Два — в одному
Наша співрозмовниця Галина Щетініна розповіла, що Крамчанка межує з Тарасівкою. Населені пункти настільки поруч, що людина, яка тут вперше, навіть не зрозуміє, що це два різні села, адже одне плавно переходить у інше. Раніше обидва відносилися до Великописарівського району, а тепер Крамчанка, що знаходиться в 15 км від ворожого кордону, увійшла до Тростянецької громади, у Солдатський старостат. Громади — різні, а дружні зв’язки та історія — спільні для всіх.
Люди
Основна вікова категорія крамчанців — це пенсіонери. Є серед майже 200 осіб і молодь, але роботи немає, тому єдиний дохід — це соціальні виплати. Найстарша мешканка — Ольга Литвинова, яка народилася в 1927 році. Вона живе з молодшою сестрою та донькою. Приїхала до Крамчанки 15 років тому.
Найменшій жительці — півтора рочки, звуть дівчинку Поліна Сєрая. Є й трішки старша за неї Ангеліна Щетініна, якій 5 січня виповнилося 4.
Як проходить дитинство хлопчиків та дівчаток? Єдине місце розваг — майданчик біля магазину, створений руками батьків. Якщо якась дитинка змерзла, її ведуть грітися до фельдшерсько-акушерського пункту. Або — в клуб. Можна побігати й там. Улюблена гра дітлахів — «Хованки».
— Я ніколи і не подумала б, що туди можна залізти! — дивується винахідливості хлопчиків та дівчаток Галина Щетініна, спостерігаючи за тим, як вони граються, ховаючись один від одного.
От що значить, коли діти самі собі знаходять спосіб побавитись у обмежених умовах села на 200 осіб та мінімальній інфраструктурі!
В селі приблизно два десятки дітей шкільного віку. П’ятеро з них навчаються в Тарасівці, решта — в Солдатському. Звісно ж, онлайн. Чим займаються діти поза дистанційкою? Що їх відволікає від гаджетів? Як розвиваються та розважаються? Взагалі, всю сільську інфраструктуру складає клуб, в якому дві працівниці (Галина Щетініна та її помічниця), та ФАП із фельдшером і санітаром. Школи в Крамчанці немає вже 15 років. Є в селі магазин. Звичайний сільський, в якому є все.
Інтернет — це теж освіта
Крамчанський клуб — це вже не сільський клуб, а об’єкт дозвіллєвої роботи. Тут — і бібліотека, і кінотеатр, і гуртки.
— Працюю в клубі вже 32 роки, з яких 25 років — сама, — розповідає героїня статті. — Було важко, тому просила в керівництва громади ще одну штатну одиницю. І ось, нарешті, Тростянецька громада виділила нам 0,5 ставки на помічницю. Кандидатура в нас була лише одна — Любов Ганцева, яка була техпрацівницею та соцпрацівницею з обслуговування самотніх немічних громадян. Але вона добре співає й бере участь у всіх наших місцевих концертах! Любов веде в клубі два гуртки: сольного співу та декоративно-ужиткового мистецтва. Для цього ніякої освіти не потрібно, бо зараз освіту замінив інтернет – там є все. Якщо для співу треба мати талант, то для гуртка декоративно-ужиткового мистецтва достатньо лише телефону: кнопку клацнув – і вискочила будь-яка поробка з покроковою інструкцією. Дивись на картинки або відео, повторюй і роби точно так! До того ж, дітей у нас небагато, тому навантаження невелике. Один раз на тиждень зробити з ними поробку та провести одне заняття зі співу — цілком справляється! Єдина складність — написання звітів, але з цим я Любі допомагаю. Все, що робимо, викладаємо в інтернеті, щоб люди бачили нашу роботу.
Це раніше, коли я тільки починала працювати, було зовсім по-іншому: щоб знайти якийсь зразок поробки, йшли до бібліотеки, готувалися годинами. Щоб провести заняття, цілими днями сиділи за методичною літературою та посібниками.
