми «заробітками», уже зарані спланувавши, на що витратить зароблене. І батьки їм цього не забороняли.
НОВЕНЬКІ «ЖИГУЛІ» І ДАЛЕКІ ВІДРЯДЖЕННЯ
Коли у 1977 році Іван Іванович за свої зароблені придбав новий автомобіль «Жигулі», Галинці вже виповнився один рік. Батько не міг діждатися, коли донечка підросте, щоб навчити її водінню автомобіля. Часто саджав її на коліна, заставляв триматися ручками за кермо, щоб вона звикала. Як тільки-но дівчинка дістала до педалей, тож попросилася самостійно покермувати. Цікавість до техніки у Галинки зростала з кожним днем. Весь час крутилася біля тата, розпитувала у нього про будову та принцип роботи автомобіля, під час ремонту подавала йому той чи інший ключ. А мама дивилася і тішилася їхнім товариством.
Коли Галинчині подружки ще гралися ляльками, вона вже хотіла швидше вирости і мати власний автомобіль. Іван Іванович працював водієм у колгоспі ім. Жовтневої революції с. Яблучного і возив кухарок, які під час жнив забезпечували обідами працівників полів, тож часто брав донечку з собою. Також він їздив зі своєю Галинкою у далекі відрядження, зокрема, до Києва, а також на Закарпаття, після чого донька довго ще не могла оговтатися від вражень.
ВОДІЙСЬКА ШКОЛА
«Польова дорога стала моєю школою водіння, особливо у теплу пору року. По ній мчати було безпечніше, ніж на автотрасах. Тут ризики були мінімальні: відсутність стовпів, дерев, інтенсивності транспорту. А головне – не було держінспекторів, які швидко відбили б у мене бажання їздити. Рівно прогрейдерована дорога, що змійкою вилася посеред густої пшениці, здавалося, безкінечних колгоспних полів, так манила в далечінь, що у мене аж дух перехоплювало», – згадує свій перший досвід пані Галина.
Батько бачив доньчину наполегливість, тому одного разу він не зміг їй відмовити. Щойно дівчинка вхопилася за кермо, як «Жигулі» щодуху помчали вузькою польовою дорогою, здіймаючи стовп куряви. І не важливо, що з-за керма її було ледь видно, адже руки й ноги так вправно працювали і добре знали своє місце. Батько дивувався: донька їздить краще за деяких водіїв із чималим досвідом. А коли дівчинці виповнилося 12 років, вона вже досить уміло водила автомобіль. Від того часу не одну тисячу кілометрів було наїжджено разом із татком.
СВЯТКОВЕ ПОРОСЯ
– Дитинство, щоб там не говорили, – штука цікава, а саме в тому плані, що стільки в ньому бувало подій і пригод! Пам’ятаю один випадок, як ми з батьками взимку, перед Новим роком, поїхали на базар до м. Харкова продавати порося. Тоді зими були сніжними і морозними, а дні – короткими. Вставати зранку потемну не дуже хотілося, але ж і не хотілося пропустити батькову поїздку до міста, – розповідає Галина Іванівна. – Щоб зекономити час і скоротити кілометри, тато поїхав польовими дорогами. І… пожалкував. Перемети місцями були такі, що жоден транспорт не міг проїхати! Декілька разів довелося витягати «Жигулі» з кучугур, розгрібати сніг, прочищати шлях. Тато з мамою добряче намучилися, поки пхали автомобіль, а я вправно кермувала. Батько радів, що взяв мене з собою, бо тоді йому довелося б сісти за кермо, а мама б сама не впоралася, допомагаючи звільняти авто з заметів.
ГОНИТВА ЗА ПОРУШНИЦЕЮ
– Ой, як згадаю своє дитинство і перший досвід водіння автомобіля, то сама собі не вірю, що це було зі мною! Багато часу минуло з тих пір, як уперше я сіла за кермо батьківського автомобіля, та про це пам’ятаю й досі. Тоді все сприймалося з легкістю, без остраху. Небезпека ніколи не відчувалася, і це було щось неймовірне. І груди розпирала гордість за те, що не кожен хлопець міг так їздити. Щоразу з посмішкою на вустах пригадую один випадок. Не раз про нього розказувала своїм синові й доньці, а вони не переставали дивуватися маминій спритності.
Літо було чудовою порою для всіх школярів. Особливо для підлітків, яким, здавалося, море по коліна. Чимало вільного часу я любила проводити на річці. Замість поїхати на велосипеді чи просто піти, я «позичала» батькові «Жигулі», інколи без дозволу, коли його не було вдома, брала з собою подруг і гуртом їхали відпочивати. Одного разу, повертаючись додому, побачила міліцейський автомобіль, що рухався назустріч. Розуміючи, що наразі мене можуть зупинити і потім забрати до відділку, а ще викликати батька і осоромити на все село, я натиснула на газ і щодуху помчала вперед. Поки правоохоронці розвертали своє авто на дорозі, яку ремонтували, й об’їжджали гребінь щебеню, я встигла заскочити у двір і заховати транспорт у гаражі. Тоді я добряче налякалася, але відчуття перемоги все ж таки переважило. Знаю, що батькові не раз дорослі робили зауваження і радили не дозволяти мені, малолітній, сідати за кермо. Та чи я їх там слухала!
НАРЕШТІ, З ПРАВАМИ
«Коли мені було десь років 26 і мала вже власну сім’ю, я, нарешті, отримала водійські права, що не склало для мене жодних труднощів, – розповідає пані Галина. – Чому раніше цього не зробила, запитаєте ви. Просто не було такої потреби. Згодом виріс мій син і я передала йому свій водійський досвід. Цьому вмінню досі завдячую татові. Його любов до мене я пронесла крізь роки, постійно відчуваючи поряд його присутність, навіть коли тата вже не стало. Він завжди старався для нас, дітей, дати все найкраще. Сподіваюся, що навчу колись їздити і донечку, але це вже пізніше, а поки що головне – щоб у наших дітей було майбутнє, на шляху до якого ніколи не було перешкод.
Олена
ТЯГЛЕНКО
