КОХАННЯ, ЩО НЕ ЗНАЄ КОРДОНІВ
1969-й рік запам’ятався Анні Броніславівні на все життя. Молода вродлива білоруска, сповнена сил, енергії та надій на майбутнє, прийняла пропозицію руки й серця від хлопця з України, який тоді проходив службу неподалік її рідної домівки. А було все так, як зазвичай буває між молодими: побачилися, закохалися — і вже не змогли забути одне одного.
Після служби Микола Васильович Усенко повернувся на Батьківщину, але думки про кохану не полишали його ні на мить. Через пів року він вирішив поїхати за своєю Анною. Дівчину не злякала пропозиція переїхати з Миколою до селища Велика Писарівка. Чи то сама була відчайдушною, чи то молодість — це така пора, коли важливі рішення приймаються легко. Звісно, біля батьків завжди добре, та, мабуть, настав час будувати власну оселю. Анна погодилася й залишила рідні місця, вирушивши у далекий край за своїм коханням.
МАЙЖЕ ШІСТДЕСЯТ РОКІВ НА ОДНІЙ ЗЕМЛІ
Не лише зі слів майбутнього чоловіка вона знала про чудову Україну та її чуйних людей — і не розчарувалася. Ось уже близько шістдесят років Велика Писарівка, колись чужа для юної дівчини, стала для неї рідною до щему в серці. Все життя Анна Броніславівна сумлінно працювала, маючи загалом 41 рік трудового стажу. Тут обжилася друзями та кумами.
Проте жінка завжди пам’ятала й про рідну Білорусь, де залишилася її родина. Часто відвідувала близьких, возила їм гостинці з України, насолоджувалася спілкуванням, а звідти передавали подарунки і її дітям також. На жаль, останні п’ятнадцять років із рідними не бачилася — на те були різні причини, а потім завадила війна…
«НІКОЛИ НЕ ПОЧУВАЛАСЯ ЗАЙВОЮ»
Більшу частину життя Анна Броніславівна живе за українськими традиціями, шанує місцеві звичаї та народ. Із роками українська мова стала їй близькою, посіла чільне місце в житті й досі звеселяє душу своєю милозвучністю. Жінка ніколи не почувалася зайвою в українській громаді. З сусідами ладила, вчилася господарювати за місцевими звичаями, а за свою порядність і поступливість отримувала від них таку ж щиру прихильність.
У сімейному житті бувало всякого: дні щастя чергувалися з розчаруваннями, але світлого було більше. Разом із чоловіком дбали про добробут сім’ї, старалися заради дітей. Уже й онуки дорослі, які дуже люблять бабусю. Коли вони були маленькими, то найсокровеннішим ділилися спочатку з нею, а вже потім — із батьками.
КОЛИ ВІЙНА ПОСТУКАЛА У ДВЕРІ
На жаль, мирний побут і надії зруйнувала війна. Нечастими стали і зустрічі з рідними, до яких Анна Броніславівна завжди ретельно готувалася. Коли онуки були малими, діти приїздили частіше, залишали малечу в мами. Бабуся залюбки нянькувала, попри господарство, городи та корову. Про себе не думала — все для дітей. Понад усе хотіла їх пригостити чимось смачненьким та зібрати щедру сумку в дорогу. Завдяки власній праці в родині ніколи не бідували, завжди мали і до столу, і в що вдягнутися.
Коли почалася велика війна, жінка, попри вибухи, залишилася вдома. Навесні посадила город. Аж раптом помирає чоловік — той самий «молоденький солдатик», який колись розгледів у ній свою єдину. Анні Броніславівні дуже бракує його підтримки. Інколи думає: хай би навіть сварився, аби лише був живий, щоб разом переживати ці тяжкі часи.
Та біда не приходить одна. Чи ж думала жінка, що їй доведеться хоронити власних дітей? Та сталося те, що сталося: від тяжкої недуги помирає донька, а згодом і син. Тугу матері не передати словами…
ДІМ ТАМ, ДЕ СЕРЦЕ
Коли у Великій Писарівці ставало дедалі гучніше від обстрілів, життя сусідів змінилося: багато їх виїхало у безпечніші місця, дехто пішов у засвіти, а декого забрала війна чи хвороба. Залишатися в селищі ставало нестерпно, і жінка була змушена шукати прихисток і собі.
У далекій Білорусі в Анни Броніславівни є родичі, які й досі кличуть її до себе. Проте вона непохитна: її дім тут, в Україні. Вона не перестає вірити, що повернеться до власної домівки, де знову чекатиме в гості онуків.
А поки що пенсіонерка живе з Україною в серці та спогадами про мирне життя. Вона вірить у добрі новини і мріє, як знову сидітиме з сусідами на лавці біля двору, обговорюючи місцеві події зі сторінок рідної газети «Ворскла».
Олена ТЯГЛЕНКО.
На знімку: «Ворсклу» читала не тільки Анна Броніславівна.