32 роки тому, ще коли в нашому селі було 400 жителів, а про інтернет ще й не чули, то для того, щоб вести гурток «Умілі ручки», я до цього ретельно готувалася: спеціально мешкала в місті, щоб мати можливість відвідувати курси, у тому числі й на кройки та шиття, кухара-кондитера. Плюс читала купу журналів, шукала зразки, що та як робити. Найскладніше було знайти музику для якогось заходу — суцільна проблема! А зараз все зведено до простого клацання кнопкою: інтернет – велика сила! Знати самому нічого не потрібно — вся інформація у відкритому доступі в телефоні!
Та попри всю величність всесвітньої мережі, роботу Любові Ганцевої навряд чи можна назвати легкою, адже на неї покладені функції прибиральниці сільського клубу: в порядку необхідно тримати і приміщення, і територію за будь-якої погоди та пори року, щоб було зелено та квітчасто! А це вже – виснажлива фізична праця, без якої функціонування центру культурного дозвілля буде неповним!
Ентузіасти
Та якщо пані Любов отримує за свою роботу та співи хоча б половину ставки, то інші мешканці Крамчанки роблять свій внесок абсолютно безкоштовно на добровільних засадах!
Так, наприклад, 55-річна вокальна ентузіастка Світлана Щетініна займається домашнім господарством та порає корову. Життєві сили черпає від хобі – ходить до клубу співати. З задоволенням бере участь у концертних програмах і дякує за таку можливість реалізувати свій талант! А ще у вільний час жінка плете шкарпетки воїнам ЗСУ.
Анатолія Постного можна назвати яскравою особистістю через його багатогранність: чоловікові 63 роки, він був директором Солдатської школи, грав на різних музичних інструментах, співав пісень, приїздив до Крамчанки виступати. Своїми з номерами художньої самодіяльності завжди рятував культурно-мистецькі заходи села. А ще в Анатолія Петровича було хобі — він керував місцевим хором. Зараз співає в церкві.
Безцінна помічниця Крамчанського клубу – і Людмила Калітіна. Де вона тільки не працювала: і соціальною робітницею по обслуговуванню самотніх громадян, і кухаркою в шкільній їдальні, і нянею в дитсадку. А після перенесеної хвороби сили вже не ті, та від цього не стала менш активною та душевною людиною. Енергія б’є ключем: то шторку на вікно принесе, то клапоть тканини на поробки знайде!
Скорий на допомогу і електрик Віктор Степанов.
Орденоносці
Віктор Щетінін та Дмитро Калітін – місцеві знаменитості, адже вони удостоєні орденів як передовики виробництва в колгоспі. Дмитро Якович мешкає з тещею, якій уже 95 років. Старенька ще при силі, допомагає в хатніх справах. Йдеться про багатодітну Єфросинію Пахомову, маму чотирьох дітей. Художній керівникТарасівського будинку культури Олександр Пахомов — це її онук.
Берегині
— Коли я ще працювала в сільській бібліотеці, наша Великописарівська директорка Зінаїда Грабар дала завдання створити куточок народознавства, — згадує моменти професійної діяльності героїня статті. — Довелося ходити по хатах та просити у бабусечок предмети українського вжитку, які залишилися від пращурів. Господині все діставали, показували, але нічого не віддавали: мовляв, це сімейна реліквія, тому мають її берегти. Для них це був справжній скарб, який зрідка виймався з шухляд.
Як з’ясувала авторка статті зі спілкування з народознавцями, предметом обов’язкового традиційного жіночого вбрання в старі часи були так звані паньови. Жіночий стрій горюнів складався з сорочки (чохви), паньови — плахти з «хвартушком, а також намітки. Весь полотняний одяг жінки шили та фарбували самі — настругають кори вільхи та й замочують у відварі. А полотно ткали з конопель, які тут активно вирощували.
Отже, й не дивно, що берегині свого роду, місцеві мешканки Крамчанки, не віддавали ці паньови Галині Щетініній! Зате пізніше, коли одна з господарок відійшла в засвіти, ці скарби перетворилися на непотріб: родич продав паньову за пляшку самогону, решту одягу було «загнано» по 50 грн за штуку. А всі інші речі, які так берегла бабуся з покоління в покоління, витяг з хати в купу посеред двору й підпалив.
