«Шкодуємо, що не виїхали минулого літа, бо саме цей рік остаточно добив здоров’я усієї нашої родини».
Мешканка Великої Писарівки Яна Брайцара разом з чоловіком та двома дітьми евакуювалася до Тростянця.
Як адаптуються на новому місці, розповіла вона сама читачам “Ворскли”.
НЕ РІДНА, АЛЕ ДОРОГА СЕРЦЮ
Яні — 34 роки, 9 з яких вона мешкала в Великописарівській громаді.
— Родом я з Роменського району, а коли мені було 11, мама відправила мене до родичів, які живуть в росії, — каже співрозмовниця. — Тому що в нашій родині були нелегкі часи – батьки спочатку розлучилися, а потім тато зник безвісти. Моя старша сестра Вікторія на той момент навчалася в Сумах, тому зі мною не поїхала. Ну а я, поки жила в рідних, влаштувала особисте життя – зовсім юною вийшла заміж, а в 19 років вже народила доньку Діану. З батьком дитини невдовзі розлучилися, і я повернулася в Україну – до сестрички, яка вже мешкала у Великій Писарівці. Тут я вже й залишилася. Люди тут доброзичливі, природа красива. Жила б і до сих пір, якби не війна, яка вигнала з селища, яке за ці 9 років стало для мене дуже дорогим.
МАГАЗИНИ, МАГАЗИНИ
Поселившись у сестри, Яна без діла не сиділа. Бо в неї підростала донечка, Діані було 6 років, потрібно було віддавати до школи. З пошуком роботи у героїні нашої статті проблем не було. Щоправда, одна справа – працевлаштуватися, а інша — на цій роботі втриматися. З різних причин та обставин жінка розраховувалася невдовзі після того, як влаштувалася. Благо, у Великій Писарівці багато торгівельних точок, тож Яні було де спробувати свої сили ще і ще, підшукуючи для себе підходящий варіант.
Спочатку вона працювала в магазині «Олімп», потім — у «Вікторії», після того — в «Золотій Рибці».
ЗОЛОТА РИБКА
Саме працюючи в «Золотій Рибці», продавчиня й собі спіймала Золоту Рибку! Завагітніла синочком! На той момент вона вже зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком Олексієм.
На цьому робота Яни й закінчилася, бо тепер вона працювала мамою-домогосподаркою (таке визначення жінка оприлюднила на аваторці в ФБ).
СВІЙ ДІМ
— За 4 роки до війни в нас нарешті з’явилося своє житло, — каже співрозмовниця. – Збирали на нього за допомогою усіх родичів. Тоді ще в нас не було Данечки, і я працювала в магазині. Ми жили на мою зарплату, а все, що заробляв чоловік — ми відкладали на покупку будинку. Чоловіку було дуже важко — він працював у полі, перебуваючи там по три доби. Та взагалі, всім було нелегко, бо економити доводилося буквально на всьому, складаючи до купи копійку до копійки.
Та, на жаль, насолоджувалася життям у власному будинку родина не довго: путін вигнав їх зі свого дому в чужі краї.
СТРАШНА НІЧ
— Ту ніч ми ледве пережили, — згадує Яна березневі події, після яких вона вирішила негайно евакуюватися. — Пам’ятаю, як полягали спати, а вночі прокинулися від реву над хатою. Звук – як у мопеда. Це летів шахед. Причому, так низько, що нам здавалося, він ось-ось сяде на дах нашого будинку. Я ніколи не чула такого звуку, мені було дуже страшно, бо знала, що шахеди знищують навіть великі багатоповерхівки. Цілу годину літало по всій Великій Писарівці. А потім пролунав гучний вибух: «прилетіло» в зерносховище місцевих аграріїв. Наші діти сильно перелякалися. Та взагалі до того моменту вони вже були дуже перелякані. Постійно просилися виїхати, бо жити в Великій Писарівці вже було неможливо. Але ми сиділи до останнього: як ми можемо покинути свою хату, на яку з такими зусиллями так довго збирали?
Та після того, як пережили ту ніч, Яна зрозуміла, що берегти потрібно не хату, а дітей. Тому вранці вони власним ходом виїхали до Тростянця.
