За даними ООН, з України з початку війни виїхали за кордон понад вісім мільйонів людей. Але ж і залишилися мільйони таких, які стали внутрішньо переміщеними, здебільшого — це мами з дітьми.
Жахлива трагедія показала нам справжню вартість того, що ми маємо, — це наші сім’ї, а не матеріальні цінності. Незважаючи на військові дії, батьки стараються максимально зберегти нормальне дитинство своїх дітей, аби вони могли повноцінно розвиватися, навіть у таких суворих реаліях. Адже їм також сьогодні непросто, бо позбавлені живого спілкування зі своїми однолітками.
Діти сприймають війну по-своєму, по-своєму розуміють, що відбувається щось страшне, але при цьому залишаються дітьми і продовжують радіти кожному дню. Найбільше їм, на жаль, доводиться сидіти біля екранів комп’ютерів, поближче до укриттів. Заповнити свій вільний час із максимальною користю вони не можуть. А все через небезпеку, що постійно загрожує з боку ворога. Їм тепер є з чим порівняти своє довоєнне дитяче життя з сьогоденням.
Ось і літечко давно промайнуло — найкраща пора для дітвори, коли до війни на вулицях селища, на стадіоні, річці — скрізь тільки й чутно було їхні веселі голоси! Але війна змінила їхнє дитинство. Найбільше, чого не вистачає нашим дітям, — це бачитися зі своїми ровесниками, набиратися один в одного «досвіду». Їм як ковток повітря необхідна біганина по калюжах, перегони на велосипедах, вони не можуть жити без гуртової шкоди, яку обов’язково намагаються зробити, коли не бачать дорослі. Їхні батьки не відпускають їх на улюблені майданчики, до друзів, з метою уберегти від обстрілів. А що робити їм, як пізнавати світ, сидячи в кімнаті?
Максим і Альонка — сусіди, а ще — однокласники. Навчаються вони у 3 класі Великописарівського ліцею ім. І.М.Середи. Ось уже третій рік поспіль не мають змоги відвідувати школу й бачитися зі своєю вчителькою й однокласниками, хіба що знайомі обличчя впізнають лише на моніторі під час онлайн занять. А все через ковід, а тепер і війну. На вулиці, де вони проживають, дітей одиниці. Добре, що вони обоє живуть по-сусідськи, тож є можливість часто бачитися. За день таких зустрічей буває не одна.
Батьки зайняті своїми домашніми справами, працюють, а дітворі не вистачає спілкування. Вони товаришують з тих пір, як почали розуміти одне одного. Під час вуличних ігор, буває, не миряться, розбігаються по домівках, але ненадовго, а потім знову виходять гуляти, по черзі гукаючи одне одного, хто дужче: «Максимко, виходь гуляти!», «Альонко, виходь гуляти!» А потім просто сидять на лавці, діляться секретами, про які батьки тихенько розповідали вдома, а також історіями, частіше за все, вигаданими, обговорюють нові ігри з соцмереж.
«Вдома нудно сидіти, — говорить дівчинка. — Буває, вийду у двір, з мамою пораємося по господарству. Ну, в основному, мама, але якщо вона мене щось попросить зробити, то я їй допомагаю. Ось, наприклад, таке, як налити гусям води чи слідкувати, щоб вони далеко не зайшли, чи винести домашнім тваринкам поїсти. А в нас і собачки є, і котики».
Така ж участь по господарству і в її товариша-сусіда Максима. «Я теж допомагаю батькам. Коли починаються обстріли, ми чимдуж біжимо додому», — розповідає хлопчик. — А коли ото вже було дуже гучно, ми виїжджали на деякий час до тітоньки, у безпечніше місце. Та був я там недовго, бо мені найкраще вдома, а як уже дуже захотілося повернутися, тож мама мене привезла додому. Коли чую вибухи, то стає страшно, але мені вдома все одно краще. Хочеться, щоб війна вже закінчилася, щоб можна було зустрічатися з друзями у школі, на майданчиках чи стадіоні, їздити на екскурсії чи на море», — поділився мріями хлопчик.
На запитання, чи знають діти, що таке війна, відповідають: «Це коли ворог стріляє, щоб нас убити, а наші солдати стріляють у відповідь, обороняються і захищають нашу країну від ворога».
Ось вони, діти війни, маленькі українці, які в один момент подорослішали, бо росіяни зіпсували їм дитинство, але вони незламні і вірять, що щасливе майбутнє попереду, потрібно лише все це пережити. Головне, щоб поруч завжди були живі-здорові батьки, які подбають про їхнє майбутнє.
Олена ТЯГЛЕНКО