Куточок
Та все ж таки, попри всі складнощі, героїні матеріалу разом із колегами вдалося назбирати деяких експонатів із народного вжитку та облаштувати локацію народознавства, що потихеньку існувала.
— У Тростянецькій громаді була мода на фотозони, — згадує моменти з культурного життя ввіреного закладу наша співрозмовниця. — Їх усі активно робили на всі свята, прикрашаючи саморобними ляльками з капрону тощо. А в 2021 році під час святкування Дня села ми доклали зусиль, аби витягти і свій куточок на вулицю: лавку та сундук! Хоча знайти ці речі було дуже важко. Начебто вони і є в людей, але хазяї відмовляють нам: то важкий, то зламаний, то жалко дати.
Музей
Згодом куточок народознавства перетворився на музей. Як зізнається Галина Щетініна, ідея його створення виникла в неї після того, як прочитала в нашій газеті статтю про історично -краєзнавчу галерею Миколи Завалія в с. Попівці.
— Побачила на фотографії в публікації лавку і думаю: і в нас теж така є! — розповідає жінка. — Чому б не створити свій музей?
Два — в одному
Наша співрозмовниця Галина Щетініна розповіла, що Крамчанка межує з Тарасівкою. Населені пункти настільки поруч, що людина, яка тут вперше, навіть не зрозуміє, що це два різні села, адже одне плавно переходить у інше. Раніше обидва відносилися до Великописарівського району, а тепер Крамчанка, що знаходиться в 15 км від ворожого кордону, увійшла до Тростянецької громади, у Солдатський старостат. Громади — різні, а дружні зв’язки та історія — спільні для всіх.
Люди
Основна вікова категорія крамчанців — це пенсіонери. Є серед майже 200 осіб і молодь, але роботи немає, тому єдиний дохід — це соціальні виплати. Найстарша мешканка — Ольга Литвинова, яка народилася в 1927 році. Вона живе з молодшою сестрою та донькою. Приїхала до Крамчанки 15 років тому.
Найменшій жительці — півтора рочки, звуть дівчинку Поліна Сєрая. Є й трішки старша за неї Ангеліна Щетініна, якій 5 січня виповнилося 4.
Як проходить дитинство хлопчиків та дівчаток? Єдине місце розваг — майданчик біля магазину, створений руками батьків. Якщо якась дитинка змерзла, її ведуть грітися до фельдшерсько-акушерського пункту. Або — в клуб. Можна побігати й там. Улюблена гра дітлахів — «Хованки».
— Я ніколи і не подумала б, що туди можна залізти! — дивується винахідливості хлопчиків та дівчаток Галина Щетініна, спостерігаючи за тим, як вони граються, ховаючись один від одного.
От що значить, коли діти самі собі знаходять спосіб побавитись у обмежених умовах села на 200 осіб та мінімальній інфраструктурі!
В селі приблизно два десятки дітей шкільного віку. П’ятеро з них навчаються в Тарасівці, решта — в Солдатському. Звісно ж, онлайн. Чим займаються діти поза дистанційкою? Що їх відволікає від гаджетів? Як розвиваються та розважаються? Взагалі, всю сільську інфраструктуру складає клуб, в якому дві працівниці (Галина Щетініна та її помічниця), та ФАП із фельдшером і санітаром. Школи в Крамчанці немає вже 15 років. Є в селі магазин. Звичайний сільський, в якому є все.
Інтернет — це теж освіта
Крамчанський клуб — це вже не сільський клуб, а об’єкт дозвіллєвої роботи. Тут — і бібліотека, і кінотеатр, і гуртки.