ВИПРОБУВАННЯ
Зі слів героїні публікації, на новому місці було дуже важко. Причому — буквально в усіх питаннях.
— По-перше, неможливо було знайти житло, — ділиться досвідом адаптації співрозмовниця. Вдалося орендувати трикімнатну квартиру лише завдяки сестрі Вікторії: вона підшукала. По-друге, ми приїхали з двома дітьми і з двома пакетами. Тобто, без нічого. Тому вся надія була на волонтерів. І вони й справді нас врятували і дуже нам допомогли. По суті, завдяки волонтерам ми й почали в Тростянці життя з нуля: вони нас забезпечили одягом, речами, посудом та продуктами харчування. Тут дуже сильна підтримка переселенців. Якби не благодійники, ми б і не прижилися на новому місці!
Саме волонтери допомогли мені і синочка до дитсадка влаштувати. Мені усюди відмовляли, мовляв, немає місць. А волонтери вирішили це питання одразу, і моя дитина почала відвідувати в садочок поруч з нашим житлом!
Взагалі, ми евакуювалися не самі, а з сестрою Вікторією, але їй було трохи простіш, бо офіційно працює і отримує заробітну плату. Тому не настільки залежить від виплат ВПО, як наша родина. А в нас з тим ВПО ціла проблема вийшла. Мені то статус не давали, то у нарахуванні грошей відмовили. Бо за законом, я маю бути офіційно працевлаштованою, а не просто сидіти вдома безробітною. Відмовки, що в мене мала дитина, не проходять: дитині вже виповнилося три роки, тож декрет закінчився. Чоловік заробляє мало, тож фінансове питання постало гостро: як прожити на ці кошти з двома дітьми?
МАГАЗИН: НОВА СПРОБА
Яна вирішила знову піти працювати. 15- річна донька вже самостійна, може побути вдома сама. А син, якому 4 роки, цілий день перебував у дошкільному закладі. Тож у Яни з’явилася чудова можливість покращити матеріальний стан родини, допомагаючи чоловікові забезпечувати сім’ю.
Наша співрозмовниця влаштувалася на роботу до супермаркету. Здавалося б, нарешті все владналося! Та, на жаль, не все так просто.
— Заробітна плата в магазині доволі висока, про такі гроші я навіть і мріяти не могла, — каже Яна. — Керівниця — також чудова: дуже порядна, до працівників ставиться з повагою. Але працювати там важко. Я ледве витримала 6 робочих днів. Потім у мене було 3 вихідних, я відпочила, потім ще пару разів вийшла на роботу і все. Вирішила звільнитися. Ноги поопухали, дуже втомлююся.
На запитання авторки статті, так я як же тепер виживатимете, Яна відповіла, що все ж сподівається на виплати ВПО. Ще й чоловік працює. Зарплата хоч і невелика, але все ж таки дохід. До того ж, дитячий садочок, у який Даня проходив цілий місяць, наразі зачинився на літні канікули. Тож якраз мама і побуде з дитиною вдома. А потім знову оформиться на роботу
САДОЧОК
Хлопчик дуже хоче ходити до діток. Він лише в 4 роки вперше в житті побачив, як виглядає дитсадок, адже вдома «відвідував» його дистанційно – через екран телефону.
Тож можете собі уявити, які ми щасливі зараз, у Тростянці, де дитина отримує належну увагу! Синочок щоранку прокидався сам і з радістю біг у дитсадок! І аж засмутився, що зараз канікули!
ШКОЛА
Навчання 15- річної Діани — болюча тема в родині. Зі слів Яни, довготривала “дистанційка” відкинула доньку на півжиття назад.
— До 4 класу вона в мене була відмінницею, а потім скотилася вниз, — схвильовано розповідає мама школярки. — Діана вже й сама постійно просилася виїхати з Великої Писарівки, щоб ходити до школи і повноцінно навчатися. Та й ми з чоловіком реально бачили, що хоч оцінки й начебто нормальні, але рівень знань дуже низький. Ми розуміли, що з такими знаннями в доньки немає ніякого майбутнього, адже вона не зможе після школи нікуди вступити на навчання.
Зі слів співрозмовниці, коли вони переїхали до Тростянця і Діана почала спілкуватися з новими друзями — місцевими мешканцями, то різниця в рівні розвитку між дітьми була настільки помітною, що це викликало страх. Мама спочатку запанікувала, та коли вони з донечкою прийшли до Тростянецької школи, то зрозуміла, що їм тут допоможуть, і заспокоїлася.