— Працюю в клубі вже 32 роки, з яких 25 років — сама, — розповідає героїня статті. — Було важко, тому просила в керівництва громади ще одну штатну одиницю. І ось, нарешті, Тростянецька громада виділила нам 0,5 ставки на помічницю. Кандидатура в нас була лише одна — Любов Ганцева, яка була техпрацівницею та соцпрацівницею з обслуговування самотніх немічних громадян. Але вона добре співає й бере участь у всіх наших місцевих концертах! Любов веде в клубі два гуртки: сольного співу та декоративно-ужиткового мистецтва. Для цього ніякої освіти не потрібно, бо зараз освіту замінив інтернет – там є все. Якщо для співу треба мати талант, то для гуртка декоративно-ужиткового мистецтва достатньо лише телефону: кнопку клацнув – і вискочила будь-яка поробка з покроковою інструкцією. Дивись на картинки або відео, повторюй і роби точно так! До того ж, дітей у нас небагато, тому навантаження невелике. Один раз на тиждень зробити з ними поробку та провести одне заняття зі співу — цілком справляється! Єдина складність — написання звітів, але з цим я Любі допомагаю. Все, що робимо, викладаємо в інтернеті, щоб люди бачили нашу роботу.
Це раніше, коли я тільки починала працювати, було зовсім по-іншому: щоб знайти якийсь зразок поробки, йшли до бібліотеки, готувалися годинами. Щоб провести заняття, цілими днями сиділи за методичною літературою та посібниками.
32 роки тому, ще коли в нашому селі було 400 жителів, а про інтернет ще й не чули, то для того, щоб вести гурток «Умілі ручки», я до цього ретельно готувалася: спеціально мешкала в місті, щоб мати можливість відвідувати курси, у тому числі й на кройки та шиття, кухара-кондитера. Плюс читала купу журналів, шукала зразки, що та як робити. Найскладніше було знайти музику для якогось заходу — суцільна проблема! А зараз все зведено до простого клацання кнопкою: інтернет – велика сила! Знати самому нічого не потрібно — вся інформація у відкритому доступі в телефоні!
Та попри всю величність всесвітньої мережі, роботу Любові Ганцевої навряд чи можна назвати легкою, адже на неї покладені функції прибиральниці сільського клубу: в порядку необхідно тримати і приміщення, і територію за будь-якої погоди та пори року, щоб було зелено та квітчасто! А це вже – виснажлива фізична праця, без якої функціонування центру культурного дозвілля буде неповним!
Ентузіасти
Та якщо пані Любов отримує за свою роботу та співи хоча б половину ставки, то інші мешканці Крамчанки роблять свій внесок абсолютно безкоштовно на добровільних засадах!
Так, наприклад, 55-річна вокальна ентузіастка Світлана Щетініна займається домашнім господарством та порає корову. Життєві сили черпає від хобі – ходить до клубу співати. З задоволенням бере участь у концертних програмах і дякує за таку можливість реалізувати свій талант! А ще у вільний час жінка плете шкарпетки воїнам ЗСУ.
Анатолія Постного можна назвати яскравою особистістю через його багатогранність: чоловікові 63 роки, він був директором Солдатської школи, грав на різних музичних інструментах, співав пісень, приїздив до Крамчанки виступати. Своїми з номерами художньої самодіяльності завжди рятував культурно-мистецькі заходи села. А ще в Анатолія Петровича було хобі — він керував місцевим хором. Зараз співає в церкві.
Безцінна помічниця Крамчанського клубу – і Людмила Калітіна. Де вона тільки не працювала: і соціальною робітницею по обслуговуванню самотніх громадян, і кухаркою в шкільній їдальні, і нянею в дитсадку. А після перенесеної хвороби сили вже не ті, та від цього не стала менш активною та душевною людиною. Енергія б’є ключем: то шторку на вікно принесе, то клапоть тканини на поробки знайде!
Скорий на допомогу і електрик Віктор Степанов.
Орденоносці
Віктор Щетінін та Дмитро Калітін – місцеві знаменитості, адже вони удостоєні орденів як передовики виробництва в колгоспі. Дмитро Якович мешкає з тещею, якій уже 95 років. Старенька ще при силі, допомагає в хатніх справах. Йдеться про багатодітну Єфросинію Пахомову, маму чотирьох дітей. Художній керівникТарасівського будинку культури Олександр Пахомов — це її онук.
Берегині
— Коли я ще працювала в сільській бібліотеці, наша Великописарівська директорка Зінаїда Грабар дала завдання створити куточок народознавства, — згадує моменти професійної діяльності героїня статті. — Довелося ходити по хатах та просити у бабусечок предмети українського вжитку, які залишилися від пращурів. Господині все діставали, показували, але нічого не віддавали: мовляв, це сімейна реліквія, тому мають її берегти. Для них це був справжній скарб, який зрідка виймався з шухляд.
Як з’ясувала авторка статті зі спілкування з народознавцями, предметом обов’язкового традиційного жіночого вбрання в старі часи були так звані паньови. Жіночий стрій горюнів складався з сорочки (чохви), паньови — плахти з «хвартушком, а також намітки. Весь полотняний одяг жінки шили та фарбували самі — настругають кори вільхи та й замочують у відварі. А полотно ткали з конопель, які тут активно вирощували.
Отже, й не дивно, що берегині свого роду, місцеві мешканки Крамчанки, не віддавали ці паньови Галині Щетініній! Зате пізніше, коли одна з господарок відійшла в засвіти, ці скарби перетворилися на непотріб: родич продав паньову за пляшку самогону, решту одягу було «загнано» по 50 грн за штуку. А всі інші речі, які так берегла бабуся з покоління в покоління, витяг з хати в купу посеред двору й підпалив.
Куточок
Та все ж таки, попри всі складнощі, героїні матеріалу разом із колегами вдалося назбирати деяких експонатів із народного вжитку та облаштувати локацію народознавства, що потихеньку існувала.
— У Тростянецькій громаді була мода на фотозони, — згадує моменти з культурного життя ввіреного закладу наша співрозмовниця. — Їх усі активно робили на всі свята, прикрашаючи саморобними ляльками з капрону тощо. А в 2021 році під час святкування Дня села ми доклали зусиль, аби витягти і свій куточок на вулицю: лавку та сундук! Хоча знайти ці речі було дуже важко. Начебто вони і є в людей, але хазяї відмовляють нам: то важкий, то зламаний, то жалко дати.
Музей
Згодом куточок народознавства перетворився на музей. Як зізнається Галина Щетініна, ідея його створення виникла в неї після того, як прочитала в нашій газеті статтю про історично -краєзнавчу галерею Миколи Завалія в с. Попівці.
— Побачила на фотографії в публікації лавку і думаю: і в нас теж така є! — розповідає жінка. — Чому б не створити свій музей?
За кілька місяців пані Галина з командою однодумців зібрала понад 300 експонатів, які принесли місцеві мешканці з домівок: одяг, предмети побуту та домашні прилади: кочерга, глиняні глечики, різноманітне кухонне приладдя, ступа, прядка та інше.
Одну з лавок прикрасили вишивкою, яку вишивала мама героїні матеріалу. Так що мамине рукоділля увічнене завдяки донечці!
Читання
Сільський клуб має назву центру культурного дозвілля. Ми поцікавилися в директорки, чи не відбило це осучаснення бажання в людей читати друковані книги? Відповідь почули дуже втішну: читання залишається незмінною традицією попри все! І хоча бібліотечний фонд не оновлювався з 2002 року, Галина Щетініна приносить з дому власні книги. Колись вона була членкинею модного раніше книжкового клубу, а тепер все це отримало друге життя в сільському клубі. Особливим попитом користується чоловікова підшивка «Рибалка».
— Навіть у часи інтернету люди читають газети, книги та журнали! — тішиться співрозмовниця.
Унікальність
Наша героїня вважає ввірений їй клуб унікальним. Адже в ньому до сих пір є піч-буржуйка, що опалюється дровами. І хоча справа це нелегка, бо треба про них подбати, жінка поділилася з нами добрими спогадами про те, як разом із сином ходили по снігу до лісу за дровами, щоб витопити піч і в приміщенні було тепло.
Медицина
Про те, що важко зберігати здоров’я в маленькому населеному пункті, та ще й за 15 км від ворожого кордону, й говорити не потрібно — всі це й самі розуміють. Як взагалі справи з медичним обслуговуванням в Крамчанці? Зі слів пані Галини, воно лежить на плечах єдиної фельдшерки Оксани Щетініної.
— До неї стільки ходять на уколи, що такого немає ні в Тарасівці, ні в Солдатському! — нахвалює медикиню наша героїня.