— Директорка та завучка школи, побачивши Діану та оцінивши рівень її знань і розвитку, аж заплакали, — каже Яна. — Перед ними — 15-річна дівчина, яка майже взагалі нічого не знає зі шкільної програми! Звісно ж, такі низькі показники шокували педагогів, але вони ж розуміють, що ні дитина, ні вчителі в цьому не винні, що це — результат дистанційного навчання, та ще й у прикордонні, де навчатися взагалі неможливо через постійні обстріли.
«МИ ПІДТЯГНЕМО В НАВЧАННІ ВАШУ ДИТИНУ»
Такі обнадійливі слова підтримки почули Яна та Діана від керівництва Тростянецької школи. Героїня публікації каже, що педагоги запевнили: приділять Діанці особливу увагу, заново пройдуть з нею всю шкільну програму, щоб надолужити прогавини в знаннях і обов’язково виведуть дівчинку на належний рівень, щоб вона догнала своїх однолітків!
— Класна керівниця з Великописарівської школи думала, що Діана не буде забирати документи зі школи і продовжить навчання у них, переїхавши до Тростянця, і навіть пропонувала нам планшет для дистанційки, щоб дитина не з телефону виходила в ефір, а з більшого екрану, — каже співрозмовниця. — Та коли вона дізналася про наші наміри перевести доньку до Тростянецької школи, підтримала в цьому рішенні. Сказала, що ми все правильно робимо, адже насамперед ми маємо дбати про своїх дітей. А в умовах дистанційного навчання дитина не отримує належного розвитку саме через специфіки “дистанційки” розвитку.
Вчителька дуже рада за Діанку, що тепер вона “по-справжньому” ходитиме до школи, займатиметься у різних гуртках, спілкуватиметься з друзями. Тобто, тепер у неї є все, про що вона у Великій Писарівці могла лише мріяти.
— Ви б бачили, яка Діана щаслива! Якщо раніше вона тільки й плакала, що в неї немає майбутнього, що вона не зможе отримати вищу освіту, як інші її ровесники з інших населених пунктів, які повноцінно ходять у школу, то тепер донька впевнена і в собі, і в своєму майбутньому, — тішиться мама дівчинки. — Ну а поки що ми дуже вдячні тростянецьким вчителям за те, що з розумінням поставилися до рівня знань нової учениці і взялися все виправляти!
ХОЧЕТЬСЯ ДОДОМУ!
Героїня статті зізнається, що пропри всі плюси життя в Тростянці, вона дуже сумує за домівкою, де кожний куточок — свій! Тому й намагається якомога частіше їздити до Великої Писарівки. Хоч і доводиться звідти тікати, коли починаються вибухи.
Яна розповідає, що під час одного з приїздів були здивовані: після обстрілів у їхньому будинку все попадало – книги, речі. А іконка залишилася стояти. Навіть з місця не зрушила.
Будинок родини Яни Брайцари стоїть неушкоджений. В ньому можна сміливо жити. Але, на жаль, дуже небезпечно зараз у Великій Писарівці.
— Дуже хочеться додому, — каже героїня статті. — Вдома найкраще. Он навіть квітка наша, яка росла в будинку з того моменту, як ми в нього вселилися. Свекруха подарувала нам це “доларове” дерево, воно вистояло всі обстріли, вижило навіть у холодній хаті, коли її ніхто не топив, бо ми виїхали. А як тільки я забрала квітку до Тростянця, вона одразу почала чахнути в за 4 дні остаточно засохла. Хоча як тільки я не намагалася її врятувати: переставляла по всій квартирі з місця на місце в пошуках зручного місця, підгодовувала добривами, консультувалася зі спеціалістами. Все марно. Живій істоті потрібен свій дім. Квітка засохла, а ми поки ще тримаємося завдяки заспокійливим та психотропним лікам.
Що ж, побажаємо Яні та її сім’ї позитиву та доброго настрою в чужих краях. Все це потрібно просто пережити. Перемога неодмінно настане, і всі нарешті повернуться до своїх домівок!
Оксана Ковальова