На наше питання, а від чого ж так активно колються крамчанці, пані Галина відповіла, що від тиску. Це хвороба номер один!
Психолог
А ось на сторожі ментального здоров’я мешканців Крамчанки стоїть психолог, який приїздить двічі на місяць із Тростянецької лікарні. Та не звикли люди до такого вузького спеціаліста, тому й відносяться до нього та методів його роботи з недовірою.
Мовляв, була в однієї 86-річної бабусі проблема зі сприйняттям нинішнього сьогодення, та виникли галюцинації. Родичі, аби зберегти пенсіонерку від зайвих переживань та нервових перевантажень, приховували від неї, що в країні триває війна. Поруч бахкають снаряди та гуде ворожа бойова техніка, а їй кажуть, що то комбайни на полях працюють. Та старенька обурювалася: «Що ж я, дурна, чи що?! Яка польова техніка, коли сніг на землі лежить?!».
Психолог (молодий чоловік), оцінивши морально -психологічний стан бабусі, порадив родичам відвезти її до Сумської обласної психіатричної клініки, щоб в умовах стаціонару зробити повноцінне обстеження та провести належне лікування. Але рідні не погодилися: «Вона в нас не психічно хвора! Вона за все своє життя жодної таблетки не пила!».
Однак психолог, керуючись протоколом діагностування та лікування, наполягав на госпіталізації: «Якщо їй зараз отаке ввижається, уявіть собі, що буде через 5 років!». Родичі такою слушною порадою були обурені: мовляв, як можна думати про те, що там буде через 5 років, коли їй вже 85?!
Спілкування
Безумовно, зараз головна проблема в людей — дефіцит спілкування. Або ж по- науковому —дефіцит соціалізації. Людині потрібна людина. А якщо ця потреба не задовільнена — виникають проблеми. З цим цілком погоджується Галина Щетініна, зазначаючи, що від дефіциту спілкування рятує лише культура, якої мешканці Крамчанки потребують! От і йдуть місцеві жителі до клубу. Але ворог не дає спокійно збиратися, змушує розходитися по домівках.
— Керівництво Крамчанки вимагає працювати по ситуації, — каже наша героїня. — Коли починаються обстріли, ми вже по звуку і напрямку чуємо, що і куди летить. Розбігаємося по хатах, ріжемо стрічки вдома. Потім з них мешканці Солдатського плетуть сітки.
Війна
Взагалі тема воєнного сьогодення — важка. І спогади про ту страшну весну 2022 рвуть душу. Співрозмовниця згадує, як власниця єдиного магазину виїхала на Захід України, залишивши крамчанців напризволяще. Наша мужня староста Антоніна Вискребенцева проривалася під обстрілами по ліки та хліб. Привозила дорогоцінний скарб до Солдатського, а звідти вже Надія Сєрая з чоловіком В’ячеславом доправляли його в Крамчанку.
— Тростянець був окупованим, але староста якось намагалася забезпечувати населення всім необхідним, — каже Галина Щетініна. — Ми тоді ще тримали корову, молоко роздавали всім. Пам’ятаю, як одного разу зібрала п’ять банок сироватки, завантажила в мішки, повезла на сусідню вулицю. Аж тут бачу — в небі летить літак. Думаю собі: навіщо я йому здалась із банками? Та прямую собі далі.
А потім сусідка каже, що хліб привезли нам востаннє, бо в Спірному млин розбомбили. Та нам все одно привезли і хліб, і гуманітарку (вареники, консерви, булочки, цукерки). Люди заглядають в ящики, а Надя плаче: «Це ж, мабуть, збирали солдатам, а роздають нам».
Продавчиня
На особливу повагу, зі слів пані Галини, заслуговує Людмила Зігунова, яка торгує в місцевому магазині. Місцеві мешканці йдуть до неї не стільки за покупками, скільки за спілкуванням. Вона така оптимістка! Хоча й удовиця вже 8 років, і самій їй дуже важко, але вона ще й із людьми ділиться своїм позитивом!
Ось такі вони, крамчанці! Справжні універсальні солдати: самі собі і гуртківці, і музейники, і психологи, і розрадники!
Оксана Ковальова
